Привиди, прокляття й скарби у підземеллях: містичні історії трьох зруйнованих замків Хмельниччини

22 листопада 2025 р. 10:42

22 листопада 2025 р. 10:42

Хмельниччина — край фортець, укріплень та шляхетських резиденцій. Понад півтора десятка замків, розкиданих уздовж Збруча та Смотрича, зберігають у своїх мурах не лише історію, а й легенди, які передаються від покоління до покоління.

Тут, серед урвищ, карстових пустот, диких схилів та мармурових виступів, народжувалися перекази про прокляття, привидів та заховані у підземеллях скарби.

Прокляття ченців Чорнокозинецького замку

На стрімкому березі Збруча, серед дикого заростання та осипів, застигли руїни Чорнокозинецького замку – одного з найдавніших замків Поділля. Він входить до 100 чудесних замків, палаців та фортець України. В наш час він перебуває в руїнах, однак раніше він відігравав важливу роль в цьому регіоні.

У XV–XVIII століттях він був літньою резиденцією кам’янецьких католицьких біскупів — місцем усамітнення, молитви й спокою.

Чорнокозинці XIX ст. Малюнок Наполеона Орди

Однак наприкінці XVIII століття спокій зник назавжди. Після зміни влади на Поділлі замок перейшов під юрисдикцію російської корони. І тоді, за місцевими переказами, сталася та сама ніч, яка змінила долю твердині.

Російські військові вдерлися до замку — не дочекавшись ранку, не попередивши й не давши часу зібрати речі. Абата та ченців просто вигнали у зливу, на багнюку дороги.

За легендою, абат, зневажений і розгніваний, виголосив прокляття: «Якщо не наш — то хай ніхто тут не житиме!»

Кажуть, після цих слів він пішов геть, а ченці слухняним ланцюжком пішли за ним. Більше їх ніхто не бачив.

Ще з XIX століття місцеві жителі розповідали, що всі, хто намагався оселитися в замку або використовувати його господарсько, надовго там не затримувалися. Власники часто змінювалися, ремонти не доводили до кінця, а слуги скаржилися на дивні нічні звуки.

У деякі ночі на подвір’ї, кажуть, з’являються туманні постаті — рухливі тіні, схожі на монахів у рясах. Старожили стверджують, що це — ченці, які повернулися до свого замку, аби дотримати слово абата й не дозволити нікому оселитися в твердині.

Чорнокозинецький замок стоїть пусткою й досі. І хоча офіційна історія мовчить про прокляття, легенда продовжує жити і приваблює дослідників та туристів.

Нескінченна служба Сутківецького замку

Коли наближаєшся до Сутківець, першими у полі зору з’являються дві споруди: оборонна Покровська церква XV століття — унікальна пам’ятка європейського рівня — та руїни замку Сутковецьких, що височіють над долиною.

У XVI–XVII століттях ця місцевість була небезпечною: через неї пролягав Кучманський шлях, яким кримські татари ходили на набіги. Сутківецький замок довгий час стояв міцно, відбиваючи напади, але за легендою, одного разу фортеця не витримала.

Коли татари увірвалися в замок, частина оборонців встигла перейти урвище та сховатися в Покровській церкві. Там священики почали правити службу — останню, як згодом виявилося.

Однак нападники дісталися храму. За легендою, усіх, хто був усередині, убили — священиків, парафіян, жінок і дітей.

Церква стала їхнім криптозахистком. А замок — мовчазним свідком трагедії.

Сутківці, малюнок Наполеона Орди, на задньому тлі — замок, на передньому Покровська церква

Місцеві мешканці кажуть, що у великі свята, особливо на Великдень, біля вцілілої башти замку з’являються білі привидні постаті. Люди у білих опанчах та кожухах наче рухаються процесією — від вежі до церкви.

За легендою, це душі тих, хто так і не завершив службу, перервану нападом. Вони щороку повертаються, аби продовжити те, чого не змогли закінчити в житті.

Інколи, кажуть, можна почути тихий передзвін дзвонів із землі. Але таке, твердять, відкривається лише людям із «чистою душею».

Привид, замурований у стіні: Кудринецький замок

Кудринці — два однойменні села по обидва боки Збруча: одне в Тернопільській області, друге — у Хмельницькій. На крутому березі стоїть одна з найромантичніших руїн Поділля — Кудринецький замок, зведений у XVII столітті Яном Щенсним Гербуртом (ця фортифікаційна споруда у селі Кудринці, що на Тернопільщині. Щоб потрапити з села Кудринці Кам’янець-Подільського району слід перейти кладку)

Замок отримав прізвисько «твердиня на мармурі» — через мармурові пласти, що виходять просто на поверхню замкової гори й блищать серед трави.

Місцеві жителі століттями розповідають про привид дівчини, яка з’являється на стінах та подвір’ї замку. Напівпрозора, легка, мов серпанок, вона ніби колихається на вітрі й видає тихий, сумний спів.

За легендою, коли яничари напали на село, вони зґвалтували дівчину та замурували живцем у стіні замку. Її душа, не знайшовши спокою, досі блукає руїнами.

Старі люди кажуть: привид з’являвся частіше колись, їхні прадіди бачили його на дахах башт. Власники замку не раз скаржилися на нічні голоси, і деякі поспіхом покидали твердиню.

Інша легенда каже, що останні господарі тікали настільки швидко, що залишили в підземеллях скарби. Нібито там, де вони сховані, вночі чути гул землі — наче під ногами щось ворушиться.

Геологи пояснюють це просто: гора пронизана карстовими пустотами, тому й видає такі звуки. Але місцеві усміхаються: «Може й так, але хто знає, що ще там лежить…»

Поділля, яке дихає легендами

Замки Хмельниччини — це не лише історія та архітектура. Це живе середовище, де переплітаються реальні події, народна пам’ять і містика.

Вони приваблюють туристів і дослідників не лише тим, що залишилося від мурів, а й тим, що їх оточує: переказами, які живуть попри час, та нічними історіями, які неможливо раціонально пояснити.

Хтось сприймає ці легенди як романтику. Інші — як попередження минулого.
А для місцевих — це частина ідентичності, що переходить від батька до сина, від бабусі до онука, створюючи невидиму тканину подільського краю.

За матеріалами інтернет-видань

та публікацій історика та краєзнавця Сергія Єсюніна.

Модератор

Хмельницькі