Не в системі, а в любові: історія родини Вовнянків, які виховують трьох прийомних дітей

28 грудня 2025 р. 13:46

28 грудня 2025 р. 13:46

Історія прийомної родини

Родина — це те, що ми цінуємо понад усе. Але, на жаль, вона є не в кожного. Багато дітей в Україні живуть без батьківської любові, у щоденному очікуванні, що хтось нарешті прийде і забере їх у сім’ю. Туди, де з’явиться власна кімната, смачна вечеря і найголовніше — люблячі батьки.

Серед таких дітей колись були й брати Кукурузи — 9-річний Богдан, 8-річний Дмитро та 7-річний Назар. Хлопчиків вилучили з біологічної сім’ї у 2021 році, і з того часу їхнім домом став дитячий будинок.

Родина, як у кіно

А тим часом у селі Пільний Олексинець, що на Городоччині, проживає сім'я Вовнянків. Пара виховує двох старших синів і мріють про донечку — кучеряву та блакитнооку. Вони навіть задумувалися над всиновленням. Але у 2020-му їхня мрія здійснюється — у родині Наталії та Юрія народжується дівчинка Орися — саме така, про яку вони мріяли.

— Ми прагнули мати таку родину, як показують у фільмах, — усміхається Наталія. — Щоб були сини — наша опора і гордість, і маленька донечка — наша радість. Коли так і сталося, думки про всиновлення на певний час відійшли на другий план.

Проте, коли розпочалася повномасштабна війна і чимало дітей залишилися без батьківської опіки, вони зрозуміли: час діяти. Остаточне рішення прийняли у 2024 році після розмови з місцевим священником. Невдовзі Вовнянки створили прийомну родину.

Спершу пара планувала прийняти в родину лише одну дитину. Та одного дня начальник служби у справах дітей Віталій Гулавський розповів подружжю про трьох братиків, які виховувалися у дитячому будинку. Вовнянки вирішили познайомитися з ними.

— Я добре пам’ятаю день, коли ми вперше переступили поріг дитячого будинку, — пригадує Юрій Вовнянко. — Там було багато вихованців. Усі вони кинулися нам в обійми, називаючи мамою і татом. Мені стало неймовірно боляче від усвідомлення, що ми не зможемо подарувати батьківське тепло кожному з них. Це був дуже важкий момент.

— Спершу ми познайомилися з молодшими хлопцями — Дмитром і Назаром, оскільки старший, Богданчик, тоді перебував у таборі, — розповідає Наталія Вовнянко. — Хлопчики нам одразу припали до душі, попри те, що Дмитро дуже погано розмовляв і його було складно зрозуміти. Вихователі попереджали, що з ним буде непросто, але нас це не злякало. Згодом ми зустрілися і з Богданом. Тоді остаточно зрозуміли: це саме ті діти, яким ми хочемо подарувати шанс на справжнє щасливе дитинство.

Новий дім

15 липня 2024 року хлопці нарешті поїхали у свій новий дім. Згадуючи той день, подружжя не стримує усмішок. Був розпал жнив. Хлопці забігли до хати й, перебиваючи один одного, почали щось емоційно розповідати — не все було зрозуміло, але їхня радість була безмежною.

Родина Вовнянків Фото: Городок.City Автор: Маріанна Шкаврон

Того дня Юрій збирався їхати в сусіднє село ремонтувати комбайн. Наталія запропонувала їхати всім разом. І для дітей ця поїздка стала справжньою пригодою. Вони здивовано дивилися на велику техніку, про все розпитували й не відходили від свого нового тата ні на крок. Проте, після романтичного початку, настали будні й тривалий період адаптації.

— Діти не вміли ділитися, — розповідає Наталія. — Вони не розуміли того, що до прикладу, в Орисі може бути одна іграшка, а в них — інша. Все мало бути однаковим, як в дитячому будинку. Також вони постійно боялися залишитися голодними. Та справжнім викликом для нас стало навчання. Богдан писав друкованими літерами, а молодші взагалі не хотіли брати ручку до рук, проявляли агресію через страх перед невідомим.

З часом ситуація покращилася. Завдяки безмежному терпінню батьків та постійній допомозі фахівців (логопедів та психологів), а також корекційним заняттям хлопці наздогнали однолітків. Зараз Богдан успішно навчається у третьому класі, а молодші Дмитро та Назар — у другому.

— Я стараюся вчитися гарно. Моя найнижча оцінка у щоденнику — 7. А ще я люблю грати футбол і радію, що тепер у мене є для цього необхідні умови. Мені та моїм братам подобається наша нова родина, — розповідає Богдан.

Попри те, що Юрій дещо суворий і привчає дітей до дисципліни, хлопці все одно тягнуться до нього. Для них він став беззаперечним авторитетом, з яким вони проводять багато часу.

— Я не граю роль «ідеального тата», а просто залишаюся собою, — пояснює Юрій Вовнянко. — Виховую їх, так само як і рідних синів. У них є чіткі обов’язки: тримати порядок у кімнатах, носити дрова для котла узимку, вчасно нагодувати собаку чи кота. Діти завжди поруч зі мною, коли я щось роблю біля техніки. Саме так, через справу, вони вчаться цінувати працю.

