Вірші із фронту. Історія загиблого воїна Віктора Павлюка

03 квітня 2026 р. 12:40

03 квітня 2026 р. 12:40

Війна обриває життя. Але не здатна обірвати пам’ять і слово.

«Я й подумати не могла, що його вірші стануть для мене найдорожчим скарбом…» — говорить Марина Павлюк і надовго замовкає, вдивляючись у фотографію чоловіка та показуючи його поезії, написані на фронті, між боями і тишею. «Тепер я розумію: усе, що він робив, — безцінне. Бо це було заради нас і для нас», — тихо додає вона.

7 березня 2026 року сім’я втратила найдорожчу людину — чоловіка, батька, сина Віктора Вікторовича Павлюка.

Воїн вирушив на бойове завдання поблизу села Новопавлівка Синельниківського району Дніпропетровської області… та не повернувся.

Він загинув від влучання ворожого дрона. І назавжди залишився 35-річним красенем — мужнім, світлим, невиправним романтиком, поетом із тонким почуттям гумору. Справжнім чоловіком, який не сховався від війни. Говорити дружині загиблого захисника важко. Вона зупиняється, стримує сльози, але продовжує — бо хоче, щоб пам’ять про її Героя жила.

Шкільне кохання

Коли Марина згадує про їхнє з Віктором шкільне кохання, її погляд теплішає.

- Я з Росоловець, а Вітя - із сусідніх Манівців, — розповідає вона. - Разом навчалися в Росоловецькій загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів. Ми почали дружити, коли він був в десятому, а я - у восьмому класі. Це було перше кохання для нас обох!

Марина зізнається: тоді її підкорило його особливе почуття гумору .

- У Віті був свій погляд на життя - він умів надихати, смішити… і писав вірші, — згадує вона.
Ще у школі хлопець присвячував їй рядки, які тоді здавалися просто щирими словами. Сьогодні ж вони - більше, ніж спогад. Це невидимий зв’язок, що поєднує їх попри все...

Після школи Віктор проходив строкову службу в авіаційній частині в містечку Озерна. Згодом працював на будівництві. Коли Марина вступила на юридичний факультет Чернівецького університету, він поїхав за нею - знайшов роботу, підтримував, був поруч. Невдовзі вони одружилися.

Віктор з донечкою Еліною

З часом Віктор разом із товаришем розпочав власну справу. У студентські роки Марини в подружжя народилася донька Еліна - сьогодні їй уже 13. Пізніше молода сім’я переїхала до Хмельницького, будуючи спільне життя - тихе, звичайне, щасливе. Та війна змінила все.

«Ти, жінка, серед ночі стоїш зі зброєю, а я вдома сидітиму?

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Віктор без вагань пішов до військкомату добровольцем.
— Я працюю в правоохоронних органах, — розповідає Марина. — Тож він сказав мені: «Ти, жінка, серед ночі стоїш зі зброєю, а я вдома сидітиму? Оце вже ні!»

Після мобілізації Віктор потрапив до 7-ї бригади тактичної авіації, де служив водієм-лаборантом.

У серпні 2023 року в родині народився син Дамир. Віктор був поруч - тримав немовля на руках, колихав, обіймав Марину і дякував їй за сина.

До червня 2024 року він служив у Старокостянтинові, їздив на навчання та у відрядження на Львівщину. А вже у січні 2025-го поїхав на фронт.

- Він ніколи не казав, що боїться, - тихо говорить Марина. - Лише попереджав: «Кохана, настане і моя черга». А коли вона настала — пішов…

«Не хвилюйся, я фартовий…»

На фронті Віктор став інженером-сапером у зведеній стрілецькій бригаді, яка посилила 137-й окремий батальйон 35-ї бригади морської піхоти. Він мінував території, працював із дронами та вибухівкою. Згодом його відрядили у 46-ту окрему аеромобільну Подільську бригаду.

- Він розповідав мені про все, - каже Марина. - Ми завжди були на зв’язку: дзвінки, відео, повідомлення. Навіть «на нулі» мав Starlink і писав мені просто з окопів. Я хвилювалася, а він жартував, називав себе «фартовим»…

Вони намагалися бачитися бодай раз на два місяці: Марина їздила до нього у Павлоград, Дніпро. Іноді, після успішних бойових завдань, Вікторові вдавалося вирватися додому хоча б на кілька днів.

