У Городку відкрили меморіальну дошку полеглому захиснику Павлу Бориті

19 березня 2026 р. 16:59

19 березня 2026 р. 16:59

Громада зберігає пам’ять про захисників

19 березня городоччани вшанували пам’ять загиблого земляка Павла Борити. Меморіальну дошку на честь захисника, який віддав життя за Україну, відкрили у Городоцькому ліцеї №3.

Щемлива мить

На шкільному подвір’ї лунає щемлива «Мелодія» Мирослава Скорика. Учні й вчителі з квітами в руках стоять навколо великого прапора України, який тримають старшокласники. На меморіалі біля фотографій випускників ліцею — загиблих військових Віталія Ясінського та Артема Гончарука — прикріплена чорна тканина. З неї не зводить очей дружина Павла Борити Анна. В одній руці вона тримає білосніжний букет квітів, іншою стискає долоню маленької доньки. Усі чекають. Мовчки. Терпляче.

За кілька хвилин біля школи з’являється авто. Це приїхали батьки Павла та старший брат В’ячеслав — у кріслі колісному. Він отримав важке поранення на фронті ще до загибелі Павла. Їх супроводжує директорка ліцею Зоя Роговська.

Жива пам'ять

Після спогадів про життя Павла Борити, які зачитала директорка міського будинку культури Оксана Походонько, Зоя Роговська звернулася до присутніх.

Зоя Роговська Фото: Городок.City Автор: Віра Лапа

— Мене переповнюють змішані почуття — біль і смуток, але водночас гордість і безмежна вдячність за нашого випускника Павла Бориту. Він повернувся з-за кордону, щоб стати на захист України, й віддав життя за кожного з нас, — сказала вона. — Для нас надзвичайно важливо зберегти пам’ять про нього. І ми, вчителі, передаватимемо її з покоління в покоління, адже це наш обов’язок. Меморіальна дошка стане щоденним нагадуванням для учнів про ціну їхнього мирного життя і про подвиг людини, яка його захистила.

Після цих слів у повітрі повисла тиша. Хвилиною мовчання присутні вшанували пам’ять усіх загиблих захисників України. Під сумні слова пісні у виконанні працівників культури право відкрити пам’ятну дошку Павлу Бориті надали старшокласникам ліцею.

Першими квіти до меморіалу поклали близькі Павла, а також рідні Віталія Ясінського та Артема Гончарука. За кілька хвилин підніжжя меморіалу вкрилося оберемками квітів.

— Ніколи не забуду, як наполегливо Павло домагався того, щоб його взяли до армії. Це було ще до АТО. У той час багато хто навпаки радів, що не підлягає призову, а він, попри проблеми зі здоров’ям, не відступав, — пригадує вчителька польської мови Ірина Першхайло. — Павло настояв на своєму, і зрештою його прийняли до лав Збройних сил України. А з початком АТО він пішов добровольцем. Побратими згадують його з великою теплотою і кажуть, що такого командира, як Павло, у них більше не було.

Незабутий наступними поколіннями

Пам’ять про Павла Бориту звучить не лише у спогадах учителів — вона знаходить відгук і серед учнів, які по-своєму осмислюють цю втрату.

— Ми маємо пам’ятати кожного воїна, який віддав своє життя за можливість жити й не боятися війни. Це вчить цінувати життя і відповідальність за країну, — говорить Дмитро Вейко.

— Для нас це ще й про особисту відповідальність. Ми навчаємося, будуємо плани — і маємо розуміти, завдяки кому це можливо. Важливо не просто пам’ятати, а бути гідними цієї жертви, — додає Евеліна Ціпко.

Поступово шкільне подвір’я порожніє. І лише яскраві квіти біля пам’ятних дошок загиблим захисникам перегукуються з жовто-синім прапором, що розвивається у похмурому березневому небі.

Хмельницькі