10 років тому. Свято останнього дзвоника у Городоцькій гімназії

01 червня 2025 р. 23:46

01 червня 2025 р. 23:46

Городоцька гімназія 10 років тому

Знаєте, є моменти, що врізаються в пам’ять назавжди. Як перший сніг. Або — останній дзвоник. І от зараз, коли шкільні коридори знову наповнюються гамором випускників, а в повітрі пахне півоніями й легкою тривогою, мимоволі згадуєш: а як це було тоді, скажімо, десять років тому?

Ось і добіг до кінця ще один навчальний рік. Хтось видихнув з полегшенням — ще один «шкільний раунд» позаду. А для когось травневі дні у школі були останнім шансом побути дитиною перед тим, як стрибнути у вир дорослого життя.

І знаєте, ця суміш радості, смутку і якоїсь незрозумілої тривоги — вона не нова. Вона дуже нагадує ту, що витала у повітрі рівно десять років тому, у 2015-му. Бо, на жаль, війна й тоді вже стукала у наші двері.

Перемотаймо плівку: Городок , 2015 рік

Пам’ятаєте той рік? Здається, це було лише вчора. Але минуло вже десять років. Випускники Городоцької гімназії (так-так, теперішнього Городоцького ліцею №1) так само метушилися, готували вальс, обирали сукні та костюми. Мріяли про вступ, нові знайомства, про безтурботне літо.

Але повітря вже тоді було наелектризоване тривогою. Зі сходу надходили тривожні новини . Слово «АТО» міцно закріпилося у нашому повсякденному лексиконі. У багатьох батьки, брати, сусіди вже були там, на фронті. І кожен телефонний дзвінок змушував серце битися швидше.

Фото: Городок.City

Саме того, 2015 року, наша громада пережила невимовну втрату. Віктор Попик, випускник тієї самої Городоцької гімназії, віддав своє життя за Україну. Молодий, сповнений мрій і планів, він став на захист Батьківщини — і не повернувся.

Містечко завмерло. Стихли розмови. На обличчях людей застигла суміш болю й тихої люті. Тоді ще не було стільки меморіальних дошок, не висіло стільки портретів на білбордах. Але ім’я того хлопця знав кожен. Його історію передавали з вуст у вуста. Він був одним із перших, хто показав, що таке справжній патріотизм — не на словах, а вчинками. Ціною власного життя.

Відкриття пам'ятної дошки в Віктору Попику у Городоцькій гімназії. Фото: Городок.City

У школі, де Віктор навчався, бігав коридорами, сміявся з друзями, отримував свої перші двійки й п’ятірки, — панувала особлива, гнітюча тиша. Вчителі згадували його ще зовсім юним, життєрадісним. Однокласники не могли повірити, що їхнього друга більше немає.

Він був інакшим — тихішим. Сльози на очах випускників і їхніх батьків були не лише від прощання зі школою. Це були сльози за тим, хто вже ніколи не почує останнього дзвоника. За тими, хто саме в цю мить боронить наш спокій.

І хоч тоді ще не всі до кінця усвідомлювали масштаб трагедії, що розгорталася в країні, та зерно розуміння, зерно єдності вже було посіяне. Люди гуртувалися, волонтерили, збирали допомогу — кожен робив усе, що міг.

10 років потому...

Минув час. Городоцька гімназія стала Городоцьким ліцеєм №1. Виросли нові покоління учнів. Але пам’ять — жива. І сьогоднішні випускники, так само як і ми тоді, дивляться у майбутнє з надією, але й з тривогою в серці. Бо війна триває. І ціна свободи, на жаль, досі залишається надзвичайно високою.

Пам’ять — це теж зброя. І вона робить нас сильнішими.

Хмельницькі