Ті, кого не вистачає на передовій: чому українському війську потрібні капелани

01 лютого 2026 р. 15:08

01 лютого 2026 р. 15:08

Навчитися бути поруч

На фронті говорять не лише про зброю і бойові завдання. Часто — про біль, провину, зламані стосунки й страх не встигнути сказати головне. Саме для таких розмов поруч із військовими мають бути капелани — ті, кому довіряють у найважчі моменти.

Валентин Ясінський із Городка певний час виконував обов’язки капелана. Він пам’ятає не стільки фронтові розмови, скільки людські — про родину, провину, образи, про те, що болить найглибше. Одному з бійців ці розмови допомогли помиритися з братом після п’ятнадцяти років мовчання. А коли на війні загинув власний брат Валентина, саме капелан став однією з перших людей, які підтримали його родину в найчорніший момент.

Так народжується довіра — у тиші, у словах і мовчанні, у здатності бути поруч. І саме довіра сьогодні стала основою місця, куди з’їжджаються ті, хто хоче служити людям у час війни.

Валентин Ясінський на похороні брата Фото: Городок.City Автор: Маріанна Шкаврон

Школа у Городку

Городоцька громада на Хмельниччині – це тилова громада, яка стала точкою опори для людей з усієї країни. Сюди приїжджають ті, хто вже працює з військовими, ветеранами, родинами загиблих і зниклих безвісти, внутрішньо переміщеними особами, а також ті, хто лише готується до такого служіння. Адже саме тут існує Школа капеланського служіння, яка об’єднала священників і мирян, монахинь і світських жінок різних конфесій довкола спільної мети — допомагати людині пережити війну й не залишитися з нею наодинці.

Школа капеланського служіння у Городку Фото: facebook.com

Руслана Самородова — одна з тих, хто навчається у жіночій групі Школи капеланського служіння. Жінка родом із міста Дунаївці і вже тривалий час опікується рідними загиблих, полонених та зниклих безвісти військових 66-ї окремої механізованої бригади, у якій служив її товариш. Коли він зник безвісти, Руслана допомагала його матері у пошуках, а з часом перейнялася історіями зранених людей і вирішила стати їхнім голосом у світі. Віднедавна жінка працює фахівчинею із супроводу ветеранів війни, демобілізованих осіб та їхніх родин у своїй громаді.

– В нашому об’єднанні зараз понад 200 родин, які шукають своїх рідних. Ми співпрацюємо з державними установами, організовуємо зустрічі, мирні акції, – зазначає Руслана.

У Школі капеланського служіння вона почала навчатися минулого року. Про цей заклад вона дізналася від своєї землячки Аліни Ніколаєвської, яка очолює Школу. Як розповідає жінка, здобуті знання допомагають їй долати труднощі, з якими вона щодня стикається, знаходити правильні слова для вразливих категорій населення або просто бути поруч, коли це потрібно.

Руслана Самородова Фото: facebook.com

– До прикладу, в мене у громаді є родини полеглих військових, де рідні не говорять дітям про те, що їхнього батька вже немає. З такими сім'ями я багато спілкуюся, допомагаю їм підготувати малечу до прийняття трагічної звістки. Це непросто, але діти мають знати правду. І це лише один із випадків, коли я застосовувала здобуті у школі знання на практиці. Їх було безліч — одразу все й не згадати, – зауважує Руслана Самородова.

Навчається у Школі капеланського служіння і пенсіонер поліції Михайло Данилаш із Мукачева. У минулому він очолював відділ карного розшуку, тож не з чуток знає, наскільки гострою є потреба ветеранів у підтримці та фаховій допомозі. Про Школу чоловік дізнався із соцмереж і одразу зрозумів: це саме той шлях, який дозволить йому бути корисним країні у тилу. Адже піти на фронт, де вже захищає Україну його старший син, він не може, так як виховує молодшого сина з інвалідністю.

– Наразі я переконаний: фронт капеланської та волонтерської роботи не менш важливий для майбутнього держави, – ділиться думками Михайло Данилаш. – А ми обов’язково стикнемося з новими соціальними викликами у післявоєнний час, і маємо бути до них готовими вже сьогодні. Тому хочу допомагати тим, хто повертається з війни.

