Поки лікар на місці, село не пропаде. Історія Павла Польового, завідувача амбулаторії ПМСД

10 березня 2026 р. 10:38

10 березня 2026 р. 10:38

Телефон Павла Петровича Польового не знає режиму «без звуку». День чи ніч, будень чи вихідний — сільський лікар-терапевт завжди на зв’язку. Мабуть, саме тому в нього близько двох тисяч задекларованих пацієнтів. І це не лише мешканці села Самчики та навколишніх сіл — до Польового їдуть навіть зі Старокостянтинова.

У медицині Павло Петрович уже 57 років. Йому 83, і він досі в професії: очолює Самчиківську амбулаторію ПМСД та щодня працює як практикуючий терапевт.

Аби ближче познайомитися з унікальним сільським лікарем, якого директор Старокостянтинівського центру ПМСД Анатолій Швець називає, попри поважний вік, найпрацездатнішим і найдосвідченішим серед лікарів закладу, вирушаємо до Самчиків.

Все почалося з… танців

«Я не люблю хвалитися, та й красиво розповідати не вмію. Просто роблю свою справу — та й усе…»

Це одні з перших слів, які ми чуємо, знайомлячись із Павлом Петровичем Польовим.

Про себе він говорить неохоче. Натомість може без проблем згадувати лікарські випадки, складні діагнози, історії з практики. Розговорити Польового непросто, але зрештою дізнаємося: народився Павло Петрович у селі Сасанівка Полонського району. Єдиний син у сім’ї сільських трударів, які все життя працювали в колгоспі. І жодних лікарів у родині не було.

Про вибір професії лікар згадує з усмішкою:

— Усе почалося з танців. У сільському клубі я познайомився з дівчатами, які працювали у фельдшерсько-акушерському пункті. Якось зайшов до них, роздивився — і мені все це так сподобалося!

У школі Павло любив математику й хімію. Точні науки давалися хлопцю легко — саме це згодом допомогло вступити до Вінницького медичного інституту імені М. І. Пирогова.

«Мені одразу сподобалися терапія і кардіологія — нам їх дуже добре читали», — пригадує Павло Петрович.

Уже з другого курсу він отримував підвищену стипендію. А після успішного навчання та практики в Хмельницькій обласній лікарні молодого лікаря направили на Старокостянтинівщину — в дільничну лікарню мальовничого села Самчики.

Стара лікарня без тепла й туалету

Польовий згадує: коли вперше переступив поріг старенької сільської лікарні — без внутрішнього туалету й опалення — йому одразу захотілося змін. Не для себе — для людей.

А коли в селі збудували нову школу, Павло Петрович домігся, щоб старе шкільне приміщення передали під лікарню. У 70-х роках його вже призначили завідувачем терапевтичного відділення. Та, як жартує директор Центру ПМСД Анатолій Швець, Польовий тоді одночасно став і головним будівельником.

— Так, довелося попрацювати: перебудовувати, добудовувати, розширювати, проводити опалення, воду, перекривати дах, — скромно підтверджує сам Павло Петрович.

За його керівництва терапевтичне відділення зросло з 15 до 40 ліжок.

У 80-х роках, коли сільські лікарні масово закривали, Самчиківську вдалося зберегти. За підтримки тодішнього головного лікаря Старокостянтинівської ЦРЛ Юрія Березенського вона стала філіалом терапевтичного відділення районної лікарні.

«У селі лікар — сам на сам із рішенням»

Директор Центру ПМСД Анатолій Швець згадує, як свого часу прийшов працювати в Самчики лікарем-педіатром — і як Павло Петрович став для нього справжнім учителем.

«Я одразу зрозумів: Польовий — унікальний практик і діагност від Бога. У нього було чому вчитися, і він, сам того не помічаючи, став мені наставником. Толерантність, інтелігентність, уміння поважати думку іншого — ці риси притаманні лише справжньому лікарю.

Ніколи не забуду, як ми разом ставили діагнози, як сперечалися і, зрештою, знаходячи консенсус, допомагали людям. Я й досі вважаю, що саме в селі лікарське мислення формується найкраще. Бо тут немає можливості одразу скерувати пацієнта до вузького спеціаліста чи відправити на обстеження — особливо коли рахунок іде на хвилини.

Польовий — сільський, думаючий лікар. І він — один з найкращих».

За роки практики Павло Петрович став лікарем для цілих родин і династій: батьки приводили до нього своїх дітей, діти — вже онуків. Медична реформа не стала для нього новиною: у селі він давно був сімейним лікарем — і не тільки. Керуючись інтуїцією та досвідом, йому доводилося мислити і як хірургу, і як травматологу, і як психіатру.

Ще на початку лікарської кар’єри до Самчиківської лікарні якось приїхав з перевіркою обласний хірург. Побачивши Польового в роботі, він прямо запропонував перейти працювати в обласну лікарню. А почувши відмову, лише зауважив: «Та село тебе засмокче».

— Нехай, — подумав тоді я, - пригадує Павло Петрович. — Ще студентом запам’ятав слова одного з професорів: «Люди - всюди. І заможним, і бідним однаково потрібна допомога. Лікар не має права обирати». За все життя я ніколи не обирав і не чекав подяки від своїх пацієнтів. Мені потрібно лише одне — допомогти, вилікувати хворого.

Інтуїція, яка рятує

Павло Петрович каже: лікарська інтуїція — це досвід, помножений на відповідальність. Він переконаний: лікар не має права «відпустити» пацієнта навіть тоді, коли передав його в руки колег. Хворого потрібно вести — до одужання.

