Я знаю ціну кожної хвилини та кожної людини поруч: історія військовослужбовиці Світлани Федоренко

08 березня 2026 р. 09:07

08 березня 2026 р. 09:07

Колись Світлана мріяла про професію, де панують порядок і логіка. Уявляла себе вчителькою або бухгалтеркою - як мама. Але життя підготувало для Світлани Федоренко значно масштабніший іспит - і вона його склала.

Ця історія - про шлях без страху перед новим. Про жінку, яка спершу приборкала багатотонну машину, а згодом - опанувала фінансову точність армійського механізму. І в обох випадках - залишилася собою.

До армії Світлана прийшла не випадково. Після змін у сімейному житті вона вирішила кардинально змінити все - професію, місце проживання, звичний ритм.

«Я шукала себе. І зрозуміла: маю бути там, де мої знання та стійкість принесуть найбільшу користь, - говорить вона. - Це був свідомий вибір дорослої людини, яка не тікає від викликів».

Під час укладання першого контракту серед запропонованих спеціальностей була професія водія - і вона одразу її привабила.

Для рідних це був подвійний шок: спочатку рішення служити, потім - звістка, що Світлана керуватиме важкою військовою технікою. Хвилювалися, але підтримували.

Парадоксально, але до служби жінка ніколи не сиділа за кермом - навіть легкового авто. Хоча мріяла про це завжди.

Навчання керуванню великогабаритною технікою стало справжнім випробуванням. Вона опановувала ЗІЛ-131 - машину, яка для новачка здається неприборканою стихією.

«Спершу було не просто страшно - здавалося, що приборкати таку махину неможливо», - згадує військовослужбовиця.

Але військовий інструктор, наполегливість і власна впертість зробили своє. Вона навчилася відчувати габарити машини так само, як власне тіло.

Згодом керувала й іншою технікою - КАМАЗ, ГАЗ. Потужні машини стали частиною щоденної роботи Світлани.

Першу поїздку на військовій машині вона пам’ятає до деталей.

«Звук двигуна вібрував у грудях. Я усвідомлювала, що в моїх руках - кілька тонн металу. Відповідальність зашкалювала. Але щойно машина рушила - страх зник. Залишилася лише холодна концентрація».

Один із найяскравіших спогадів Світлани - виїзд на бойове чергування водієм мобільної вогневої групи.

Саме тоді вона остаточно зрозуміла: здатна на більше, ніж думала.

За роки служби ставлення до жінок у війську змінилося. Сьогодні вони - органічна частина армії: медики, водійки, фінансистки, командирки.

«Армія - це про силу духу. А вона у жінок часто сильніша. Спробуйте самі - а потім робіть висновки, - каже Світлана тим, хто інколи кидає скептичні погляди на жінок-військовослужбовиць. У нашому підрозділі панує такий принцип: завдання ставляться і виконуються - незалежно від статі».

Зміна посади для Світлани стала логічною і водночас несподіваною. Через брак кадрів у фінансово-економічній службі та з огляду на цивільну освіту їй запропонували перейти на посаду бухгалтера ФЕС.

Сьогодні вона займається фінансовим обліком. Це робота, що вимагає ювелірної точності й абсолютної концентрації. Тут помилки вимірюються не кілометрами, а цифрами - але відповідальність не менша.

«Посада бухгалтера не менш цікава, ніж водія. Це для мене було щось нове. Навіть працюючи з паперами, я знаю: ми всі - ланки одного ланцюга».

Служба у армії змінила Світлану, загартувала характер. Вона навчилася відкидати зайві емоції, діяти раціонально, чітко бачити пріоритети. А війна навчила її не боятися жодних труднощів.

Її головний ресурс - родина. Підтримка чоловіка, який також є військовослужбовцем, та дорослих доньок.

Світлана впевнена, що бути жінкою-військовою можна залишаючись сильною, але не втрачаючи жіночності.

«Жіночність - це не про макіяж. Це про внутрішнє світло і доброту, які ми зберігаємо навіть у найскладніші часи. Форма лише додає цьому світлу сили».

Хмельницькі