Останній політ Су-24М: Повітряні сили розповіли історію Героїв, з якими попрощався Старокостянтинів

03 липня 2026 р. 11:53

03 липня 2026 р. 11:53

У понеділок, 29 червня, у Старокостянтинові відбулося прощання з екіпажем фронтового бомбардувальника Су-24М 7-ї бригади тактичної авіації імені Петра Франка. Майор Богдан Загорулько та старший лейтенант Богдан Бабенко загинули 16 червня під час виконання бойового завдання.

Історію двох льотчиків — досвідченого пілота-випробувача, який добровільно повернувся до війська, та молодого штурмана, який лише починав свій бойовий шлях, — розповіли у Повітряних силах Збройних сил України.

Між ними було 32 роки різниці – ціле покоління. Один літав ще в часи радянської авіаційної школи, керував Ан-225 «Мрія» і вважався одним із найсильніших пілотів-випробувачів країни. Другий народився вже в незалежній Україні й лише починав свій бойовий шлях. У небі це не мало значення. У кабіні фронтового бомбардувальника Су-24М на швидкості під тисячу кілометрів за годину ця різниця зникала.

55-річний ветеран і 23-річний випускник швидко стали тандемом, якому довіряли складні бойові завдання.

– Бувають екіпажі, які довго притираються, – кажуть у бригаді. – А ці двоє спрацювалися майже одразу.

Перед кожним вильотом Богдан Григорович плескав молодшого Богдана по плечу й казав своє незмінне: «Працюємо!».

16 червня він сказав це востаннє. Невдовзі зв’язок із їхнім бортом обірвався…

– Ми до останньої секунди вірили, що вони витягнули, що встигли смикнути катапульти. До останнього сподівалися почути в ефірі, що вони живі. Але, на жаль...

Су-24М 7-ї Бригада Тактичної Авіації імені Петра Франка зазнав катастрофи під час польоту в Хмельницькій області. Обидва члени екіпажу загинули.

МАЙОР БОГДАН ЗАГОРУЛЬКО: ВІД «МРІЇ» ДО БОЙОВОГО БОМБАРДУВАЛЬНИКА

55-річний майор Богдан Загорулько був людиною з унікальним авіаційним бекграундом. У 1990-х він служив у Старокостянтинові та Умані, а на початку 2000-х залишив військову службу, як тоді здавалось, назавжди й перейшов у цивільну авіацію.

У професійному середовищі Богдан Григорович був добре відомий. Освоїв Ан-148 та Ан-158, підіймав у небо Ан-178, переганяв літаки до Іраку та Індії, навчав іноземних пілотів. Особливе місце у його кар’єрі займав Ан-22, на якому він виконував випробувальні польоти.

У складі екіпажу Загорулько вперше підняв у повітря Ан-132, а згодом демонстрував його на міжнародних авіасалонах. Під час параду до 30-річчя Незалежності саме йому довірили штурвал Ан-225 «Мрія».

24 лютого 2022 року Загорулько залишив випробувальну роботу та мобілізувався як доброволець. Досвідчений цивільний пілот повернувся у військову авіацію, перенавчився на складний у керуванні фронтовий бомбардувальник Су-24М і став для молодих колег не лише командиром, а й наставником.

Молодь у бригаді поважала Григоровича беззаперечно. Він ніколи не тиснув авторитетом топ-випробувача, навпаки – перед вильотом завжди спокійно плескав по плечу і казав своє фірмове: «Все штатно, хлопці, небо помилок не прощає, але ми сильніші».

Проте найкраще Григоровича знали ті, з ким він ділив кабіну та фронтовий побут.

– Ми знали один одного ще з 90-х, разом літали, – згадує давній побратим Богдана, який пройшов із ним шлях від молодості до великої війни. – Я на кілька років старший. Потім обидва звільнилися з армії, я влаштувався в цивільну авіацію. Чи здивував мене вчинок Богдана, коли той мобілізувався у 2022-му? Ні. Бо я зробив так само. Ми знову зустрілися у 22-му році в Старокостянтинові. Разом поїхали на ротацію.

Льотчики-ветерани воювали на межі можливостей. Постійні вильоти, тонни заліза, які треба було точно скинути на голови ворогу, хронічне недосипання, коли засинаєш на хвилину прямо в спорядженні, і цей вічний адреналін у крові.

– Але попри всю цю важкість, попри втому... Це були найкращі часи. З Богданом. Ми разом знімали квартиру, дуже зріднилися, – тихо каже товариш. – Богдан був неймовірно різносторонньою людиною, з купою захоплень. У нього був свій дельтаплан, він мав мотоцикл, ми обожнювали плавати на човнах... Буквально цими днями мали робити черговий заплив. І головне – я ніколи, за всі ці роки, не бачив його з поганим настроєм. Взагалі ніколи. Ми бачились і спілкувались із ним в день загибелі, 16 червня. Все було як зазвичай. А потім вони пішли на завдання.

