Белозор Леонід та Зайцев Володимир: Ізяславська громада провела у засвіти двох захисників

12 березня 2026 р. 19:22

12 березня 2026 р. 19:22

Війна, підступно розв’язана російськими окупантами, щодня вписує у нашу історію нові сторінки болю. Вона приходить без попередження — холодна, безжальна, нещадна. Вона забирає найрідніших. Тих, хто мав жити, мріяти, любити, будувати майбутнє. Тих, хто став щитом між ворогом і своєю рідною землею.

Ще двоє наших земляків назавжди поповнили лави Небесного Українського Війська. Одягнувши білі крила янголів, вони піднялися у небесну варту, щоб уже звідти оберігати рідну землю та український народ:

• 47-річний ізяславчанин — солдат, стрілець-помічник гранатометника першого мотопіхотного відділення третього мотопіхотного взводу другої мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону Леонід Миколайович Белозор , котрий загинув 4 березня 2026 року на Запоріжжі, виконуючи бойове завдання із захисту України. Він до останнього подиху залишався вірним військовій присязі та своєму обов’язку перед Батьківщиною;
• 51-річний житель села Михля — солдат, стрілець-снайпер механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону Володимир Вікторович Зайцев , котрий загинув 20 лютого 2025 року, під час виконання бойового завдання на Донеччині. Цілий рік він вважався зниклим безвісти. У серцях рідних жила надія — тихий вогник, що не дозволяв опустити руки. Та, на жаль, диво не сталося. Війна повернула його додому лише пам’яттю і болем.

Двоє різних чоловіків. Різні долі, різні життєві дороги. Але їх об’єднувало головне — жовто-блакитне серце і безмежна любов до України. Саме за неї вони стали до зброї. Саме за неї віддали найдорожче — власне життя.

Вони пішли у Вічність так, як ідуть справжні Воїни — у бою, відбиваючи атаки ворога, захищаючи кожен клаптик рідної землі.

Не так мали повертатися наші соколи додому. Не так мали знову ступати по знайомих вулицях, обіймати рідних, тиснути руки друзям. Попереду у них мало бути мирне життя, сповнене простих людських радощів. Та жорстока війна перекреслила ці плани.

Їхня остання дорога додому була вистелена квітами й сльозами. Сусіди, друзі, земляки мовчки схиляли голови, віддаючи шану мужності тих, хто заплатив за свободу найвищу ціну.

Людина не народжується Героєм. Героєм вона стає — через свій вибір, через свою відвагу, через здатність поставити долю Батьківщини вище за власне життя.

Наші воїни-земляки були звичайними людьми. Вони мали мирні професії, плани, родини. Але у вирішальний момент змінили звичне життя на військову форму, щоб захистити Україну, своїх рідних і кожного з нас. Саме завдяки таким людям тримається наша держава. Допоки є ті, хто готовий боротися за свободу і незалежність — житиме Україна.

Проводжаючи захисників у останню путь, громада віддала їм найвищу шану. Поховання відбулося з усіма військовими почестями — під залпи почесної варти та мелодію Державного Гімну України. Рідним загиблих передали Державні Прапори, якими були вкриті домовини воїнів — символ їхньої честі, відваги і безсмертного подвигу.

Смерть може забрати людину, проте вона безсила перед пам’яттю. У кожному подиху нашої землі, у кожному сході сонця над Україною житиме пам’ять про тих, хто не пошкодував життя заради кращого майбутнього України, її свободи.

Фото із прощання із Белозором Леонідом

Фото із прощання із Зайцевим Володимиром

Відео

• Коментарі
• Увійти

  • Цей сайт
  • Google
• Зареєструватися

• Цей сайт
• Google

Будьте першим, хто залишить коментар.

Хмельницькі