Дзвони її дитинства: історія Лариси Наглій, яку називають перлиною Сатанова

12 липня 2026 р. 12:11

12 липня 2026 р. 12:11

Життєва історія

Ранковий дзвін лунав над селом, ніби пробуджував його до нового дня. Срібні звуки пливли над ставками, торкалися верхівок дерев, розчинялися у високих травах і лагідно стукали у кожне вікно. Щоранку над селом лунали дзвони Браїлівського жіночого монастиря. Їхній передзвін супроводжував дитинство Лариси так само природно, як спів птахів чи шелест вітру. Він кликав до молитви, дарував спокій і наповнював душу світлом.

Маленька Лариса ще солодко дрімала на бабусиному ліжку. Сонце тільки-но визирало з-за обрію, а монастирські дзвони вже сповіщали про початок нового дня. Тоді вона ще не знала, що ці звуки назавжди оселяться у її серці й згодом стануть невід’ємною частиною її життя.

Щоліта дівчинка приїжджала до бабусі в невелике село. Тут усе було особливим: безкраї поля, що губилися за горизонтом, високі трави, серед яких можна було сховатися, теплі вечори й зоряні ночі. А ще — відчуття безмежного щастя, яке буває лише в дитинстві. Кучеряве волосся спадало на її плечі золотистими хвилями. Босоніж вона бігала польовими стежками, вдихала запах нагрітої сонцем землі й збирала польові квіти. Здавалося, увесь світ усміхався їй назустріч.

Найбільше Лариса любила ставки. Їх навколо села було чимало. У спекотні літні дні вода ставала теплою-теплою, і можна було годинами плескатися босими ногами, сміятися та вигадувати дитячі забави. Особливо подобалося збирати латаття. Із довгих стебел вона плела коралі та вінки, які здавалися їй справжніми скарбами.

Були й сільські турботи. Бабуся доручала пасти гусей. Їх була ціла зграя, і треба було пильно стежити, щоб вони не забралися до чужої городини. А ще — не потрапити на очі «свистуну», сільському охоронцю полів, який суворо наглядав за порядком.

Бабусині розповіді

Та найбільше Лариса любила вечори. Після спекотного дня бабуся сідала на лавці біля хати, розчісувала онучці косу й розповідала історії. У тих розповідях оживало минуле — радісне і трагічне, світле і болюче. Одного разу бабуся заговорила про страшний 1933 рік, про голод, який забрав мільйони життів, про те, як після розкуркулення залишилася сама з дітьми і щодня боролася за їхнє життя. Маленька Лариса слухала, затамувавши подих.

Особливо врізалася в пам’ять історія про двох найменших дітей. Знесилена голодом і відчаєм, жінка винесла їх до сіней, щоб вони замерзли, бо не могла їх прогодувати. Усю ніч молилася і плакала, не знаходячи собі місця. Вранці побачила своїх малюків живими. У родині вірили, що того дня Господь почув її молитви, а через димар вилетів голуб — символ Божої милості та спасіння. Відтоді віра стала для цієї родини особливою опорою.

Минуло багато років. Змінилися часи, виросли діти й онуки. Та варто Ларисі заплющити очі, як вона знову чує той ранковий передзвін. Чує голос бабусі, бачить сонячні відблиски на воді, відчуває запах польових трав. З цих спогадів і почалася наша розмова з Ларисою Миколаївною Наглій — про дитинство, життєвий шлях і покликання, яке визначило її долю.

Від шкільної парти — до медичного коледжу

— Ларисо Миколаївно, Ви народилися в селі?

— Ні, я народилася у Вінниці. Наша сім’я жила в самому центрі міста. Батько працював на цукровому заводі, а мама була вихователькою в дитячому садку.

— Виходить, Ваше дитинство минало між містом і селом?

— Саме так. Упродовж року я жила у Вінниці, а щойно починалися літні канікули, батьки відвозили мене до бабусі в село. Там був зовсім інший світ — просторий, тихий, наповнений запахом трав і співом птахів. Тому я завжди кажу, що маю два дитинства: міське і сільське.

— Розкажіть трохи про своїх батьків.

— Вони були працьовитими і добрими людьми. Батько багато працював, щоб забезпечити сім’ю. Він був людиною слова і завжди вчив мене відповідальності. А мама присвятила себе дітям. Вона працювала вихователькою і щиро любила свою справу.

