«Не було часу зволікати — була лише потреба рятувати»: історія військової медикині

26 січня 2026 р. 10:55

26 січня 2026 р. 10:55

Вікторія Степаненко — медикиня, у цивільному житті працювала в лабораторії. Свій бойовий досвід здобула під Бахмутом. Реальність війни вимагала від молодої жінки зовсім інших знань і рішень, часто — миттєвих.

«Я почала вчитися буквально на ходу. Дякувати Богу, поруч були неймовірні люди — дівчата-медики, які навчали, підказували, підтримували. Не було часу зволікати — була лише потреба рятувати», — ділиться Вікторія.

Лабораторні навички залишилися в минулому. На їхнє місце прийшла польова медицина: інʼєкції, крапельниці, перевʼязки, робота в медичному пункті. Так тривало місяцями — без пауз і знижок на втому.

На початку січня 2023 року бригаду, у складі якої проходила службу Вікторія, направили на Бахмутський напрямок. Спочатку — кілька днів роботи на стабілізаційному пункті в Часовому Яру. Згодом її разом з анестезіологом та водієм реанімаційного автомобіля перекинули безпосередньо до Бахмута. Усі дні злилися в один — виснажливий, напружений, без перепочинку. Сотні важко поранених. Особливо боляче, коли серед них — знайомі. «Коли знаєш половину з поранених особисто — це ламає зсередини. Але колектив був неймовірний. Стабілізаційний пункт у Бахмуті приймав усіх, без винятку, — і військових, і цивільних. Усім надавали допомогу», — розповідає жінка.

У Бахмуті Вікторія працювала пліч-о-пліч із високопрофесійними фахівцями, які стали для неї справжніми наставниками. Вона одночасно виконувала обовʼязки операційної медичної сестри, медсестри-анестезистки та фельдшера.

«Наш перший день у Бахмуті. Минуло лише пів години з моменту прибуття — і привозять хлопця строкової служби з нашої частини. Стан — критичний. Ми надали всю необхідну допомогу, інтубували його, перенесли в реанімаційний автомобіль і вирушили до лікарні. Ми не їхали — ми летіли. Дякувати Богу, водій був справжнім професіоналом. Коли передали хлопця в госпіталь, прийшло полегшення. Сльози. І радість, що довезли живим», — згадує Вікторія.

І таких евакуацій було багато. Чимало поранених згодом телефонували медикам із госпіталів, дякували за врятоване життя.

Про втрати Вікторія говорить стримано, але відверто: «Кожне тяжке поранення й кожну загибель я переживала дуже болісно: сльози, нерви, постійні думки про хлопців. На війні тримає лише одне — усвідомлення, що ти потрібна. Що без тебе хтось може не отримати свого шансу».

Говорячи про роль жінок у війську, Вікторія наголошує, що сьогодні в українській армії проходять службу тисячі жінок — і не лише в медицині. Вони обіймають бойові посади, працюють із безпілотними системами, проходять навчання за кордоном, активно обмінюються досвідом із міжнародними партнерами.

Війна, зізнається Вікторія, кардинально змінила її життя. Вона подарувала справжніх друзів — і забрала багатьох. Після Перемоги Вікторія мріє допомагати ветеранам і цивільним та бачить майбутню військову медицину України сучасною й системною.

«Я бачу майбутню військову медицину України такою, що відповідає стандартам НАТО, з чітко вибудуваними рівнями допомоги — від поля бою до етапів лікування й реабілітації. З сучасним оснащенням, оперативною медичною евакуацією та потужною системою відновлення і протезування. Невід’ємною складовою має стати психологічна підтримка — як для військових, так і для медиків. А військові медики повинні мати гідні умови служби, захист, можливості для розвитку, адже від їхньої роботи часто залежить найцінніше — людське життя», — підсумовує Вікторія.

За інформацією Національної гвардії України

Хмельницькі