Він мріяв про Карпати і онуків: історія Вадима Сіцінського із Сатанівщини

02 травня 2026 р. 11:11

02 травня 2026 р. 11:11

Між спогадами і небом

Дитинство завжди пахне сонцем, духмяним хлібом й безтурботністю. Воно живе в тих далеких днях, де час, ніби не поспішав, де літо здавалося вічним, а світ — добрим і простим. Ми бігали шкільним подвір’ям, сміялися до сліз, вигадували свої маленькі пригоди й вірили, що попереду — ціле життя, довге й світле. Тоді нам здавалося, що так буде завжди: ті ж голоси поруч, ті ж обличчя, ті ж дороги, які ведуть нас додому.

Серед тих ніжних спогадів, наповнених щирістю і теплом, був і він — мій однокласник Вадим Сіцінський. Звичайний і водночас особливий, як і кожен у дитинстві. У нього була своя усмішка, свій погляд на світ, свої мрії, про які, можливо, він не завжди говорив уголос. Ми росли разом, не задумуючись про важливе, не рахуючи часу, не усвідомлюючи, наскільки цінними є ці миті — прості, буденні, але такі справжні.

Разом вчилися дружити, вірити, помилятися й пробачати. І в тих спогадах він назавжди залишиться таким — юним, щирим, живим, сповненим світла.

Сьогодні ми вже дивимося на ті роки інакше. Кожен спогад стає теплішим, кожна дрібниця — дорожчою. І серед усього цього — його сміх, його кроки поруч, його місце серед нас. Те, що було звичайним тоді, сьогодні стає безцінним.

Дитячі та юнацькі роки Вадима Сіцінського

Вадим Сіцінський — людина, про яку згадуєш із посмішкою і теплом у серці. Він народився у селі Наталине, що на Харківщині. Дитинство його було непростим: часто хворів, адже клімат там не дуже підходив для його здоров’я. Коли Вадимові виповнилося чотири роки, його сім’я переїхала на Хмельниччину. І саме тут почалася інша сторінка його життя.

У перший клас Вадим пішов у селі Кам’янка — маленькому, тихому, де дитинство пахне свіжоскошеною травою і теплом рідної домівки. Там починалася його дорога — проста, щира, справжня.

Його сестра Іра згадує Вадима, як надзвичайно майстровитого і дуже працьовитого хлопця. Зовсім ще малим він уже був опорою для мами. З ранніх років Вадим був незамінним помічником по господарству. Як і більшість сільських хлопчаків, пас корову, звикав до праці, до відповідальності, до життя, де кожен день — це турбота і рух уперед. У цих простих речах гартувався його характер.

Згодом сім’я переїхала до Сатанова. Він перейшов до Сатанівської ЗОШ і майже одразу школа для нього стала новою домівкою, а однокласники — другою родиною. Легко й щиро він знаходив спільну мову з людьми. Разом з новими друзями ділив звичайні радощі дитинства: уроки, перерви, жарти, перші мрії про майбутнє. У ньому поєднувалися сміливість і рішучість, внутрішня сила та доброта. На нього можна було покластися, йому довіряли, бо він був щирим і відданим другом.

Особливо йому подобалися уроки історії. Він слухав уважно, намагаючись зрозуміти не лише події минулого, а й сутність життя. Любив і трудове навчання. Там можна було творити руками, бачити результат власної праці. У таких хвилинах проявлявся його характер — спокійний, зосереджений, натхненний.

Після закінчення школи Вадим вступив до Лісоводського професійно-технічного училища, де опанував професію водія. Він завжди тягнувся до практичної справи, любив техніку й швидко вчився всьому новому, що могло знадобитися в житті. Далі — служба в армії. Це був важливий етап випробування характеру та витривалості.

Зі шкільних років

Почуття до них прийшли не гучно, а тихо оселилися в серцях, залишаючи у повітрі ледь вловимий, але незабутній слід… Вадим закохався у свою дружину ще в шкільні роки. Наталя — красива, чорнява, з глибокими голубими очима з першого погляду запала йому в душу. У ній було щось особливе: спокій, ніжність і світло, яке він відчув одразу, навіть без слів.

Вадим із дружиною Наталею Фото: Наталія Бочуля

Їхні погляди вперше зустрілися під час святкування Великодня на природі серед друзів, сміху і весняного тепла. І саме тоді, серед буяння весни, непомітно для інших між ними щось тихо змінилося.

Час не розвіяв це почуття. Навпаки — воно зміцніло. І у 2001 році Вадим і Наталя створили сім’ю. Спочатку молоде подружжя жило з батьками Наталі в селі Кам’янка, де вчилися бути сім’єю у щоденних турботах і простих радощах. А згодом вони переїхали до Сатанова.

Сини — батькова гордість

У молодої пари народилося двоє синів — Артем, старший і Дмитро, молодший. Щастю не було меж. Дім наповнився новим змістом, дитячим сміхом і тихою радістю, яка стала основою їхнього життя.

Батько тішився синами по-особливому: спокійно, з ніжністю. Часто, навіть говорив пошепки, щоб не потривожити їхній сон чи спокій. Він міг довго сидіти поруч і просто дивитися, як вони ростуть, як відкривають світ.

Вадим любив риболовлю і охоче ділився цим захопленням із хлопцями, розповідаючи їм про тихі світанки біля води, про терпіння і радість улову. У домі завжди було чути запах смачних страв, які він готував власноруч: сніданки, вечері. А особливо сім’я полюбляла татові млинці, які хлопці чекали з нетерпінням. Вони виходили настільки смачними, що це ставало маленьким сімейним святом.