Те, що відбувалося на командному пункті далі, назавжди закарбувалося в пам'яті побратима до найдрібніших звуків.

– Я був там і сам чув, як керівник польотів кричав у радіоефір: «На зв'язок! На зв'язок!». Тиша. Одразу послали туди, в район ймовірного падіння, літак Л-39. За хвилину чуємо доповідь пілота: «Нічого не бачу... Стовп диму далі». На КП тиша така, що повітря застигає. Головне питання, яке крутилося в кожного в голові: «Парашути! Парашути є? Хтось бачив куполи?». Відповідь з борту: «Немає...». І от тоді ринули сльози. У всіх.

СТАРШИЙ ЛЕЙТЕНАНТ БОГДАН БАБЕНКО: МРІЯ, ПЕРЕРВАНА НА ЗЛЕТІ

Штурману екіпажу, старшому лейтенанту Богдану Бабенку, було лише 23. Єдиний син у родині, він ще підлітком захопився авіацією: кадетський корпус, потім Харківський національний університет Повітряних Сил. Його дорослішання вийшло прискореним і суворим – воно повністю збіглося з війною.

Бабенко випустився у 2023 році, в самий розпал великої війни. Одразу з випускного плацу – призначення в легендарну 7-му бригаду тактичної авіації. Часу на розкачку чи довгу адаптацію фронт не давав. Лейтенант увійшов у стрій бойового підрозділу миттєво. Побратими згадують: у роботу він включився з холодною, не по роках дорослою зібраністю.

Про те, яким Богдан був у кабіні «сушки» та коли змивав з обличчя кіптяву після вильотів, розповідає його близький побратим, командир екіпажу Максим, який пройшов із ним не один запеклий рейс:

– Ми перетиналися ще в університеті, я йшов на курс старшим. По-справжньому зблизилися вже в частині, коли нас посадили в один екіпаж. Богдан зайшов у бригаду в дуже гарячий період і майже одразу полетів на бойові. Знаєте, страху в його очах я не бачив ні разу. Була легка літакова невпевненість на перших порах, але він з коліс її поборов.

Працювати з ним у кабіні було максимально комфортно. Хлопець був одержимий точністю: годинами сидів над картами, вираховуючи маршрут до секунди й враховуючи кожну деталь рельєфу. Ми з ним відпрацювали по всій лінії фронту, виходили на найрізноманітніші об'єкти, мали купу успішних бойових вильотів. Пам'ятаю, як повернулися з нашого першого успішного удару... Богдан аж світився, емоції зашкалювали, він так щиро пишався, що ми це зробили.

Богдан усе схоплював на льоту. У нас в ескадрильї повно дорослих, мобілізованих мужиків із досвідом. І це було показово: попри свої 23 роки, Богдан завоював у них такий авторитет, що старші побратими спокійно підходили до лейтенанта за порадами, консультувалися, розбирали з ним польоти. Його поважали як серйозного, залізобетонного профі.

Проте коли зачинялися важкі двері кабіни, вимикалися тумблери зв'язку і знімалася просякла потом льотна форма, педантичний військовий штурман знову ставав тим самим усміхненим, світлим хлопцем.

– У житті, поза службою, Богдан був неймовірно добрим, – тихо каже Максим. – Хлопець-кремінь у небі, на землі він не вмів відмовляти людям у допомозі. Треба підстрахувати, виручити, підтримати – Богдан завжди поруч, у будь-яку пору дня і ночі.

А ще він мав мрію. Він воював як першокласний штурман, але понад усе на світі мріяв бути пілотом і сам тримати штурвал... Не встиг.

РІЗНІ ПОКОЛІННЯ – ОДНА МІСІЯ

Днями Україна попрощалася з екіпажем бомбардувальника. Провести авіаторів в останню дорогу прийшли рідні, колеги, бойові побратими. Труни, покриті синьо-жовтими стягами, та прощальний рев авіаційних двигунів над аеродромом – так Повітряні Сили віддали останню шану тим, хто захищав нашу землю до останнього подиху.

– Втрачати злітаний екіпаж – це завжди найважчий удар для бригади, – тихо каже один із пілотів. – Але вони пішли в роботі, на бойовому курсі. Григорович встиг передати малому все, що вмів сам, а той ловив кожне слово. Вони до останньої секунди залишалися одним цілим. І в кабіні, і тепер – у небі.

Війна стирає багато меж. Між минулим і майбутнім. Між молодістю і досвідом. Богдан Загорулько і Богдан Бабенко довели: справжнє братерство не має віку.

Вічна пам’ять екіпажу!

Хмельницькі