— Кажуть, що справжнього педагога діти відчувають серцем.

— Це правда. Мама дуже любила дітей. Особливо їй подобалося працювати з молодшою групою. Вона вміла знаходити підхід до кожної дитини, знала безліч казок, віршів, ігор. Часто готувалася до занять удома, придумувала цікаві свята та ранки. Діти її обожнювали.

— Чи вплинула мамина професія на Ваше життя?

— Безумовно. З дитинства я бачила, скільки тепла і турботи вона віддає іншим. Мені здається, саме від неї я навчилася бути уважною до людей, співчувати і допомагати тим, хто цього потребує. Її приклад завжди був для мене дороговказом.

— Ларисо Миколаївно, згадайте, будь ласка, свої шкільні роки. Якою була Ваша школа?

— Навчалася я у Вінницькій школі №4, яка на той час вважалася однією з найсильніших у місті. Школа мала хіміко-математичний профіль, тому вимоги до учнів були високими. Вчитися було непросто, але дуже цікаво. Наші педагоги вміли не лише давати знання, а й надихати нас до розвитку.

— Якою ученицею були Ви?

— Дуже активною. Не могла сидіти осторонь шкільного життя. Якщо не була організатором свята, то обов’язково ставала його учасником. Любила концерти, творчі вечори, різноманітні конкурси. Мені подобалося бути серед людей, працювати в команді, вигадувати щось нове.

— Тобто шкільне життя було насиченим?

— Надзвичайно. Ми не лише навчалися, а й багато спілкувалися, займалися громадською роботою, готували заходи. Саме тоді я зрозуміла, наскільки важливо вміти брати на себе відповідальність і доводити справу до кінця.

— Коли Ви почали замислюватися над майбутньою професією?

— Ще під час навчання у школі мені подобалося допомагати людям, тому медицина здавалася дуже близькою до серця. Після восьмого класу я прийняла рішення вступати до медичного навчального закладу.

— І Ваш вибір упав на медичний коледж?

— Так. Я вступила до Вінницького базового медичного коледжу. Символічно, що він знаходився буквально через дорогу від нашого будинку. Здавалося, сама доля підказувала мені цей шлях.

Лариса Наглій Фото: Наталя Бочуля

Духовний поворот у житті

— Ларисо Миколаївно, а коли у Вашому житті з’явилося кохання?

— Це був незвичайний день. Я тоді навчалася на третьому курсі медичного коледжу. Як завжди, пішла на службу Божу до храму. І саме там побачила його.

— Пам’ятаєте свою першу зустріч?

— Дуже добре пам’ятаю. Він був високий, вродливий, статний. Коли наші погляди зустрілися, мені здалося, що час зупинився. Моє серце забилося зовсім по-іншому. Тоді я ще не знала, що ця зустріч змінить усе моє життя.

— Отже, це було кохання з першого погляду?

— Мабуть, так. Господь особливим чином веде людину життєвими дорогами. Згодом ми почали спілкуватися, краще пізнали одне одного і зрозуміли, що хочемо бути разом.

— Коли Ви створили сім’ю?

— Одружилися ми у Вінниці. А потім повінчалися в храмі, отримавши Боже благословення на спільне життя. Для нас це було дуже важливо, адже віра завжди займала особливе місце в наших серцях. До того ж, мій чоловік був священником. Після одруження його направили на служіння до Гринівців. Саме там розпочався новий етап нашого життя. Ми облаштовували побут, звикали до нових обов’язків, вчилися бути справжньою сім’єю.

— Саме там народилася Ваша донечка?

— Так, у Гринівцях народилася наша перша донечка Олечка. Її поява стала великою радістю для всієї родини. Здавалося, наше щастя стало ще повнішим.

— А як Ви опинилися в Сатанові?

— Одного дня пролунав телефонний дзвінок, який змінив наші плани. Зателефонував отець Іларій, який ніс служіння у монастирі. Після розмови стало зрозуміло, що Господь відкриває перед нашою родиною нову сторінку життя.

— І Ви наважилися на переїзд?

