Старіти — не означає залишатися на самоті. Як у Городоцькій громаді дбають про людей поважного віку

25 травня 2025 р. 09:22

25 травня 2025 р. 09:22

Старість не на самоті

В Україні частка населення віком 60 років і старше вже перевищила 24% і, за прогнозами демографа Олександра Гладуна , сягне 30% упродовж найближчих двох десятиліть. Основними чинниками старіння нації є зниження народжуваності, еміграція молоді та втрати через війну. Ці процеси вже сьогодні суттєво впливають на структуру населення та створюють додаткове навантаження на систему охорони здоров’я, соціальні служби і місцеві бюджети.

Ми дізнавалися, як у Городоцькій громаді організована підтримка літніх людей — тих, хто залишився без родини або не може самостійно себе забезпечити.

Нова родина

Мало хто у молодості уявляє свою старість у закладі для людей похилого віку. Особливо, якщо життя, здавалося б, склалося вдало — родина, поважна робота, активна участь у громаді... Але доля буває непередбачуваною.

Зіновію Лесіву — 86. Усе життя він прожив у селі Остапківці на Городоччині, працював сільським головою.

Зіновій Лесів Фото: Городок.City Автор: Віра Лапа

— Мав дружину, дочку, хорошу роботу, — розповідає Зіновій Гнатович. — Та з часом дочка переїхала до іншого міста, син загинув у Луганську, дружина померла, а я захворів...

У медичному закладі Зіновію Гнатовичу порадили звернутися до відділення цілодобового перебування/проживання «Доброта», що працює в сусідньому селі Немиринці.

— Я розумів, що після лікарні мені буде важко самому. На період відновлення після хвороби мені була необхідна підтримка і допомога, — пригадує чоловік. — Так я й переїхав до «Доброти».

Разом із Зіновієм Лесівим у відділенні цілодобового перебування/проживання «Доброта» Центру надання соціальних послуг Городоцької міської ради зараз мешкають 20 самотніх та непрацездатних жінок і чоловіків.

Лілія Івашко Фото: Городок.City Автор: Віра Лапа.

— Заклад створено у 2008 році. Наша команда — це 11 фахівців, які працюють як єдиний злагоджений механізм. Ми робимо все, аби наші підопічні відчували себе як удома. Це і матеріальне забезпечення, і медичний супровід, і збалансоване харчування, і дозвілля, — розповідає завідувачка відділення Лілія Івашко.

Утримання одного мешканця «Доброти» обходиться місцевому бюджету громади у понад 14 тисяч гривень щомісяця. Загалом, щороку на роботу відділення спрямовується близько 3 мільйонів гривень.

— Персонал, на жаль, отримує лише мінімальні зарплати з незначними доплатами, — зазначає головний бухгалтер Центру надання соціальних послуг Микола Мадоріц. — Але, попри складну економічну ситуацію в умовах війни, у вирішенні багатьох питань нам допомагають благодійники, волонтери, фермери, меценати.

Серед тих, хто підтримує немиринецький заклад — старостинський округ на чолі з Павлом Садовським, місцеві фермери й орендарі.

— Ми не маємо великих можливостей, але завжди готові підставити плече, — каже староста. — Завдяки допомозі підприємців у закладі встановили сучасну побутову техніку, замінили вікна на енергоощадні, відремонтували дах. У кожній кімнаті є телевізори. Спільними зусиллями громади та меценатів вдалося забезпечити відділення автомобілем швидкої допомоги. Ми не маємо права залишати людей наодинці з бідою.

— Минуло вже три роки, відколи я оселився у «Доброті», — каже Зіновій Лесів. — За цей час дівчата мене буквально підняли на ноги, здоров’я значно покращилося. Але повертатися до самотнього життя я не хочу. Тут мені затишно. Персонал і мешканці стали для мене справжньою родиною.

Новий дім

Для 73-річного Віктора Музики з міста Оріхів (Запорізька область) новим домом став інший заклад на Городоччині — Лісоводський будинок-інтернат для людей похилого віку та осіб з інвалідністю.

Віктор Музика Фото: Городок.City Автор: Віра Лапа

— Понад 36 років я прожив в Оріхові, — ділиться спогадами Віктор Купріянович. — Ми з дружиною не мали дітей. Коли вона померла, я залишився сам. А потім прийшла війна. Мій дім зруйнували, і я переїхав до будинку для літніх людей у Запоріжжі. Згодом нас, 18 осіб, евакуювали на Городоччину. Так я потрапив до Лісоводів.

У закладі, розташованому в селі Лісоводи, проживають 55 осіб. За ними доглядає колектив із 30 працівників. Будинок-інтернат функціонує понад 30 років і перебуває на обласному утриманні. Прихисток тут можуть отримати люди з усієї Хмельниччини.

Олена Маринчук Фото: Городок.City Автор: Віра Лапа.

— Вартість утримання одного мешканця становить 18 110 гривень на місяць. Із цієї суми 4359 гривень спрямовується на харчування, а решта — на оплату праці, медикаменти, комунальні послуги та інші витрати, — розповідає директорка закладу Олена Маринчук. — Ми забезпечуємо цілодобовий догляд, медичну допомогу, харчування та психологічну підтримку для мешканців. Усі вони потребують особливої уваги, і ми стараємося дати їм не лише турботу, а й відчуття людської гідності.