І додає: вірний діагноз — це 90 відсотків успіху в лікуванні.

У розмові Павло Петрович часто повертається до випадків, коли вчасно поставлений діагноз вирішував усе.

Якось мешканець села, який працював на гідроелектростанції, раптово знепритомнів.

— У нього закрутилася голова, він мало не впав у воду. Я одразу відчув: це не просте запаморочення. Того ж дня направив на МРТ, — пригадує лікар.

Невдовзі чоловікові діагностували онкологію головного мозку. Операція пройшла успішно.

Інший випадок — шестимісячне немовля з болем у животі.

— У дітей таке буває дуже часто. Але відчув: це біль іншого характеру, — згадує Польовий. — Ми того ж дня відправили дитину до Хмельницького. Там прооперували. Діагноз — інвагінація кишківника.

Ще одна історія пов’язана з Юрієм Щетиніним — колишнім мешканцем Самчик, який згодом став міським головою Вінниці.

— У них була хата в селі, приїздили сюди на дачу. Якось Юрію стало зле. Робочий день уже закінчився, але я і медсестра негайно повернулися в лікарню.

Юрій задихався, усе казав, що в нього астматичний приступ, викликаний алергією.

— А я зрозумів: серце. Ми одразу почали лікування, вводили ліки внутрішньовенно. Пацієнт втрачав свідомість, фактично був між життям і смертю. Слава Богу, нав вдалося його врятувати.

Згодом професор у Вінниці сказав Юрію Щетиніну фразу, яку Павло Петрович пам’ятає й досі:

«Якщо у твоєму селі така медицина — значить, не все втрачено. Жити будемо».

Та сільський терапевт зізнається: були й випадки, коли люди помирали в нього на руках.

— Після кожного такого випадку я все одно почуваюся винуватим. Навіть якщо розумом знаю, що зробив усе можливе… — тихо каже лікар.

Про родину, династію і колектив

Одружився Павло Петрович ще на шостому курсі — з Людмилою, вчителькою Самчиківської школи. Людмили Францівни немає вже десять років, та він і досі сумує за своєю дружиною.

Подружжя Польових виховали двох синів. Старший, Ігор Павлович, пішов маминим шляхом — став учителем історії і нині очолює Самчиківську школу. Молодший, Богдан, — інженер, працює в Києві.

Павло Польовий з дружиною і синами

А от онуки продовжили лікарську справу діда.

Ілона — лікарка-офтальмолог, має приватну практику в Хмельницькому.

Назар — військовий лікар-травматолог, капітан, служить в Академії прикордонних військ, уже пройшов фронт.

— Вони бачили, як я працюю. Часто бігали по лікарні, прокидалися вночі від дзвінків і викликів. Мабуть, так і передалося, — усміхається Павло Петрович.

Павло Петрович з дружиною і онуками

У 2020 році в селі побудували і відкрили нову сучасну амбулаторію, яку очолив Павло Петрович Польовий. Тут він працює й сьогодні — разом із лікаркою-педіатром Антоніною Присяжнюк та медичними сестрами.

Окрім Самчиків, амбулаторія обслуговує мешканців сіл Киселі, Решнівка, Ладиги, Губин, Степок і частину Іршиків.

— Без колективу я нічого не вартий, — щиро каже Польовий і, всміхаючись, додає: — Уже, може, й покинув би. Торік сказав колегам: пора мабуть на пенсію. А вони — давай документи оформляти: на курси підвищення кваліфікації мене відправили! Пройшов — і працюю далі...

— Ні-ні, доки Ви, лікарю, приносите таку користь людям, нікуди ми Вас не відпустимо, — уміхаючись, каже директор Старокостянтинівського Центру ПМСД Анатолій Іванович Швець.

Для журналістів очільник Центру показує сучасне приміщення амбулаторії, де є навіть житло для лікаря — з двома кімнатами, кухнею та душовою. Щоправда, нині ці кімнати переобладнані під палату денного стаціонару. Бо, як тут кажуть, поки що Павлу Петровичу Польовому рівних немає.

Поки є рух — є життя

Павло Петрович любить працювати на землі: садить картоплю, порається по господарству, чистить подвір’я від снігу.

Та й онуки не дають дідові нудьгувати. Тепер вони з ним — колеги. Є про що порадитися і при зустрічі, і телефоном.

Формула працездатності Польового проста й водночас промовиста.

— Встаю рано. Перше, що роблю, — молюся. А потім зарядка. Влітку обливаюся холодною водою з криниці, взимку виходжу босими ногами на сніг і вмиваюся снігом. Я багато років загартовую свій організм — і це дає мені енергію. А взагалі: поки людина рухається — вона живе!

Та Павлу Петровичу вже ніколи продовжувати розмову. У коридорі його чекають пацієнти. Лікар підводиться і йде приймати людей.

Так було десятки років тому. Так — сьогодні. І саме в цій звичайності — його сила. Бо поки лікар Польовий тут, поки поспішає на виклики й відповідає на дзвінки, люди впевнені: вони не пропадуть.

______________

Шановний Павле Петровичу!

Прийміть щирі вітання з Днем народження! Бажаємо Вам довгого та щасливого життя, міцного здоров’я, прекрасного самопочуття, чудового настрою, щирої посмішки, щасливого погляду. Нехай кожен день буде сповнений радістю, вдячними пацієнтами і теплими словами від колег.

Нехай Ваш досвід і мудрість ще довгі роки служать людям, приносячи повагу, визнання та задоволення від праці.

Миру, добробуту та гармонії у Вашому житті!

З повагою - колектив КНП «Старокостянтинівський ЦПМСД»

Хмельницькі