Заради сина пройшла через полон: у Нетішині відбулася зворушлива зустріч з родиною Панасюків

12 жовтня 2026 р. 11:25

12 жовтня 2026 р. 11:25

У 2014 році Марія Панасюк добровільно здалася в полон проросійським бойовикам, щоб врятувати важкопораненого сина Андрія. Жінка пережила допити, страх і приниження, але не припиняла благати про його звільнення. Через дванадцять років родина Панасюків поділилася своєю непростою історією під час патріотичної зустрічі «Ми вільні на своїй землі», яка відбулася в Нетішинській публічній бібліотеці.

Ініціаторкою зустрічі стала нетішинська мисткиня, скульпторка Світлана Лелях-Бегутова. Її головними гостями були колишній військовополонений Андрій Панасюк та його мати Марія — жінка, чия материнська любов виявилася сильнішою за страх і небезпеку.

Почути їхню історію прийшли рідні, друзі, знайомі, представники військової адміністрації, міської влади, Хмельницької АЕС, небайдужі жителі громади.

Це була щира й емоційна розмова про випробування війною, незламність людського духу, материнську самопожертву та справжню ціну свободи.

Два брати — одна доля

Брати Іван та Андрій Панасюки з Нетішина змалку були нерозлучними, а коли подорослішали, разом вирішили пов'язати своє життя з військовою службою.

У 19 років хлопці підписали контракт зі Збройними Силами України. А коли у 2014 році на сході країни розпочалися бойові дії, обидва стали на захист Батьківщини.

Брати служили в 25-й десантній бригаді й намагалися триматися разом. Та війна розлучила їх.

Улітку 2014 року під час запеклих боїв поблизу Шахтарська Андрій зазнав важкого поранення ноги й потрапив у полон до проросійських бойовиків.

Йому було лише двадцять.

Згодом у мережі з'явилися кадри, зняті представниками так званої «ДНР». На них важкопораненого українського військового допитують бойовики. На запитання, чи хоче він жити, Андрій відповідає ствердно.

Згодом полоненого доправили до лікарні.

Тим часом його брат Іван продовжував воювати. Саме він повідомив матері про те, що сталося з Андрієм.

«Я про себе не думала. Аби тільки повернули мені сина»

Дізнавшись, що її дитина жива, але перебуває в руках ворога, Марія Панасюк не стала чекати. Вона вирушила на Донбас, твердо вирішивши врятувати сина.

Жінка добровільно здалася в полон бойовикам, сподіваючись домогтися звільнення Андрія.

У неволі вона пережила численні допити та знущання. Але навіть тоді її найбільшим страхом була не власна смерть, а думка про те, що вона може втратити сина.

Про ті страшні дні Марія розповідала під час зустрічі у бібліотеці.

«Я тільки думала одне — щоб тільки повернули мені сина. Я просила кожну хвилиночку, на кожному допиті: робіть зі мною все, тільки поверніть мені сина, обміняйте його, щоб він був живий. Я про себе не думала, чи жива я буду, чи не жива, аби тільки повернули мені сина».

Ці слова — чи не найсильніше свідчення материнської любові, яка не знає меж.

Зрештою Марії вдалося домогтися звільнення Андрія. У межах обміну п'ятьох українських полонених обміняли на одинадцятьох росіян.

Однак навіть повернення з полону супроводжувалося новими потрясіннями. За спогадами, дорогою додому на очах у матері та сина окупанти застрелили одного з українських полонених.

На цьому випробування не закінчилися. Коли поранені військові потрапили під обстріл і підірвалися на міні, Марія знову рятувала життя — перев'язувала поранених, допомагала бійцям, називаючи їх усіх своїми дітьми.

За мужність, самопожертву та любов до України Марію Панасюк нагородили церковною відзнакою «За жертовність та любов до України».

Повернення, на яке чекали сотні людей

Після звільнення Андрій тривалий час лікувався. Два місяці поранений військовий провів в Одеському шпиталі.

Коли настав час повертатися додому, командування надало відпустку і його братові Івану.

Зустріч братів-близнюків у рідному Нетішині була надзвичайно зворушливою. Живий коридор, квіти, оплески та вигуки «Герої!» — так кілька сотень людей вітали молодих захисників.

Для Марії Панасюк це було здійсненням найбільшого бажання — бачити обох синів живими.

Тоді, у 2014 році, Іван мав провести вдома лише двадцять днів, після чого знову повернутися в зону бойових дій.

Андрій, попри важке поранення та пережитий полон, також не полишав думки про повернення до військової служби. В інтерв'ю журналістам він зізнавався, що хотів би знову бути поруч із братом, якщо дозволить здоров'я.

Через дванадцять років — знову розмова про війну

Сьогодні Андрій Панасюк працює на Хмельницькій АЕС. Разом із дружиною Богданою виховує сина.

Під час зустрічі в Нетішинській публічній бібліотеці він подякував усім, хто пам'ятав про нього, підтримував родину у найважчі часи та прийшов почути їхню історію.

Проте війна й досі не відпускає родину Панасюків. Брат Андрія, Іван, продовжує захищати Україну від російських окупантів. Саме тому він не зміг бути присутнім на заході.

Спогади матері та сина глибоко зворушили учасників зустрічі.

Ініціаторка зустрічі Світлана Лелях-Бегутова зазначила, що про таких людей не можна забувати. Їхні історії мають звучати, адже вони є свідченням мужності, сили духу та людської гідності.

Особливої емоційності заходу додали музичні виступи Тетяни Ліпатової, солістки Палацу культури, та Юрія Галібіна, директора Школи мистецтв, які об'єднали присутніх у спільному відчутті пам'яті, вдячності та любові до України.

Материнська любов, сильніша за війну

Історія Марії Панасюк — одна з тих, які неможливо слухати без хвилювання. У ній — відчай матері, яка не знає, чи побачить свою дитину живою, страх невідомості, біль полону й неймовірна сила любові, що змушує йти назустріч небезпеці.

Минуло дванадцять років, але ця історія не втратила своєї актуальності. Адже й сьогодні тисячі українських матерів чекають на повернення синів і доньок із фронту та російського полону.

Зустріч «Ми вільні на своїй землі» стала нагадуванням про те, що за кожним словом «свобода» стоять людські долі, чиїсь страждання, боротьба, молитви й надії.

Хмельницькі