Михайло Данилаш під час навчання у Школі капеланського служіння Фото: Городок.City Автор: Маріанна Шкаврон

Практикувати здобуті знання Михайло почав, не чекаючи завершення курсу. У рідному Мукачеві він часто відвідує військовий госпіталь. Каже, що поради викладачів Школи допомагають йому правильно будувати діалог із пораненими захисниками, чути їх і розуміти.

– Такі знання сьогодні потрібні більшій частині нашого суспільства, а не лише тим, хто безпосередньо служить на передовій. Ми всі маємо вчитися спілкуватися з військовими, – наголошує чоловік.

Історія створення Школи капеланського служіння

Школу капеланського служіння заснував у листопаді 2022 року єпископ Харківсько-Запорізької дієцезії Павло Гончарук родом із Городка. Він добре знає, як виглядає війна не з новин — з 2015 року священник служив на сході України.

Фото: facebook.com ​

— Ще 10 років тому я побачив, що щире бажання допомогти не завжди рятує. Без знань можна ненароком посилити травму, — пояснює він.

Так зародилася ідея створення школи. А повномасштабна війна лише прискорила цей процес. До навчання залучили викладачів з богослов’я, психології, історії, філософії, а також фахівців із тактичної медицини.

— Ми говоримо про те, що відбувається з військовими, з родинами, з тими, хто чекає і не знає. І водночас — про те, що відбувається з нами самими. Нерозуміння породжує страх і агресію. Це небезпечно для єдності суспільства, — наголошує єпископ Павло Гончарук.

У Школі навчаються дві групи: чоловіча і жіноча. Чоловіки — переважно священники — проходять десять чотириденних модулів. Жінки — монахині та мирянки різних конфесій — п’ять модулів. Програма інтенсивна і поєднує теорію з практикою.

Єпископ Павло Гончарук з жінками, які навчаються жіночій групі Школи капеланського служіння Фото: facebook.com

— Частина наших студентів уже працює на прифронтових територіях. Інші — у тилу: з ветеранами, родинами загиблих, зниклих безвісти, внутрішньо переміщеними особами, — розповідає директорка школи Аліна Ніколаєвська.

Серед дисциплін — і тактична медицина. Її викладає і Роман Замрій, бойовий медик, який за півтора року на передовій врятував понад 700 людей.

— Ми адаптували ці знання для цивільних умов, адже цивільна медицина дещо відрізняється від тактичної. І перше, чого ми вчимося, — це накладати турнікети, бо саме це рятує життя, — пояснює лікар.

Навчання у Школі капеланського служіння триває понад три роки. 3 травня 2024 року тут відбувся перший випуск: програму завершили 29 капеланів і 16 жінок — монахинь та мирянок, які нині працюють із ветеранами та родинами військових при парафіях і у військових госпіталях.

Наступна група слухачів розпочала підготовку у вересні 2025 року. Освітня програма поєднує духовну, психологічну й практичну складові та передбачає глибоке занурення у роботу з військовими, ветеранами й родинами, що пережили втрату.

Узаконення капеланської діяльності

Станом на грудень 2025 року, за словами колишнього міністра оборони Дениса Шмигаля, в українському війську налічується близько 500 військових капеланів, які представляють 13 релігійних організацій. Водночас штат капеланської служби залишається заповненим лише частково, а самі військові неодноразово говорять про гостру нестачу духовних наставників на фронті.

До слова, діяльність капеланів чітко врегульована Законом України «Про військове капеланство», ухваленим 30 листопада 2021 року. Військовим капеланом може стати громадянин або громадянка України без судимості, які відповідають загальним вимогам до проходження військової служби та мають богословську освіту не нижче ступеня бакалавра.

Фото: facebook.com

Згідно із законодавством, священнослужителі проходять службу у війську на підставі відповідного мандата. Капелани офіційно прирівнюються до заступників командирів полку або батальйону. Як правило, вони мають особистого помічника та озброєного ад’ютанта, адже самі не мають права носити зброю.

До обов’язків військового капелана належать душпастирська опіка, релігійно-просвітницька та соціально-доброчинна діяльність, а також консультування командування з питань, пов’язаних із релігією та духовною підтримкою особового складу.

Хмельницькі