«Один дзвінок і світ зупинився»: громада попрощалася з Андрієм Бардаром, який зник безвісти рік тому

30 січня 2026 р. 17:16

30 січня 2026 р. 17:16

Рік надії й болю

Понад рік Андрій Бардар вважався зниклим безвісти. Його мама та сестра щосуботи приходили на акцію «Зниклі безвісти — не означає забуті», не втрачаючи віри у повернення. Та війна принесла найболючішу відповідь — Андрій повернувся додому на щиті 30 січня.

Фото: Городок.City Автор: Наталія Попович

Звістки про нього перестали надходити 13 грудня 2024 року — у день, коли за календарем він мав би приймати привітання з іменинами. Того дня рідні ще чекали короткого повідомлення, але замість цього почався довгий період тиші. Увесь цей час вони не припиняли пошуків.

Щосуботи мама та сестра приходили на акції на підтримку зниклих безвісти у Городку. Вони стояли поруч із такими ж матерями та дружинами, тримаючи прапор із фотографією Андрія й із вірою, що він повернеться живим...

Акція «Зниклі безвісти — не означає забуті» Фото: Городок.City Автор: Віра Лапа

Поки тривали пошуки, родина не залишалася наодинці. Підтримували знайомі, друзі, побратими Андрія — ті, хто знав, як він тримався на фронті.

Минув рік. Надія не зникала, хоча ставала дедалі болючішою. А потім прийшла звістка, яка обірвала очікування й залишила тільки скорботу: збіг ДНК підтвердив загибель.

— Понад рік життя в пошуку, невідомості, страху, болі та надії. А сьогодні світ навколо нас зупинився. Один дзвінок… збіг ДНК… і ми зрозуміли: нашого Андрія більше немає, — написала у соцмережах сестра воїна Алла. — Для нього війна закінчилася 13 грудня 2024 року. Але ми віримо, що тепер він оберігає нас із неба.

Андрій Бардар у перші дні повномасштабного вторгнення сам прийшов до військкомату. Він боронив Україну на Донеччині — там, у найгарячіших точках фронту, поблизу села Пушкіно, тримав оборону до останнього.

— Ми ніколи не знали точно, скільки наш Андрій пережив там, в окопі, де земля кричала від вибухів і болю. Він оберігав нас від жорстокої правди війни. Та сьогодні ця жорстокість наздогнала й вдарила в саме серце, — написала сестра воїна. — Андрій стояв до останнього подиху, до останнього патрона, який був у силі випустити по ворогу. Навіть поранений, він не підняв рук і не здав позицій.

Остання дорога Героя

Прощання з Андрієм стало болем не лише для рідних — його оплакувала вся громада. Люди приходили мовчки з квітами, ставали навколішки, проводжаючи захисника в останню путь. У кожному погляді читалося одне запитання: чому війна забирає найкращих?

— Андрій навчався у Городоцькому ліцеї №4 до дев’ятого класу, — розповідає Валентина Крімер, класна керівниця загиблого Героя. — Я була його наставницею лише один рік, але він запам’ятався мені дуже доброю людиною. Те, що він сам став на захист Батьківщини, — героїчний вчинок. Ми повинні завжди пам’ятати таких людей.

Підтримати родину прийшли й ті, хто щосуботи разом із мамою та сестрою стояв на площі Героїв Майдану під час акції «Зниклі безвісти — не означає забуті».

Підтримати родину прийшли й ті, хто щосуботи разом із мамою та сестрою стояв на площі Героїв Майдану під час акції «Зниклі безвісти — не означає забуті» Фото: Городок.City Автор: Наталія Попович

— Валя була з нами щосуботи. У нас утворилася справжня сім’я рідних зниклих безвісти, — говорить Наталя Денисюк, учасниця акції. — І сьогодні ми прийшли підтримати цю родину. Дуже співчуваємо. Вічний спокій Андрію. Нехай відпочиває у мирі.

Попрощалися із Героєм спершу у рідній домівці, а потім — у храмі Святого Йосифа. Після заупокійної служби процесія рушила центральними вулицями міста. Люди ставали навколішки, проводжаючи захисника в останню дорогу.

Поховали Андрія Бардара на Алеї Слави у Городку. Йому назавжди — 28. Для України Андрій Бардар назавжди залишиться воїном, який не відступив.

Хмельницькі