Щоб порадувати синів, батько вигадував різні соуси до піци, експериментував на кухні, сміявся разом із ними і радів кожній їхній усмішці. Він навчав хлопців чоловічих справ: тримати інструмент, допомагати по господарству, бути відповідальними.

У їхньому домі завжди панували спокій, повага і взаєморозуміння. Разом із синами вони часто допомагали бабусям, і майже все по господарству у них було зроблено Вадимовими руками.

А ще сім’я любила подорожі. Особливо пам’ятними були поїздки до моря. Хвилі, пісок і спільні прогулянки ставали щасливими спогадами, які зігрівали серце. А в мріях завжди залишалися Карпати — ще не здійснена, але така бажана подорож.

Вадим із синами Фото: Наталія Бочуля

Кохання з ароматом парфуму

Потім Вадим почав їздити на заробітки до Польщі. Одного разу він повернувся із особливим подарунком: з листівкою, на якій у кількох рядках помістилася його туга, любов і вдячність за спільне життя, та маленькою пляшечкою парфумів. Він обрав цей аромат невипадково. У ньому було щось про неї — ніжність ранкової тиші, тепло літа і спокій дому, куди завжди хочеться повертатися. Коли він передав цю пляшечку Наталі, у його погляді було більше, ніж можна сказати словами.

Наталя не користувалася цими парфумами щодня. Вона берегла їх. І щоразу, коли відкривала шафу, відчувала ледь вловимий аромат, ніби на мить поверталася в ті роки, коли все тільки починалося — їхні погляди, перші мрії, перші випробування і спільний шлях.

Сьогодні ця пляшечка — це пам’ять, що не зникає. Тихий доказ того, що справжні почуття залишаються поруч і стають запахом, у спогадах, у серці, як невидимий аромат кохання, який живе довше за час.

Військовий шлях Вадима

Вадим отримав повістку 24 січня 2023 року. Спочатку проходив службу неподалік від дому. Військова буденність швидко стала частиною його життя, але навіть у нових умовах він залишався людиною, яка думала про рідних. Незабаром надійшов наказ про передислокацію на Бахмутський напрямок. Йому дозволили на один день повернутися додому, щоб зібрати речі та побачити близьких. Та Вадим не припиняв турбуватися про родину і згодом. Він намагався полегшити їхній побут, придбав електричну косарку, щоб допомогти з господарством, завжди тримав зв’язок із рідними. Такі вчинки показували його, як людину, для якої сім’я була важливою опорою.

Вадим Сіцінский Фото: Наталія Бочуля

На службі Вадим швидко знаходив спільну мову з людьми. Серед побратимів у нього з’явилися друзі — Тимур, Богдан, а також військовий із позивним «Архімед». Він служив у протитанковому взводі, виконуючи небезпечні та відповідальні завдання.

Вадим залишався людиною, яка глибоко цінувала життя, дружбу і пам’ять про тих, хто поруч із ним служив. Він неодноразово просив дружину поставити у храмі свічку у пам’ять про загиблих побратимів, або помолитися за тих, хто поруч. Його військовий шлях став шляхом людини, яка до кінця залишалася вірною присязі, побратимству та своїй країні. Вадим загинув, захищаючи Україну, її людей і майбутнє. Його ім’я залишилося в пам’яті родини, друзів і побратимів, як символ мужності, людяності та тихої, але сильної відданості своїй землі.

Нездійснені мрії

Вони з дружиною часто говорили про майбутнє так, ніби воно вже поруч — тепле, світле, сповнене тихого родинного щастя. Вадим любив уявляти, як у їхньому домі лунатиме дитячий сміх — онуки бігатимуть подвір’ям, а він з Наталею сидітиме поруч, усміхаючись одне одному, бо саме про таке життя вони мріяли.

Він говорив про Карпати — як вони поїдуть туди разом, піднімуться в гори, вдихнуть той чистий, хвойний запах і згадають усе прожите. Про ремонт у кімнаті Артема: «Треба доробити, — казав він, — бо ж син приїжджатиме не сам… зі своєю нареченою». У цих словах було стільки турботи, стільки тихої батьківської радості.

Востаннє вони зустрілися у лікарні в Дніпрі. Вона приїхала до нього і три дні вони були разом, як колись, коли ще все життя було попереду. Вони гуляли набережною, трималися за руки, дивилися на воду і мовчали про головне… Бо не знали, що це їхній останній раз. А може серце вже відчувало, проте не хотіло вірити.

Вадим не загинув від кулі. Його серце зупинилося під час виконання бойового завдання. Просто не витримало… Ніби втомилося тримати в собі все — біль, втому, переживання, розлуку. І разом із ним зупинилися ті мрії, які майже стали реальністю.

Фото: Наталія Бочуля

Тепер Карпати залишилися лише у спогадах. Кімната Артема — у незавершених планах. А онуки — у тих тихих розмовах, що назавжди залишилися між двома серцями.

Він пішов туди, де небо темніше, де вітер носить інші назви і імена. А родина залишилася тут з його теплом у долонях і тишею, що вже без нього. Вони ще не встигли все сказати один одному, ще не зустріли всіх світанків. Але в подумках Наталя з ним — тихо і ніжно, ніби поруч. Тепер він промінчиком сонечка пестить її чорняве волосся, торкається її обличчя. Кохання не вмирає на війні. Воно стає вічністю. Його неможливо вбити ніякою зброєю. Воно просто залишається у пам’яті, у спогадах, у тиші, де досі звучить його голос. Кохання продовжується крізь біль, час і крізь вічність.

Хмельницькі