У родини є тепла традиція: на великі свята збиратися всім разом за столом і робити спільні світлини. Тепер стіни будинку прикрашають фото, з яких усміхаються нові члени сім’ї — Богдан, Дмитро та Назар. На цьому фото родина Вовнянків у повному складі — двоє рідних синів та донька, невістка і троє прийомних синів Фото: Сімейний архів родини Вовнянків

Такий підхід Юрій обрав не випадково, адже його самого виховував вимогливий вітчим. Хлопчиком він часто ображався за таку суворість, проте сьогодні безмежно вдячний за таке виховання. Тепер цей життєвий досвід допомагає йому виховувати характери своїх дітей.

— Дякувати Богу, діти живуть дружно. Немає жодних ревнощів чи заздрощів, — усміхається Юрій Вовнянко. — Старші сини підтримали нас без вагань. А маленька Орися почувається справжньою королевою серед братів — вона з меншими хлопцями приблизно одного віку, тож у неї вдома наче власний дитсадок.

— Орисі тепер значно веселіше, — зазначає син Вовнянків Тімур. — Вона любить гратися з малими, керує ними як хоче. І попри те, що трішки молодша, хлопці не ображаються.

Допомога від держави

Як розповідає Наталія, значну підтримку родині надає держава, благодійні організації та фонди. Це не лише фінансування, але й психологічна та юридична допомога, а також організація відпочинку. До прикладу, влітку родина їздила на відпочинок в Карпати, восени хлопці побували у таборі.

— Коли ми наважувалися на цей крок, навіть не сподівалися на таку підтримку, — зізнається Наталія Вовнянко. — Тому ті, хто мріє про прийомну родину, але боїться фінансових труднощів, можуть бути спокійними — держава справді допомагає. Найважче завдання батьків — не матеріальне забезпечення, а налагодження контакту. Завоювати довіру дітей, які бачили життя з іншого боку — ось справжній виклик. Хлопці ще й досі випробовують межі дозволеного, не позбувшись звичок з минулого, але ми віримо, що любов і час це виправлять.

Подружжя Вовнянків Фото: Городок.City Автор: Маріанна Шкаврон

Мрія про хорошу долю

Найбільший страх подружжя — через десять років побачити, що їхні зусилля виявилися марними. Про це Наталія та Юрій говорять зі сльозами. Їх лякає думка, що хлопці можуть залишитися в пастці психології «нам усі винні», замість того, щоб працювати й досягати успіху.

— Ми будемо допомагати їм у всьому, але понад усе хочемо, щоб вони розірвали це коло злиднів, у яких народилися, — ділиться подружжя. — Наша мрія — щоб вони виросли успішними й щасливими чоловіками, які збудують власні міцні сім’ї. Ми хочемо, щоб моделлю для їхнього майбутнього життя була наша родина, а не та, яку вони залишили у своєму минулому.

Традиція родини - збиратися вранці за столом і перед сніданком молитися Фото: Городок.Сіty Автор: Маріанна Шкаврон

На жаль, інститут прийомної сім’ї не гарантує ідеального фіналу — він не стирає травм і не переписує минуле. Але він дає шанс. Шанс вирости в домі, де тебе знають на ім’я, де твої страхи помічають, а майбутнє не закінчується стінами інтернату.

Родина Вовнянків Фото: Сімейний архів родини Вовнянків

І, можливо, через роки Богдан, Дмитро і Назар згадуватимуть не державні програми чи юридичні формулювання, а початок зовсім іншого життя — той день жнив, коли їх уперше взяли з собою ремонтувати комбайн.

Що таке прийомна родина

Історія родини Вовнянків — це не просто розповідь про доброту, а приклад того, як працює інститут прийомної сім’ї в Україні. Сьогодні в Городоцькій громаді функціонують чотири прийомні родини. Кожна з них — це шанс для дитини вирости не в системі, а в любові.

Віталій Гулавський Фото: Городок.City Автор: Віра Лапа

— На жаль, в Україні багато сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Лише в нашій невеликій громаді 42 такі дитини, з яких 23 — круглі сироти. Ці діти виховуються у 25 родинах: 34 дитини — під опікою, ще восьмеро — у прийомних сім’ях, — зазначає начальник служби у справах дітей Віталій Гулавський.

Згідно з законодавством, прийомна сім’я — це сім’я (або окрема особа, яка не перебуває у шлюбі), що добровільно взяла на виховання та спільне проживання від одного до чотирьох дітей-сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування.

Головні особливості цієї форми виховання:

• Збереження статусу та пільг : на відміну від усиновлення, прийомні діти зберігають статус сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування. Це надзвичайно важливо, адже за ними залишаються всі державні гарантії: право на позачергове отримання житла, пільги при вступі до навчальних закладів, безкоштовне оздоровлення та щомісячні виплати.
• Державна підтримка: прийомні батьки не залишаються з проблемами сам на сам. Держава виплачує щомісячну допомогу на утримання кожної дитини, а також надає грошове забезпечення самим батькам за їхню нелегку працю.
• Термін виховання: діти живуть у родині до 18 років, а якщо продовжують навчання у професійно-технічних чи вищих навчальних закладах — до 23 років.
• Супровід : соціальні служби постійно допомагають родині: від юридичних консультацій до психологічної підтримки.

«Цей матеріал підготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів України в межах Проєкту The Ukrainian Media Fund з підтримки незалежних місцевих медіа в Україні».

Хмельницькі