«Він не ховався за посадою»: в останню дорогу провели Сергія Маліновського

Категорії

Світ Економіка Війна Технології Наука Авто Спорт Здоров'я Шоу-Бізнес Пізнавально Політика

Вінницькі Волинські Дніпровські Донецькі Житомирські Закарпатські Запорізькі Івано-Франківські Київські Кропивницькі Кримські Луганські Львівські Миколаївські Одеські Полтавські Рівненські Сумські Тернопільські Харківські Херсонські Хмельницькі Черкаські Чернігівські Чернівецькі

Погода

Київ

вологість:

тиск:

вітер:

Погода на 10 днів від sinoptik.ua

16 липня 2025 р. 16:41

16 липня 2025 р. 16:41

Сьогодні Славутська громада провела в останню путь Маліновського Сергія Миколайовича — мужнього захисника, сина свого народу, чия доля назавжди вплелася в долю нашої країни — героїчної, зраненої, але нескореної. Його серце билося в унісон із серцем України — в ритмі боротьби, віри й надії.

Сергій народився 21 лютого 1969 року в місті Славута.

У 1976–1986 роках навчався в Славутській середній школі №1. Шкільні друзі пам’ятають його як енергійного, відкритого, щирого. Він завжди стояв за правду — безкомпромісний правдолюб. Любив спорт, особливо фехтування, а ще з дитинства мріяв стати військовим.

Після закінчення школи вступив до Національного університету водного господарства та природокористування, але вже після першого семестру відчув — його покликання інше. У 1986 році вирушив до міста Кам’янця-Подільського й вступив до військово-інженерного командного училища. Закінчив його з відзнакою — і завжди гордився цим.

У січні 1992 року Сергій Миколайович склав присягу на вірність українському народові. І залишився вірним їй до свого останнього подиху.

Його військовий шлях був непростим, але гідним. Служив по всій Україні: у Криму, Болграді Одеської області, в Бахмуті на Донеччині. Ніс службу в аеромобільних військах, був воїном-десантником.

У 2002 році, маючи звання майора Збройних Сил України, змушений був звільнитися за станом здоров’я. Та армія назавжди залишилася в його серці. Він підтримував зв’язок із побратимами, допомагав, був поруч.

Коли у 2015 році країна знову покликала — він повернувся. Без вагань. Служив помічником начальника інженерної служби у військових частинах №4050 та №2254. У 2018 році — займався розмінуванням Краматорська.

Його бойовий позивний — «Маліна», ще зі шкільних років.

Сергій Маліновський мав численні державні нагороди — від Верховної Ради України, Президентів, Кабінету Міністрів, Міністерства оборони, військового командування. Але найвищою відзнакою для нього завжди була можливість служити пліч-о-пліч із бойовими побратимами.

З початком повномасштабного вторгнення рашистів у 2022 році він неодноразово звертався до військкоматів із проханням мобілізувати його. Йому відмовляли — стан здоров’я не дозволяв. Але він не здався. І таки добився мобілізації.

Служив у складі військової частини А7351, у силах підтримки, на посаді начальника інженерної служби на Донецькому напрямку. Воював у районі Покровська. Виходив у бойові завдання разом із підлеглими. Був контужений, поранений — та щоразу повертався до строю. Бо вірив, що його місце — серед своїх.

Його пам’ятають як офіцера честі, який завжди тримав слово і ніколи не відступав. Зокрема, побратим Сергія з позивним «Майстер» згадує:

«Я знав Сергія Миколайовича не з дитинства, не з мирного життя, а з фронту — з того страшного, складного часу, який відкриває справжню суть людини. Ми разом служили, разом ділили хліб, разом дивилися смерті в очі. І війна зробила нас ближчими, ніж навіть ті, хто поруч десятиліттями.

Сергій Миколайович був із тих, хто не ставив запитань на кшталт: «Чому я?» або «За що воювати?» Він просто йшов — бо вірив. Йшов — бо знав, що хтось мусить.

Попри те, що Сергій був начальником, він не ховався за посадою. Він ніколи не відправляв бійців на завдання без себе. Завжди йшов попереду. Майор, командир — але завжди в строю. Завжди з нами. Він заряджав нас впевненістю. І ця впевненість рятувала життя.

Я пам’ятаю, як він болісно переживав кожну втрату. Це були не просто втрати «людей» — це були його побратими, його брати. І навіть коли здоров’я відмовляло — коли втрачав мову, зір, рівновагу від болю — він знову і знову ставав до справи. Боровся.

Пам’ятаю, як після одного обстрілу він подзвонив мені. Їхню групу накрило. Він втратив кількох бійців. Одного важкопораненого виніс на собі. Це був страшенний удар для нього. Але він знову підвівся. Знову пішов працювати.

Те, що він пережив, можуть зрозуміти лише ті, чиї душі вже давно не сплять. Сергій Миколайович був різним. Прямим. Емоційним. Людським. Але він був справжнім.».

Серце мужнього українського Воїна, яке витримало бої та біль, мало обмежений запас міцності.

10 липня 2025 року воно передчасно зупинилося. Тихо. Без зайвих слів. Після всього пережитого. Всіх втрат. Після війни, яка залишає слід у кожному.

Сергій Миколайович був не лише військовим. Він був люблячим сином, чоловіком, братом, батьком і дідусем. Обожнював свою маленьку онуку — Енію. Захищав не лише Велику Україну, а й свою маленьку, рідну родину.

Він вірив у перемогу. І ця віра — жива. Вона житиме в кожному з нас.

Міський голова, виконавчий комітет, депутати Славутської міської ради та вся Славутська громада висловлюють щирі співчуття рідним та близьким українського Воїна.

Світла пам’ять про Сергія Миколайовича Маліновського — залишиться з нами назавжди. У поглядах його рідних, у спогадах побратимів, у вільному небі над нашою землею.

СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!

Пресслужба Славутського МВК