Історія зникає: коли байдужість руйнує швидше за ракети

28 серпня 2025 р. 13:29

28 серпня 2025 р. 13:29

Доля архітектурних пам'яток

Сьогодні вся країна з болем спостерігає, як ворожі ракети знищують наші музеї, театри та храми. Проте у тилових громадах, де немає обстрілів, культурна спадщина зникає тихо, непомітно — через брак фінансування та байдужість. Цей процес повільний, але не менш руйнівний.

Село Жищинці, що на Городоччині — типовий приклад. Тут, у самому серці громади, руйнується палац першої половини ХІХ століття. Але перш ніж говорити про нього, варто познайомитися з людиною, яка сьогодні тримає нитку місцевої пам’яті — Наталією Пилипчук.

Пише історію села

Охайний будиночок над річкою у Жищинцях. На подвір’ї стоять два автомобілі, ліворуч — облаштована криниця, літня кухня та кілька голуб’ятників.

— Це хобі чоловіка, — усміхається Наталія Пилипчук, директорка сільського Будинку культури.

Її господарство велике: нутрії, свиня, корова з телям, кури, качки, кілька вуликів і улюбленець — котик Мурчик, який ночами складає жінці компанію, коли вона пише чергову історію про рідне село.

— Я сідаю друкувати після всіх хатніх справ і можу засидітися до другої-третьої ночі. Видаляю, переписую, знову думаю… Хочеться встигнути все, бо історія швидко забувається, — каже жінка.

У 2019 році Наталія Пилипчук видала свою першу книжку про Жищинці. Крім того, у Будинку культури вона створила музейну кімнату, де зібрала глечики, терлиці, давні валянки та інші предмети побуту. Також там створений куточок пам’яті, де зберігається інформація про полеглих воїнів із села. Нині жінка пише енциклопедію свого села — з історіями людей, переказами, легендами й архівними документами. Жінка переконана, що країна має майбутнє лише тоді, коли пам’ятає своє минуле.

Жищинецький палац: спадщина на межі зникнення

Досліджує та описує городоччанка й історію палацу першої половини ХІХ століття, збудованого в стилі подільського бароко, що сьогодні перетворюється в руїни. Останнім власником маєтку був поміщик Іван Свідерський, чиї нащадки володіли селом Жищинці до початку XX століття. Поряд з маєтком збереглися залишки старовинного парку, де ростуть дерева, занесені до Червоної книги України.

У XX столітті у палаці ще вирувало життя — там діяли будинок культури та школа. Але після відкриття у 2001 році нової школи будівля залишилася порожньою. Роки занепаду перетворили її на небезпечні руїни: величезні тріщини в стінах, аварійна прибудова, розбиті вікна.

Чому палац не відновлюють

Заступник начальника відділу культури, національностей, релігій та туризму Городоцької міської ради Сергій Щур розповідає: у громаді є 35 об’єктів архітектури та містобудування, які мають статус пам’яток: колишні палаци, млини, інші споруди. Теоретично вони могли б стати туристичними магнітами, але більшість із них перебувають у критичному стані. І головна проблема — у самій системі охорони пам’яток.

— Статус пам’ятки, який мав би захищати об’єкт, на практиці часто шкодить, — каже Сергій Щур. — Відповідно до закону відновлювати такі будівлі можуть лише спеціалізовані компанії з ліцензіями. Таких підприємств в Україні одиниці, їхні послуги в рази дорожчі за звичайний ремонт. Місцеві бюджети цього не потягнуть, а державні пріоритети нині спрямовані на відновлення критичної інфраструктури.

Сергій Щур Фото: Городок.City Автор: Віра Лапа

Ще одна проблема — відсутність достатньої документації. Якщо про пам’ятки в обласних центрах чи Кам’янець-Подільському є детальні історичні довідки, то щодо сільських об’єктів бракує навіть базових даних: дати побудови, імен архітекторів. Через це складно оформити історичний паспорт будівлі, без якого реставрація неможлива.

У результаті маємо парадокс: місцеві громади не можуть зробити навіть косметичний ремонт, бо це буде порушенням закону. А на повноцінну реставрацію грошей і можливостей немає. Тому, як визнає Сергій Щур, виживають лише ті пам’ятки, які залишаються у використанні — наприклад, школи, музеї чи установи. Поки будівля живе, вона зберігається. Коли ж її залишають без догляду, як сталося у Жищинцях після переїзду школи до нової будівлі, починається швидкий занепад.

Успіх Маліївців

Водночас існують приклади успішного збереження культурних пам’яток. Один із них — у селі Маліївці Новодунаєвецької громади, де в палаці Орловських вдалося створити обласний історико-культурний музей. До 2020 року у будівлі ще діяла лікарня, але після її закриття майбутнє пам’ятки здавалося очевидним — руйнація. Та все змінила місцева жителька, яка певний час працювала в Кам’янець-Подільському, а потім повернулася у рідне село. Вона взялася рятувати палац і довести, що навіть у маленькому населеному пункті можна створити простір, здатний приваблювати туристів не лише з околиць, а й з-за кордону.

Сьогодні в музеї регулярно організовують культурні події , відкривають туристичні сезони, відтворюють традиційні подільські весілля з піснями, обрядами та автентичними стравами.

