Увічнені у камені: у Лісогірці відкрили Стелу пам’яті сімом захисникам

21 жовтня 2025 р. 20:35

21 жовтня 2025 р. 20:35

Захід вшанування захисників

Морозний осінній ранок огортає село Лісогірка Городоцької громади. Повільно падає пожовкле листя, яке ніби то нагадує про життя, обірвані війною. Біля місцевого Будинку культури людно, тихо і пахне хризантемами. Тут 21 жовтня на честь сімох полеглих захисників відкрили Стелу пам’яті.

Сім історій, увіковічених у камені

Директорка Городоцького будинку культури Оксана Походонько поіменно згадує воїнів і розповідає їхні історії. Спершу пригадує Валерія Шатурського, серце якого зупинилося ще у 2019 році. Сьогодні Батьківщину захищає його син, який, пробувши майже два роки у полоні, повернувся на фронт.

— За підтримки місцевої влади у кожному селі нашої громади відкривається Стела пам’яті. У Лісогірці полеглих захисників, напевно, найбільше – семеро осіб. Дуже важко дивитися в очі їхнім рідним, які на кожному пам’ятному заході знову переживають ці страшні втрати. На жаль, війна триває, і ми не знаємо, скільки ще матимемо втрат. Але ми мусимо вшановувати пам’ять наших воїнів, щоб їхні родини розуміли, що про них не забули, й відчували підтримку суспільства , — зазначає Оксана Походонько.

Оксана Походонько Фото: Городок.City Автор: Маріанна Шкаврон

Секретар міськради Олена Гріх озвучує сумну статистику втрат Городоччини. За її словами, війна вже забрала життя 94 захисників, 85 вважаються зниклими безвісти, а троє перебувають у полоні.

— Насправді ми не знаємо, скільки саме полонених маємо. Офіційно троє, але ця цифра далеко не остаточна. На жаль, війна триває, але Україна демонструє неймовірну силу, й наше військо славиться на весь світ. Я вірю у нашу перемогу й те, що настане день, коли ми житимемо під мирним небом, але ми повинні пам’ятати тих, хто віддав своє життя за цей мир і світле майбутнє нашої країни, — сказала Олена Гріх.

Олена Гріх Фото: Городок.City Автор: Маріанна Шкаврон

Поіменно згадує військових із Лісогірки, які доєдналися до небесного війська, й староста села. А потім, під тужливу пісню, яку виконує колектив «Співуче джерело» Городоцького будинку культури, діти відкривають Стелу пам’яті, на якій зображені фотографії сімох воїнів. Вони з фотосвітлин споглядають на присутніх, які не стримують сліз і несуть до Стели оберемки хризантем.

— Це важкий момент, але він потрібен для того, щоб про наших воїнів пам’ятали не лише ми, рідні, але й інші люди, — каже мати полеглого Віктора Лаби.

Захід із вшанування пам’яті воїнів завершився освяченням Стели та виконанням Гімну України. Тепер у селі Лісогірка біля Будинку культури увіковічені імена Валерія Шатурського, Олександра Кушніра, Андрія Карпінського, Віктора Лаби, Олександра Раднюка, Володимира Рикуна та Дмитра Чайки.

Валерій Шатурський народився у 1974 році в селі Лісогірка. Дитинство минуло у двох місцях: у рідній Лісогірці та в Чорнобаївці на Херсонщині, куди він переїхав із матір’ю у 1979 році. Там закінчив школу та здобув фах водія. Згодом повернувся на Хмельниччину, але з 2015 року його домом став Маріуполь.

Валерій Шатурський Фото: Городок.City Автор: Маріанна Шкаврон

У 2014 році Валерій став військовим. Спочатку служив у Хмельницькому, а наприкінці 2015-го вступив до батальйону «Донбас», де обіймав посаду кулеметника. У 2016 році продовжив службу в 15-му окремому Слов’янському полку. Його бойовий шлях проліг від Азовського узбережжя до Луганщини. Валерій воював у Слов’янську, Широкиному, Водяному, Павлополі, Новотроїцькому, Мар’їнці, Щасті та в багатьох інших гарячих точках.

У 2018 році пройшов курс підготовки сержантів за участю канадських інструкторів у Золочеві. А через рік — 12 вересня 2019 року Валерій загинув на Донеччині під час ворожого обстрілу. Йому було лише 45. Похований воїн у Маріуполі, де жила його родина. У нього залишилися дружина, донька та син.

Олександр Кушнір народився та виріс у селі Лісогірка, де закінчив місцеву школу. Згодом з мамою переїхав у Купин. Навчався у Лісоводському професійно-аграрному ліцеї. 11 листопада 2020 року був призваний до лав Української армії. Служив у бригаді морської піхоти в Одесі, де його називали представником еліти українського війська.

— Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Олександр захищав Миколаїв. Там він і загинув, — розповіла староста села Лісогірка Анжела Варшавська.

Олександр Кушнір Фото: Городок.City Автор: Маріанна Шкаврон

Серце 20-річного Олександра Кушніра зупинилося 18 березня 2022 року. 22 березня його зустрічали на колінах мешканці Городка та села Купин, де він проживав останні роки. 23 березня відбулося заупокійне богослужіння в Купині, а поховали Олександра в його рідній Лісогірці.

Андрій народився 10 січня 1984 року. Свій останній день народження він відсвяткував, готуючись до служби. Городоччанина мобілізували до Збройних сил України у січні 2023 року.

Протягом місяця він проходив підготовку у військовій частині в Кам’янці-Подільському. Попри короткий термін, Андрій Карпінський зарекомендував себе як добросовісна, ввічлива та відповідальна людина. За ці якості його було призначено заступником командира взводу.

