Цукровий завод: історія одного мікрорайону в Старокостянтинові

17 травня 2025 р. 10:13

17 травня 2025 р. 10:13

Історія мікрорайону цукрового заводу в Старокостянтинові нерозривно пов’язана з будівництвом самого підприємства, яке стало центром його формування та розвитку.

Започаткований німецьким підприємцем Гольдштейном , цей промисловий об’єкт відіграв ключову роль у житті багатьох поколінь мешканців міста. Прибувши до Старокостянтинова у 1891 році, Гольдштейн розпочав будівництво, яке тривало до 1898 року, коли найбільше на той час підприємство міста стало до ладу.

Будівництво цукрового заводу, розпочате у 1891 році з ініціативи компанії «Гольдштейн і Кº», було масштабним проектом, який завершився лише через сім років, у 1898 році. Той факт, що німецький підприємець започаткував таке значне виробництво, може свідчити про привабливість регіону для іноземних інвестицій.

Згодом підприємство перейшло у власність Дубасова та Ольшанського. На початку своєї діяльності завод забезпечував роботою 35 постійних робітників і 10 службовців. Щодоби тут виготовляли до 3500 пудів цукру. Умови праці на підприємстві були доволі складними — робочий день тривав щонайменше 12 годин. Тривалий період будівництва міг бути пов'язаний зі складністю інженерних рішень та необхідністю залучення кваліфікованої робочої сили для встановлення промислового обладнання того часу.

Окрім цукроварні, в місті на той час функціонували й інші кустарні підприємства: цегельний завод, миловарня, свічкова, салотопна та шкіряна майстерні, три олійниці та тютюнова фабрика.

Особливої уваги заслуговує Червоний млин , збудований у 1905 році тією ж компанією «Гольдштейн і Кº» на замовлення власника цукрового заводу Дубасова. Цей архітектурний об'єкт, який був водяним млином , став справжньою окрасою східної частини міста.

П’ятиповерхова будівля з червоної цегли, зведена у стилі модерн, вважається однією з найяскравіших пам'яток індустріальної архітектури епохи модерну в Україні. Розташований на вузькому перешийку, де річка Ікопоть впадає в Случ , млин працював до 1986 року. Сьогодні він потребує реставрації та збереження як культурної спадщини.

Для забезпечення житлом працівників заводу було зведено спеціальні будівлі. Зокрема, був побудований триповерховий будинок для кваліфікованих працівників, який у народі називали «Казарма». Поряд із заводом також звели окремий будинок для управителя, який використовувався лише під час виконання ним службових обов’язків і передавався наступнику після його звільнення. Такий підхід до забезпечення житлом ключових працівників був поширеною практикою на великих промислових підприємствах, що сприяло залученню та утриманню кваліфікованих кадрів.

Після революційних подій 1917–1921 років, у період встановлення радянської влади, була запроваджена нова економічна політика (НЕП). Тоді, східніше від цукрозаводу, було засновано радгосп «Новики» , у якому займалися розведенням свійських тварин.

У 1920-х роках, у період НЕПу, на вулиці, що нині має назву Кожедуба, почали зводити кооперативні будинки. Люди складали гроші, частково допомагав завод, і на ці кошти будували житло. Ці будинки й досі розташовані на вулицях Кожедуба та Заводській. У той час вони обслуговувалися ресурсами заводу: туди завозили вугілля, дрова для опалення, а також інші необхідні матеріали.

У той час для приготування їжі використовували керогази, примуси або пічне опалення, яке водночас слугувало для обігріву. У приватному секторі кожна родина мала присадибну ділянку — від 10 до 15 соток, де вирощували овочів, тримали корів, свиней, птицю. Це було необхідно, оскільки зарплати на заводі були невисокими. Самозабезпечення через ведення присадибного господарства було важливою складовою життя робітників у післявоєнний період, особливо в умовах обмежених доходів.

У середині 1960-х років розпочалася газифікація мікрорайону: газ почали проводити як у приватні будинки, так і в квартири, що суттєво покращило побут мешканців. Проведення газу стало значним кроком у підвищенні рівня життя та комфорту мешканців мікрорайону, забезпечивши більш зручні та ефективні способи опалення та приготування їжі.