— Ми відкрили музей за місяць до повномасштабної війни. За цей час пережили багато, але змогли зберегти дух історії й водночас наповнити старовинні стіни сучасними проєктами. Тепер у нас є велика колекція живопису, порцеляни, унікальних меблів. Ми впроваджуємо новітні технології, а ще маємо стайню з дев’ятьма кіньми, карети, вози й брички, якими із задоволенням катаються туристи. Завдяки підтримці ексочільника Хмельницької ОВА Сергія Гамалія, до музею проклали нову дорогу, тож дістатися сюди стало зручніше, — розповідає директорка музею Анастасія Донець.

Анастасія Донець Фото: facebook.com

Грантова діяльність

Нещодавно музей отримав новий поштовх до розвитку: заклад виграв проєкт від БФ «Меценатська фундація OLOS». Завдяки меценатам відновлено фонтан із пащею лева, буде зроблено ремонт воріт, антикварних дверей і вікон, а також реставровано старовинну люстру й навіть антикварний унітаз «Торнадо». А ще облаштована зона відпочинку біля озера, придбано нову карету та кавовий сервіз. Реалізація проєкту уже розпочалася.

— Наша мета — зберегти й примножити спадщину, яку ми отримали. Ми не звикли нарікати чи чекати допомоги від інших. Працюємо самі, відновлюємо поступово, надихаємо власним прикладом. Адже не все може зробити відділ охорони пам’яток. У часи радянщини ці будівлі використовували не за призначенням, проте саме завдяки школам, лікарням чи санаторіям вони збереглися хоча б у такому вигляді. Коли ж установи закрилися, чимало об’єктів було розкрадено й доведено до руйнації. Наш палац вдалося врятувати не грошима, а завдяки людям, які не були байдужими до його долі, — наголошує пані Анастасія.

Майданчик для благодійності

Музей став і майданчиком для благодійності. Так, 16 серпня тут відбувся ярмарок, який об’єднав гостей із різних куточків не лише Хмельниччини, а й усієї України. Подію відвідали й родини ветеранів із Городоцької громади.

— Протягом дня відвідувачі куштували традиційні подільські страви, знайомилися з крафтовими виробами, брали участь у майстер-класах та слухали виступи творчих колективів, — розповідає керуюча справами виконкому Городоцької міської ради Ольга Бистрицька. — Для дітей діяли креативні локації з іграми, танцями та театральними постановками. Особливим подарунком для гостей стала екскурсія старовинним маєтком, що зберіг архітектуру та дух минулих століть.

Хоча головною метою ярмарку був збір коштів для потреб Хмельницького військового госпіталю, він водночас привернув увагу до самої пам’ятки архітектури. Відвідувачі дізналися більше про її історію, актуальні потреби та виклики, що стоять перед музеєм.

Знищені ракетами

Успіх Маліївців демонструє: навіть за відсутності великих ресурсів можна зберегти архітектурну спадщину, якщо громада має бажання й підтримку партнерів. Проте це швидше виняток, ніж правило. Адже поки одні села власними силами перетворюють палаци на культурні центри, інші пам’ятки тихо зникають у тіні байдужості. А на сході й півдні країни ситуація ще трагічніша — там культурні надбання нищить не час, а російські ракети та обстріли.

Найбільше постраждали Харківська (336 пам’яток), Херсонська (289), Одеська (179), Донецька (173), Київська область і столиця (111). Загалом у шести областях — Донецькій, Харківській, Херсонській, Київській, Миколаївській та Сумській — зафіксовані найбільші втрати культурної інфраструктури.

Серед символічних об’єктів, що зазнали удару — Спасо-Преображенський кафедральний собор в Одесі, у який російська ракета влучила влітку 2023 року. Сьогодні відновлювальні роботи собору фінансує уряд Італії у співпраці з ЮНЕСКО. За словами отця Мирослава Вдодовича, вже витрачено близько 1 мільйона євро (приблизно 40 млн грн) на ремонт системи опалення, встановлення котлів, фанкойлів і радіаторів. Роботи виконує підрядник, визначений ЮНЕСКО, а в процес долучилися італійські архітектори, культурні інституції та бізнес. Таким чином, минулого року уже відновлено покрівлю площею понад 3,2 тис. кв. м, відремонтовано центральний купол, двері та металеві конструкції, відреставровано головну ікону — мозаїчне «Преображення Господнє». Роботи тривають, точних термінів завершення немає, адже фінансування надходить частинами.

Збереження архітектурних пам’яток в Україні сьогодні — це питання не лише краси чи культурного багатства, а виживання нашої ідентичності. Досвід Маліївців доводить, що навіть у невеликому селі старовинна будівля може стати живим осередком громади й точкою тяжіння для туристів. Натомість приклад Жищинецького палацу нагадує про ризики зволікання: без дієвих кроків ми втратимо не лише цеглу й камінь, а цілий пласт історії.

Світ уже показав готовність допомагати. Тепер важливо поєднати три чинники: гнучке законодавство, яке дасть громадам швидко реагувати; державна й міжнародна підтримка, у тому числі через фонди відбудови; а також активність самих мешканців, які здатні наповнити старовинні будівлі новим змістом. Інакше майбутні покоління отримають не автентичні архітектурні шедеври, а лише легенди й архівні світлини.

Хмельницькі