Андрій Карпінський Фото: Городок.City Автор: Маріанна Шкаврон

На жаль, під час навчання воїн захворів. Стан Андрія швидко погіршувався, і його терміново направили до військового шпиталю у Хмельницькому. Лікарі боролися за життя земляка до останнього, але 20 лютого 2023 року Андрія не стало. Він помер у шпиталі у 39 років. Похоронили воїна у рідному селі Лісогірка у річницю повномаштабного вторгнення. У нього залишилися старенькі батьки та сестра.

Віктор Лаба народився 22 червня 1975 року. Він був другою дитиною в сім’ї. Навчався в місцевій школі. Потім — у Лісоводському професійно-аграрному ліцеї на зварювальника. Пройшов строкову службу. Багато років працював різноробочим у різних містах України. Власної сім’ї не мав, тому весь свій вільний час приділяв улюбленим племінницям та племінникам, для яких був не просто дядьком, а другим батьком — завжди уважним, щирим і турботливим.

Віктор Лаба Фото: Городок.City Автор: Маріанна Шкаврон

Коли росія розпочала повномасштабну війну, Віктор не залишився осторонь. Він добровольцем став до лав Збройних сил України. Отримав звання сержанта та був призначений командиром танка танкового батальйону однієї з військових частин. Майже два роки він стояв на передовій, боронячи країну та своїх рідних.

7 вересня 2023 року, під час боїв поблизу села Новопокрівка Пологівського району Запорізької області, Віктор загинув. Його життя обірвалося у танку, який згорів у бою. Йому було 48 років.

Довгих дев’ять місяців рідні чекали на повернення Героя. Мати до останнього вірила, що син живий. Однак сподівання виявилися марними. 7 червня 2024 року тіло воїна повернулося до рідної Лісогірки.

Прощатися з Віктором прийшли рідні, сусіди, друзі, однокласники й навіть ті, хто особисто його не знав. Люди вишиковувалися живими коридорами вздовж доріг, устеляли шлях квітами та не стримували сліз. У місцевому храмі відбулося поминальне богослужіння, після чого траурна процесія рушила на місцеве кладовище, дее воїн знайшов вічний спокій.

Олександр Раднюк народився і виріс у селі Лісогірка. Тут минули його дитинство і юність, тут створив сім’ю, і хоча її не вдалося зберегти, залишався хорошим батьком для двох синів. Коли російські загарбники вторглися на Схід України, встав на захист рідної країни, долучившись до АТО. Коли розпочалася повномаштабна війна, городоччанин одразу став до лав ЗСУ.

Воїн був сержантом механізованого взводу. Воював проти загарбників на Донецькому напрямку. Під час виконання бойового завдання 28 листопада 2023 року Олександр Раднюк загинув внаслідок ворожого мінометного обстрілу.

Олександр Раднюк Фото: Городок.City Автор: Маріанна Шкаврон

Тіло 52-річного захисника повернули на малу батьківщину 5 грудня. Траурний кортеж слідував через Городок у рідну Лісогірку. Люди утворили живий коридор, зустрічаючи загиблого земляка. Прощалися односельці із Героєм на подвір’ї його дому та у православному храмі села Лісогірка.

В Олександра Раднюка залишилася 76-річна мама та двоє синів, один з яких служить на Миколаївщині.

Володимир Рикун народився 20 серпня 1969 року у Городку. За своє життя встиг пожити в Хмельницькому, де працював водієм автобуса. Потім повернувся на Городоччину і був охоронцем в аграрній компанії. Понад десять років тому разом з дружиною Галиною та названим сином оселився у Лісогірці.

У 2022 році Володимир доєднався до лав ЗСУ. Понад півтора року городоччанин був водієм автомобільного відділення батальйону матеріального забезпечення в одній із військових частини ЗСУ. На початку 2024 року він та його побратими несли службу поблизу села Лоска Новгород-Сіверського району на Чернігівщині, де тимчасово дислокувалася їхня військова частина.

Володимир Рикун Фото: Городок.City Автор: Маріанна Шкаврон

15 лютого серце Володимира Рикуна раптово зупинилося. За інформацією Територіального центру комплектування та соціальної підтримки у Городку, у чоловіка стався серцевий напад.

20 лютого у рідній Лісогірці городоччани прощалися із воїном. Поховали Володимира під звуки військового салюту.

Дмитро Чайка народився 5 грудня 1973 року і все життя прожив у Лісогірці. Він був єдиним сином у матері. Батько залишив сім’ю, коли Дмитро був ще дитиною, тому хлопець рано подорослішав — допомагав матері, бабусі, був уважним, спокійним і працьовитим. У школі його знали як слухняного та доброзичливого учня, а після закінчення навчання Дмитро вступив до профтехучилища, де здобув фах зварювальника. Повернувшись до рідного села, став справжнім майстром своєї справи.

Дмитро Чайка Фото: Городок.City Автор: Маріанна Шкаврон

Коли розпочалася повномасштабна війна, Дмитро разом із другом одні із перших пішли до військкомату. Та тоді його не взяли до війська. У лютому 2024 року чоловіка таки мобілізували до лав Збройних сил України. Дмитро служив у складі однієї з військових частин на Луганщині, де проявив себе як відповідальний і відданий солдат, який чесно виконував свій обов’язок.

22 червня 2025 року під час виконання бойового завдання на Луганщині життя Дмитра обірвалося. Йому було 51 рік. 30 червня рідна Лісогірка зустрічала свого Героя «на щиті». Поховали захисника з військовими почестями.

Хмельницькі