Сімейне тепло проти інтернатних стін. Як Городоцька громада впроваджує патронат

12 грудня 2025 р. 11:18

12 грудня 2025 р. 11:18

Родина кожній дитині

У Городоцькій громаді, яка активно працює над деінституціалізацією, сім’я Олександра Гнатюка та Валентини Бендюжко стоїть на передовій впровадження сімейних форм виховання. Подружжя не тільки прагне надавати дітям тимчасовий прихисток, а й мріє створити дитячий будинок сімейного типу (ДБСТ), аби дарувати сімейне тепло тим, хто його позбавлений.

Свідомий вибір

Для Олександра Гнатюка шлях до патронатного виховательства має глибоко особисте підґрунтя: у дитинстві він сам певний час провів в інтернатному закладі. Його ранні роки були непростими — здебільшого про нього дбала бабуся, а пізніше Олександр кілька років жив в інтернаті. На власному досвіді він переконався, що традиційна система може бути руйнівною для дитини.

— Інтернат — це взяти дітей, забрати, сховати десь, щоб суспільство їх не бачило, — ділиться Олександр Гнатюк, пояснюючи своє принципове ставлення. — Це заклад, де діти живуть по команді. А коли їх у 15–16 років відпускають, вони залишаються сам на сам із невідомістю і не пристосованістю до самостійного життя.

Олександр Гнатюк Фото: Городок.City Автор: Віра Лапа

Сьогодні Олександр наголошує, що насамперед патронат захищає дитину від травматичного досвіду інтернату та допомагає пройти складний період у безпечному середовищі.

Довідка: Патронат над дитиною — це тимчасова сімейна форма влаштування, де підготовлений патронатний вихователь приймає дитину з складних життєвих обставин у свою сім'ю для догляду, виховання та реабілітації на період, поки її біологічні батьки долають проблеми. Патронат створено для того, аби дитина не потрапила в інтернат, і забезпечує їй сімейну атмосферу та підтримку. Це соціальна послуга, що фінансується державою.

Для його дружини Валентини Бендюжко бажання взяти на виховання небіологічну дитину визрівало роками. І саме переваги такої форми влаштування дітей, як сімейний патронат, допомогли подружжю зважитися на цей відповідальний крок.

Валентини Бендюжко Фото: Городок.City Автор: Віра Лапа

— Ми боялись, ми хвилювались, — зізнається Валентина, розповідаючи про внутрішні сумніви, які були на початку шляху. — Та патронат дозволив нам визначитися, чи маємо ми ресурс і силу, щоб взяти дитину на постійне виховання. Ми усвідомлювали, що дитину не можна взяти і повернути через пів року, сказавши, що я вже не маю сили, чи не хочу.

Жінка підкреслює, що дитина — це не іграшка, тому рішення має бути прийнято серцем. Після проходження навчання та підготовки Олександр став вихователем, а Валентина – його помічником, оскільки мала основну роботу.

Перший досвід

Ключовий момент у житті родини настав, коли до них потрапила перша дитина — дівчинка Єва, яка була вкрай травмована та налякана. Валентина пригадує, що миттєво відчула спорідненість з дитиною.

— Як тільки я взяла її на руки, в мене виникло відчуття, що це моя дитина. Я не знаю, чому так, — згадує Валентина момент знайомства.

Протягом п’яти місяців подружжя організовувало для Єви комплексну реабілітацію: медичну, психологічну, навчальну. Сьогодні вони з гордістю говорять про результат — дівчинка адаптувалася, навчається у школі, вміє доглядати за собою та живе повноцінним життям.

Сила родинного тепла

Відтоді у родині Олександра та Валентини знайшла домашній затишок не одна дитина. Наразі подружжя опікується Ксенею, чий тато захищає Україну і не має змоги доглядати за донькою.

За умови, коли спілкування з біологічними батьками не шкодить дитині при патронатній формі виховання, батьки можуть бачитися з дітьми, розповідає Валентина. — Саме так склалося із Ксенею. Ми були раді познайомитися із її батьком. Їхня зустріч, коли він приїжджав у відпустку, була щемливою до сліз.

Олександр і Валентина вірять, що коли батько дівчинки повернеться з фронту, їхня родина возз’єднається. Обидва зазначають, що вболівають за те, аби кожна родина могла подолати життєву кризу і повернути дитину в сім’ю.

— Та навіть по поверненню дітей у біологічну, або нову сім’ю, ми не прощаємося з ними, по можливості підтримуємо зв'язок, — каже Олександр. — Вони йдуть до батьків, або в прийомні сім’ї, або до усиновлювачів. І ми радіємо, що посприяли тому, аби діти йшли від нас з певними знаннями та з умінням довіряти людям.

«Хочемо зробити більше»

Родина Олександра та Валентини стали першою патронатною родиною у громаді. Вони є частими учасниками інформаційних компаній з поширення знань про сімейні форми влаштування дітей. Вони відвідують різноманітні навчання, покращують свої виховательські навички та охоче діляться власним досвідом.

У Валентини є доросла донька, у Олександра - 12-річний син Ростислав, який допомагає патронатним вихователям налагоджувати стосунки з новоприбулими дітками. Фото: Городок.City Автор: Віра Лапа

— У громаді всі діти повинні бути захищені, — переконаний Олександр. — Якщо дитині потрібен прихисток, має бути достатньо родин, які готові його надати. Держава підтримує сімейні форми виховання — і це мудро. Адже це означає, що діти залишаються жити тут, розвивають свою громаду та країну.

Наразі ж подружжя мріє створити дитячий будинок сімейного типу, аби допомагати більшій кількості дітей і на триваліший період.

Довідка. Дитячий будинок сімейного типу (ДБСТ) — це форма сімейного виховання для 5–10 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Батьки-вихователі живуть разом із дітьми й несуть відповідальність за їх розвиток, а держава надає фінансову підтримку. Діти перебувають у ДБСТ до 18 років, а у разі продовження навчання — до 23.

Сьогодні розвиток сімейних форм влаштування дітей залишається одним із ключових напрямів роботи Городоцької громади. У ній функціонують одна патронатна сім’я та чотири прийомні. Крім того, 12 дітей перебувають під опікою, 21 дитині призначено піклування.

Хмельницькі