Зоя Олексіївна, жителька мікрорайону, пригадує:

«Знаєте, коли згадую ті роки — трудові, непрості — серце щемить. Так, не було тоді ані таких магазинів, як тепер, ані мобілок, ані кав’ярень на кожному кроці. Але було щось інше — людська теплота, відчуття спільної справи, що об’єднувала.

Ми жили тоді біля цукрового заводу. Усі наші — чоловіки, жінки, навіть діти після школи — були пов’язані з цим підприємством. Завод — то був наш хліб і наша гордість. Як ранком дим ішов з труби — значить, день почався. Всі вставали рано, на роботу — і я також, хоч і в бухгалтерії працювала.

У нас був свій ритм: завод гудів, машини возили буряки, у дворах пахло дровами й цукром. В будинку, де ми жили, в кооперативному на Заводській, в кожному під’їзді хтось із заводу. Всі один одного знали. А ввечері — то вже танці в Будинку культури, або кіно дивилися. Літня танцювальна площадка — отам, де зараз все заросло...

Пам’ятаю, як газ підключили — здавалося, ніби майбутнє вже настало. А як матеріали видавали на будівництво — дерево, шифер — хіба зараз таке буде? Все через завод, все - для людей. Може, молодь тепер сміється, коли ми кажемо "колись було краще". Але ми справді тоді мали своє, просте, але гідне життя. Цукровий завод — це ціла епоха. Це мій дім, моя молодість і мої найкращі роки»

У цей же час на "Цукрозаводі" будують школу. Перший її корпус було збудовано у 1956 році, другий — у 1975-му. На території школи існував гарний парк, який залишився від маєтку колишнього поміщика. Залишки парку є і до сьогодні: на території школи ростуть дві липи, яким понад 100 років. Вони охороняються екологічними службами як недоторкані пам’ятки природи.

Із 1970-х років, завдяки коштам із соціальних фондів, утворених після так званої Косигінської реформи й «золотої п’ятирічки», почалася нова забудова. За рахунок цих фондів зводили двоповерхові будинки — переважно двох та трикімнатні квартири, які надавалися працівникам заводу безкоштовно. Надання безкоштовного житла працівникам заводу було частиною державної політики щодо забезпечення соціальних гарантій.

Директори (управителі) заводу отримували окреме житло. Згодом для них виділили окремий приватний сектор, а колишній управительський будинок було реконструйовано під дитячий садок, який працює й досі. Надання окремого житла керівництву заводу підкреслювало їхній особливий статус.

У цей же період було збудовано «Будинок культури», у якому діяли різноманітні гуртки, спортивні секції, працювала глядацька зала, що виконувала функції кінотеатру у вихідні. На території заводу також був парк та літній танцювальний майданчик.

Згодом, у лихі 90-ті, Будинок культури став особливо привабливим для молоді, адже саме тут вдень працював відеосалон, де показували бойовики та мелодрами, а ввечері тут вирувало особливе життя: старокостянтинівська молодь збиралась на найкращу та найпопулярнішу в місті дискотеку. Те, що дорога сюди була дещо далекою, додавало особливої романтики, бо жила молодь без комендантських годин, а повертатися опівночі було цікаво та весело.

Упродовж останніх десятиліть мікрорайон Цукрового заводу зазнав значних змін. Багато старих будівель було реконструйовано або замінено новими. Зокрема, з'явилися нові житлові комплекси та гуртожитки, що забезпечують комфортне проживання для мешканців різного віку та соціального статусу.

Суттєвих змін зазнала й Старокостянтинівська загальноосвітня школа I-III ступенів №6: було проведено реконструкцію фасаду, оновлено внутрішні приміщення та впроваджено сучасні технології навчання, що дозволило створити комфортні умови для учнів та вчителів.

У 2017 заклали перший камінь під будівництво храму Віри, Надії, Любові та їх матері Софії і розпочали будівельні роботи.

Будівництво ще триває, але у великі релігійні свята люди збираються біля стін храму, аби освятити воду, паски та інше.

Хмельницькі