У липні 2025-го він потрапив в оточення. «Не знаю, чи виберуся…» — написав тоді.

18 серпня, у день народження маленького Дамира, їхню позиції накрив обстріл. Віктор отримав контузію і поранення спини. Пройшов лікування — і знову повернувся на фронт.

«Кохана, вибач…»

У лютому 2026 року Віктор на кілька днів приїхав додому.

- Це були найщасливіші дні… - згадує Марина. - Він увесь час проводив із дітьми. Ми разом грали в ігри, багато говорили. Я бачила, як йому важко — він був виснажений. Але зустріч з нами стала для нього ковтком свіжого повітря. Він наче відновив сили, і знову був готовий повертатися на фронт…

Вона на мить замовкає, а тоді додає крізь сльози:

- Я пам’ятаю, Вітя тоді сказав: «Кохана, вибач… Я тебе дуже сильно люблю». І я досі не розумію за що він вибачався?

5 березня 2026 року Віктор зайшов на позиції поблизу Новопавлівки. Того ж дня він попросив дружину та донечку обрати подарунки до 8 березня. Марина обрала тендітну керамічну каблучку з маленьким сердечком і надіслала чоловіку фото. Віктору сподобалося колечко - він одразу сказав замовити його, надіслав гроші і пообіцяв 8 березня привітати своїх дівчаток по відеозв’язку.

7 березня вони переписувалися весь день.

О 18:18 прийшло останнє повідомлення: «Працюю».

У ту ніч він загинув.

Увесь наступний день, 8 березня, Марина писала йому знову і знову. Одразу чекала вітання, а потім хоч якоїсь звістки… Усі її повідомлення залишалися без відповіді. Зв’язку не було. Маринин брат Олександр, який сам воює під Покровськом у складі 425-го штурмового полку «Скеля», намагався заспокоїти:

- Не хвилюйся… Це ж «нуль». Може, Starlink не працює…

Але згодом прийшла звістка, яку неможливо прийняти.

12 березня 2026 року Віктора Павлюка поховали в Хмельницькому - на Алеї Слави в мікрорайоні Ракове.

«Мене тримають діти!»

Маленький Дамир, якому немає й трьох років, ще не розуміє втрати. Та він забороняє Марині плакати, коли та підходить до фотографії чоловіка. Каже: «Тато далеко, але він скоро повернеться».

Еліна носить біль у собі. З батьком у неї був особливий зв’язок. Дівчина займається повітряною гімнастикою, і через зайнятість Марини саме Віктор до війни - і навіть коли мав вихідні під час служби - возив донечку на змагання, переймався кожним її виступом.

Через десять днів після похорону Еліна вийшла на чемпіонат України з повітряної гімнастики. Виступала на п’яти метрах висоти, без страховки - і здобула перше місце.

- Я так хвилювалася, щоб усе було добре. Казала їй: «Ти сильна, ти зможеш! Тато дивиться на тебе з небес! І завжди пам’ятай, як би не було, ми пишаємося тобою!», - розповідає Марина.

Віктор любив готувати - для родини, а на фронті - для побратимів. Особливо в нього виходив бограч. Подружжя багато подорожувало, об’їздили всю Україну: замки, Карпати.

- Як добре, що ми не шкодували ні часу, ні коштів. Тепер ці спогади мене тримають, - щиро зізнається Марина. - І діти… вони так схожі на свого батька!

«Я обов’язково видам його збірку!»

Віктор захоплювався історією, старовиною, антикваріатом, щиро вірив у Бога. І писав вірші. На війні він впорядкував їх у збірку, яку присвятив загиблому побратиму Ігорю Ліснику.

Віктор сам створив титульну сторінку майбутньої книги, радився з Мариною щодо дизайну та оформлення.

- Я обов’язково її видрукую, - каже Марина.

Марина Павлюк береже кожну річ коханого чоловіка: хрестик, бойовий рюкзак зі шевроном «Не торкайся, бо кохана вб’є». І слова, які колись здавалися просто віршами. Тепер вони — єдиний голос, що залишився з нею назавжди.

Вічна пам’ять Герою!
Подяка кожному, хто став на захист України!

Хмельницькі