«Щоб ніколи більше». Історія Ніни Кметь, яка пережила два голоди й радянське виселення

Категорії

Світ Економіка Війна Технології Наука Авто Спорт Здоров'я Шоу-Бізнес Пізнавально Політика

Вінницькі Волинські Дніпровські Донецькі Житомирські Закарпатські Запорізькі Івано-Франківські Київські Кропивницькі Кримські Луганські Львівські Миколаївські Одеські Полтавські Рівненські Сумські Тернопільські Харківські Херсонські Хмельницькі Черкаські Чернігівські Чернівецькі

Погода

Київ

вологість:

тиск:

вітер:

Погода на 10 днів від sinoptik.ua

22 листопада 2025 р. 11:12

22 листопада 2025 р. 11:12

10 років тому

Щороку в останню суботу листопада ми запалюємо свічку пам’яті. Цей вогник у вікні нагадує нам про мільйони життів, забраних штучними голодами. Сьогодні живих свідків тих подій майже не залишилося — і тому кожна збережена розповідь стає безцінною.

10 років тому ми опублікували інтерв’ю з Ніною Олексіївною Кметь — уродженкою Городка, яка пережила не лише Голодомор 1932–33 років, а й репресії, заслання та голод 1946–47-го. Її спогади — це не підручник історії. Це життя, яке боліло, але яке вона вистояла.

Сьогодні ми повертаємо цей матеріал, аби пам’ять жила.

Дитинство, перерване репресіями

Ніна Олексіївна Кметь народилася у Городку в польській родині Войтовичів, що мешкала в районі Скали. Батько був столяром, мама вела господарство, виховували двох дітей — Ніну та її молодшого брата Станіслава. Родина жила скромно, але дружно.

Усе змінилося, коли дівчинці було лише вісім. Восени 1935 року до Городка прийшли представники радянської влади. Усі родини польського походження та римо-католицького віросповідання зі Скали депортували. Людей вивезли на станцію Вікторія, завантажили у товарні вагони й відправили в Луганську область — як «ворогів народу».

— Ми не були ні заможними, ні куркулями, — згадувала Ніна Олексіївна. — Мали лише корівку та садок. Але, мабуть, достатньо було того, що ми — поляки.

На Луганщині: голод і втрата батька

Войтовичів поселили в старій глиняній хатині. Батько відремонтував її, працював столяром, намагаючись утримати родину. Проте вночі одного дня під двір під’їхав «чорний воронок». Чоловіка забрали без пояснення причин.

— Було дуже страшно: мама плакала, а незнайомі люди перевертали хату, забирали навіть фотографії. Обіцяли, що тата повернуть. Але він не повернувся більше ніколи.

Після цього сім’я опинилася в абсолютній скруті. Мама тяжко працювала в колгоспі, а діти виживали на тому, що вдавалося заробити: трохи овочів, жменя борошна, кавун чи гарбуз. Кожен шматок хліба був святом.

Повернення додому — і новий голод

У 1946 році родині дозволили повернутися до Городка. Їхня хата збереглася — її доглядали дідусь і бабуся. Але на той час почався новий голод — спричинений посухою.

Ніна навчалася в педтехнікумі, брат ходив до школи. Харчів майже не було, а їхати додому з Кам’янця-Подільського було важко й довго. Дівчина жила практично без підтримки, намагаючись допомагати родині хоч чимось, коли приїжджала на канікули.

Життя після пережитого

Після навчання Ніна стала вчителькою, вийшла заміж, разом із чоловіком збудувала будинок на Щидлівщині. З роками життя стало спокійнішим. Вона виховала двох дітей, має внуків і правнуків. Та про пережите не забула ніколи.