"Запах смерті, крик поранених і моя дитина, що народжується": як мати з Маріуполя будує нове життя в Чернівцях

18 лютого 2026 р. 18:50

18 лютого 2026 р. 18:50

Народжувала серед поранених на картонках. Втікала, ховаючи золото в памперсах. Досі плаче під гарячим душем. Кароліна Савосіна вижила в маріупольському пеклі – дев'ятого березня 2022 року від потужного вибуху у неї відійшли води, а в ніч з 10 на 11 березня посеред хаосу й криків поранених народилася довгоочікувана донька Анна. Зараз будує нове життя в Чернівцях – виховує доньку й ремонтує телефони. На Буковині жінка знайшла притулок і силу почати все з нуля.

"Запах смерті, крик поранених і моя дитина, що народжується": як мати з Маріуполя будує нове життя в Чернівцях

Новину поширює чернівецьке видання BUK media .

Кароліна народилася в Маріуполі, але в 13 років переїхала до Харкова. Повернулася за півтора року до повномасштабного вторгнення. Вийшла заміж, разом з чоловіком відкривали магазин. На початок війни була на восьмому місяці вагітності.

Дев'ятого березня 2022-го вранці стан був ще нормальний. Потім почала прилітати авіація. Дуже гучний вибух – мабуть, саме в пологовий. Десь о другій почав сильно боліти живіт. Коли відійшли води, знали – треба йти туди, де стоять швидкі.

Пішли втрьох з тривожним чемоданчиком. Йшов сніг, світла не було вже багато днів. Сніг підсвічував лунки від вибухів – так бачили дорогу.

У лікарні – дуже багато поранених. З ампутованими кінцівками, осколковими пораненнями. Люди лежали просто на картонках. Запах був дуже сильний.

Підійшов хірург. Кароліна сказала, що їй потрібен кесарів розтин – за всіма показниками мала йти саме на кесарів. Він відповів: чекаємо перших схваток. Оскільки води відійшли, а родова діяльність не почалася – небезпечно витягати дитину.

Почалися потуги. Зробили укол для підготовки до кесаревого. Але лікар зник. Потуги зупинили медикаментами, а хірурга немає. Сказали: треба намагатися народжувати без потугів, бо інакше дитина загине.

Не виходило. Це ж перші пологи – вона просто не розуміла, як це зробити.

Тоді з'явилася Марія – студентка-медик. Коли почалися бойові дії, лікарі ховалися в лікарні разом із пораненими. Шукали серед людей хоч когось, хто може допомогти прийняти пологи. Марія показала, що треба робити.

У ніч з 10 на 11 березня народилася Анечка. Вранці з'явився хірург. Сказав, що молодець. А сам тієї ночі рятував інше життя.

12 березня росіяни почали штурмувати лікарню. Зайшли всередину, забирали всі ліки. Але найнеобхідніше лікарі встигли заховати.

Марія – студентка, яка прийняла пологи, – зараз живе в Польщі, заміжня, виховує дворічну доньку. Вони знайшлися після війни. Кароліна їй безмежно вдячна – вона врятувала Анечку.

З лікарні втекли якнайшвидше. Чоловік шукав шляхи, як вибратися. 28 березня поїхали автобусами до Вознесенська, звідти до Бердянська.

На блокпостах питали: "Вы навсегда уезжаете?" Кароліна відповідала: "Ні, до Бердянська. Полікуємося й повернемося". Чула, що не можна казати, ніби їдеш за кордон.

Заховала своє золото в рукавички, туалетний папір, ганчірки – в сумку з памперсами особливо не лізли. Плюс дитина постійно плакала – це відволікало.

Перший раз після пологів купалася 28 березня в Бердянську. Вода була тепло-холодна, світло то було, то ні. Стала під воду – і заридала до істерики.

"Минуло майже чотири роки, а я досі плачу під душем. Дуже ціную такі речі, як гаряча вода. Для мене це досі не звичайність", - каже вона.

Чому Чернівці? Родичі підказали адресу – тут у бабусі була вінчальна хресна мама. Спочатку жили в офісі, лікувалися в лікарні. Потім прийняли в прихисток для переселенців, прожили там майже два з половиною роки. Зараз винаймає квартиру.

Анечці майже чотири роки. Кароліна не розповідала їй, як вона народжувалася. Але дівчинка знає, що таке ракети – боїться їх. Коли подорослішає, розповість.

Ремонтувати телефони почала ще в Маріуполі з чоловіком. Насправді навичка з'явилася набагато раніше – у восьмому класі в Харкові побилася з хлопцями й зламала чотири телефони. Сказали: маєш відремонтувати. У майстерні озвучили ціну – 420 гривень. Відповіла: за такі гроші сама відремонтую. І справді відремонтувала.

Коли розлучалися з чоловіком, він казав: "Закривай сервіс. Без мене не впораєшся". Вона відповіла: "Спробую". Зараз ремонтує вже дев'ять місяців. Має невеличку майстерню на Вокзальній у Чернівцях.

Мріє побачити під українським прапором не лише Маріуполь, а всю Україну. Щоб не було більше війни. Але повернутися туди не зможе. Після того, як переступала через трупи, як бачила смерть на кожному кроці – не хоче повертатися в той стан.

"Маріуполь назавжди залишиться в моєму серці. Але таким, яким він був до війни", - каже Кароліна.

Що б хотіла сказати іншим переселенцям? Перестаньте жити минулим. Рухайтеся далі. Знайти сили йти далі – неймовірно важко. Але треба знаходити. Не застрягати в минулому, а жити далі.

"Багато хто каже мені, що я молодець. Але я просто перестала жити тим, що було. Я навчилася цінувати життя – ось і вся різниця", - каже жінка.

• Коментарі
• Увійти

  • Цей сайт
  • Google
• Зареєструватися

• Цей сайт
• Google

Будьте першим, хто залишить коментар.

Хмельницькі