— Так. Ми зібрали найнеобхідніше і переїхали до Сатанова. Тоді ще не здогадувалися, наскільки доленосним виявиться це рішення. Саме тут нашій сім’ї судилося прожити багато важливих подій, знайти справжніх друзів. Тут народилися синочок Олексійко, донечка Єлизавета та синочок Єгор. І саме тут ми присвятили своє життя служінню людям та Богові.

Перлина Сатанівської громади

До Сатанова люди їдуть з різних куточків України. Одні шукають тут відпочинку серед мальовничої природи, інші приїжджають на знамениті курорти, щоб зміцнити здоров’я та зцілити тіло. Та є серед нас людина, яка вже багато років дбає про інше — про людську душу.

Саме такою людиною для нашої громади стала Лариса Миколаївна Наглій. Коли доля привела її родину до Сатанова, вона не обмежилася роллю дружини священника. З перших років життя в селищі Лариса Миколаївна почала вивчати історію краю та монастиря, який став невід’ємною частиною її життя. Старі документи, пожовклі сторінки архівних справ, спогади очевидців — усе це вона ретельно збирала по крихтах, щоб зберегти пам’ять для майбутніх поколінь.

Лариса Наглій Фото: Наталя Бочуля

У пошуках історичної правди вона неодноразово працювала в архівах Кам’янця-Подільського, досліджувала документи, пов’язані з минулим монастиря, записувала свідчення людей, які пам’ятали події минулих десятиліть. Її цікавили не лише дати й факти. Вона прагнула віднайти людські долі, зрозуміти, як віра допомагала людям переживати найскладніші часи.

Поступово історичний пошук і духовне служіння привели її до психології — науки, яка допомогла глибше зрозуміти людські переживання. Вона закінчила університет і стала дипломованим психологом.

Для неї психологія стала не просто професією, а продовженням того шляху, який розпочався ще в дитинстві — з уроків доброти від батьків, мудрих розповідей бабусі та віри, яка завжди була поруч.

Сьогодні Ларису Миколаївну добре знають не лише жителі Сатанова, а й численні гості курортів. Люди приходять до неї зі своїми переживаннями, болем, тривогами та життєвими випробуваннями. Хтось ділиться болем, хтось просить поради, а хтось мовчки слухає дзвони. Іноді після такої зустрічі люди кажуть: «Мені стало легше».

Особливе місце в її діяльності займає дзвонотерапія. Для багатьох це незвичне слово, але ті, хто хоча б раз чув дзвони поруч із Ларисою Миколаївною, розуміють його справжній зміст. Для неї дзвін — це не лише церковна традиція. Вона сприймає його як спосіб допомогти людині зупинитися, зосередитися, почути власні думки.

Та не менш захопливою є її розповідь про маловідомі сторінки історії монастиря. Під час однієї з розмов Лариса Миколаївна поділилася давньою легендою, яку почула від старожилів.

— Під монастирем є печери, — розповідає вона. — Колись сюди приходили люди, які страждали від болю в ногах. Існувало повір’я: якщо вистояти цілу ніч у молитві на камені, то на ранок біль відступить. Люди залишали в печері своє взуття, дякуючи за зцілення. Для мене це завжди було свідченням великої людської віри та надії.

Згадує Лариса Миколаївна і про старий монастирський горіх, який свого часу був добре відомий мешканцям Сатанова.

— Казали, що якщо обійняти дерево і загадати бажання, воно обов’язково здійсниться.

— Так, двадцять три роки тому я теж загадала біля нього бажання. І воно збулося , — пригадую я.

Згодом старий горіх засох, і багатьом здавалося, що разом із ним зникає ще одна сторінка місцевої історії.

— Та цього року сталося несподіване. Від старого кореня з’явилися два молоденькі пагони, — усміхається Лариса Миколаївна. — Тому є надія, що дерево відродиться.

Недаремно у громаді Ларису Миколаївну називають справжньою перлиною Сатанова. Вона зберігає історію, об’єднує людей, підтримує тих, хто потребує допомоги, і продовжує нести світло, яке колись подарували їй дзвони дитинства. І коли над Сатановом знову лунає передзвін монастирських дзвонів, здається, що вони продовжують ту саму історію, яка почалася багато років тому в маленької дівчинки біля Браїлівського монастиря. Тоді дзвони пробуджували її дитинство. Сьогодні вони допомагають їй пробуджувати людські душі.

Хмельницькі