Колектив закладу дбає про своїх підопічних, беручи участь у різноманітних соціальних проєктах. Один із них — «Сила поколінь» від програми UPSHIFT. Під час цього проєкту учні та учениці Лісоводського ліцею навчали мешканців інтернату користуватися гаджетами та спілкуватися через соціальні мережі. Крім того, Лісоводському будинку-інтернату активно допомагають місцеві благодійники, меценати, волонтери та дружні організації-партнери.

Ще один заклад у Городку, де знаходять прихисток старенькі самотні люди — Будинок милосердя, який діє понад 30 років при санктуарії Святого Антонія. Заснував його отець Владислав Ванагс — католицький священник, який приїхав в Україну з Латвії у 1976 році. Метою о. Владислава було прихистити хворих і самотніх людей літнього віку, які потребують щоденного догляду, підтримки й духовної опіки.

Нині там про мешканців дбають 25 працівників, переважно це монахи з Ордену Отців Маріянів і сестри зі Згромадження Служебниць Непорочної Діви Марії. Заклад не є комунальною установою, тож не отримує державного фінансування. Його діяльність підтримується завдяки добровільним пожертвам парафіян, вихідців із Городка, місцевих підприємців і меценатів.

отець Віктор Лутковський Фото: Городок.City Автор: Віра Лапа.

— Будинок існує завдяки щомісячним пенсіям мешканців, які вони складають до спільного бюджету, а головне — завдяки допомозі Церкви та добродіїв, — розповідає директор Будинку отець Віктор Лутковський. — Орієнтовно, утримання закладу потребує 200 тисяч гривень щомісяця. І значний відсоток даної потреби закривають саме добродії.

Будинок розрахований на 50 осіб. Їм забезпечують проживання, харчування, догляд, медичну допомогу, а також духовну підтримку й живе спілкування.

— У нас мешкають люди з різних куточків України. Після початку повномасштабної війни ми прийняли літніх людей, які були змушені покинути свої домівки через обстріли. Та, на жаль, сьогодні вільних місць бракує, — додає отець Віктор.

Новий курс у турботі про старших людей

Попри різні моделі організації — коштом громади, області чи благодійників — усі ці приклади об’єднує спільна мета: створити для літніх та самотніх людей простір безпеки, гідності й турботи. Саме на підтримку таких підходів нині спрямована державна політика.

У серпні 2024 року Кабінет Міністрів України затвердив постанову №888, яка дала старт експериментальному проєкту Міністерства соціальної політики за принципом «Гроші ходять за людиною» . Його суть — надати можливість людям похилого віку та особам з інвалідністю самостійно обирати, де й у кого отримувати послуги стаціонарного догляду або підтриманого проживання, навіть у разі вимушеного переїзду. Держава фінансує такі послуги, а отримувач сам розраховується з надавачем — незалежно від форми власності установи.

Це відкриває нові можливості як для тих, хто потребує догляду, так і для громад або організацій, які готові допомагати. З одного боку — більша свобода вибору, з іншого — стимул до розширення мережі якісних соціальних послуг. Це шанс для багатьох українців поважного віку прожити свої роки з гідністю, турботою та в колі небайдужих людей.

Станом на лютий 2025 року до участі в проєкті долучилися 109 осіб: 86 із них отримують послуги стаціонарного догляду, ще 23 — підтриманого проживання. У реалізації задіяно 13 надавачів соціальних послуг.

Плани

І тут варто зазначити, що у Городоцькій громаді перші кроки в напрямку створення такого закладу були зроблені ще понад десять років тому.

Надія Шевченко Фото: Городок.City

— Ми реалізовували проєкт відкриття відділення на зразок того, що сьогодні діє у селі Немиринці, — розповідає Надія Шевченко, директорка Центру надання соціальних послуг. — Планували облаштувати його у селі Мудриголови, що за 10–12 кілометрів від Городка.

— Приміщення відповідало всім вимогам безбар’єрності та інклюзивності: перший поверх, широкі проходи, можливість пересування на візках. Ми розробили проєктно-кошторисну документацію, провели майже всі ремонтні роботи. З місцевого бюджету тоді було виділено близько одного мільйона гривень. У 2014 році залишалося завершити частину робіт на суму 900 тисяч гривень. Але почалася війна, і у зв’язку з обмеженнями використання бюджетних коштів, проєкт призупинили, — додає Надія Шевченко.

Відтоді вартість завершення робіт зросла в рази — нині йдеться вже про 7–8 мільйонів гривень. Сьогодні громада не має змоги самостійно реалізувати задумане. Та попри це, надія на втілення проєкту не згасає. Городоцькі соціальні служби шукають підтримки — подають заявки до міжнародних гуманітарних фондів, налагоджують партнерства, тримають контакт із тими, хто може допомогти.

І хоча шлях до створення закладу підтримки у Мудриголовах виявився довшим, ніж планувалося, сам факт, що проєкт не забутий — це вже ознака змін. Змін, у центрі яких — гідне життя людини незалежно від її віку, стану здоров’я чи обставин.

Хмельницькі