Там, де нитка стає зброєю: історія городоцьких швачок і школярів, які працюють заради перемоги

23 листопада 2025 р. 18:16

23 листопада 2025 р. 18:16

Коли руки лікують

У Городку є місця, де зброєю стають руки швачок, а звичайна нитка перетворюється на символ турботи. Там кожен — від бабусі з клубком пряжі до школяра за швейною машинкою, робить свій внесок у спільну справу.

Підтримка, що переросла у волонтерський рух

Листопад 2022 року. У невеличкій кухні пані Антоніни Сомкіної пахне чаєм і свіжою випічкою. За столом — подруги. Вони зібралися, щоб підтримати жінку, яка нещодавно втратила сина. Серед розмов, спогадів та сліз хтось із присутніх бере до рук спиці й починає в’язати. Так у Городку народився «Клуб в’язальниць» — спільнота літніх жінок, які, долаючи власний біль, вирішили допомагати тим, хто щодня ризикує життям заради України.

Городоччанки в будинку пані Антоніни Сомкіної Фото: Городок.City

— Мій племінник воює, — пригадує Людмила Стельмах. — То я запитала у нього, чим би ми, літні жінки, могли допомогти фронту. Що потрібно питала й у військових, яких зустрічала на вулицях. І кілька разів почула відповідь — шкарпетки та подушки. Усі ми вміємо в’язати, шити, то чому б не зробити щось корисне?

Спочатку в’язальниці використовували старі пледи, залишки тканин, наповнювач купували у «секонді». Потім про ініціативу дізнався місцевий підприємець і почав безкоштовно передавати синтепон зі старих речей. Так жінки, ініціатива яких зародилася на маленькій кухні, стали допомагати воїнам.

Успішний проєкт

Того ж 2022 року Городоцький ліцей №4, де колись працювала Людмила Стельмах, став одним із переможців конкурсу, що реалізовувався за підтримки Ради Європи у межах проєкту «Зміцнення місцевої економіки та доброго врядування».

За грантові кошти школа отримала три комп'ютеризовані швейні машинки та стільки ж універсальних, розпошивальну машину для роботи із трикотажними тканинами, швейно-вишивальну машинку, оверлок, дисковий розкрійний ніж, прасувальну дошку з парогенератором і праскою, а ще — стартову кількість матеріалів для роботи.

Швейний коворкінг Фото: Городок.City

— У межах проєкту ми маємо не лише навчити ліцеїстів та ліцеїсток працювати на нових машинках, а залучити до співпраці якомога більше мешканців громади й таким чином створити на базі освітнього закладу мініпідприємство. Тож тепер у нас не просто кабінет трудового навчання, а справжня швейна майстерня, — зазначає директорка ліцею Оксана Дроник.

До співпраці охоче долучилися учениці сусіднього, третього ліцею. Для вокального ансамблю, який функціонує при школі, вони пошили костюми. Працюють за новими швейними машинками навіть юнаки.

— Вони розвінчують міфи про те, що шиття – це дівчача справа. У мене є учні, які шиють надзвичайні речі, — ділиться вчителька Городоцького ліцею №3 Світлана Ковальчук.

Перші кошти, які вдалося заробити у «Шкільному коворкінгу», пішли на благодійність. Діти пошили шопери, які продавали на благодійному ярмарку. Усі кошти вони віддали волонтерам на потреби воїнів.

2023 рік. Клуб в’язальниць продовжує працювати. Але сил у літніх жінок меншає — одна з них осліпла, інша виїхала з Городка. Тож вони вирішили об’єднати зусилля із Городоцьким ліцеєм №4.

З того часу і до сьогодні у коворкінгу діти, під наставництвом своєї вчительки Валентини Крімер, почали шити подушки – і звичайні, і ортопедичні, для військових госпіталів.

— Мої учні загорілися цією ідеєю. Бо постійно мають зворотний зв’язок від воїнів і розуміють, що їхня робота справді потрібна і цінується. Для них це найкраща мотивація. Щоб зробити якомога більше, вони приходять у майстерню і під час перерв, і залишаються після уроків, і навіть на канікулах , — зазначає Валентина Крімер.

— Я шию подушки з однокласницями, тому що розумію, що це в першу чергу внесок у нашу перемогу. Для мене це неважко, а для воїнів — значна допомога, — каже учениця Городоцького ліцею №4 Вероніка Мерва.

2025 рік. За два роки у коворкінгу пошили вже понад тисячу подушок, 200 з яких — ортопедичні. Їх волонтери відвозять у різні напрямки фронту та в госпіталі.

— Співпрацюємо ми не лише з городоцькими, а й з хмельницькими волонтерами, які мають прямий зв’язок із госпіталями та стабілізаційними пунктами на Покровському й Запорізькому напрямках. Окрім цього, паралельно шиємо шопери й мішечки для зберігання продуктів — їх продаємо на благодійних ярмарках, щоб зібрати кошти для наших захисників, — розповідає наставниця дітей Валентина Крімер.

Зі зібрані кошти ліцеїсти купують те, що у них замовляють воїни. Завжди намагаються вчасно все доставляти на фронт. І за це неодноразово отримували у відповідь подяки від захисників. Так днями за активну волонтерську діяльність ліцеїсти отримали у подарунок стяг 155-ї окремої механізованої бригади однієї з військових частин Збройних сил України з автографами захисників. Його дітям передав волонтер Віктор Дикунець.

— Ми нещодавно їздили до захисників, які служать у цій бригаді, і воїни раділи не стільки харчовим продуктам й іншим речам, які ми привезли, як подушкам, що пошили діти. На знак подяки вони передали їм стяг своєї бригади з автографами, — зазначив волонтер і показав фотографії щасливих воїнів із подушками.

Стяг зараз висить на почесному місці у швейному коворкінгу. Щодня, шиючи тут чергову подушку чи шопер, діти поглядають на прапор та читають побажання воїнів. Це те, що не дає їм зупинитися.

— Ми із задоволенням допомагаємо воїнам. Пошили вже дуже багато подушок. І для нас дуже важливим є зворотний зв’язок від захисників. Тому цей стяг – найкраща винагорода за наші старання, — зазначає учениця ліцею №4 Юлія Порохнава.

Сьогодні до спільної справи громади долучаються все більше городоччан. До ліцею приходять не лише учні, а й дорослі, які мають бажання долучитися до волонтерської справи. Часто тут бувають і Людмила Стельмах та Анна Новоженіна – із «Клубу в’язальниць» їх залишилося лише двоє. Антоніна Сомкіна, у будинку якої зародився волонтерський рух, померла минулого року. Але її прагнення допомагати воїнам живе у кожній пошитій подушці та у серцях юних ліцеїстів.

Хмельницькі