Головне горе, що ми привикли ждати, що нам дадуть мир. Ні! Ніхто не дасть нам миру, а тільки ми самі

18 жовтня 2024 р. 09:05

18 жовтня 2024 р. 09:05

18 жовтня (за н. с.) 1864 року у селі Деньги в родині офіцера Павла Яковича Шелухіна народився син Сергій. Рід Шелухіних має глибоке українське коріння. Предки носили прізвище Шолуха. Павло Якович зробив військову кар’єру вже під прізвищем Шелухін. І його нащадки теж мали це прізвище.

Мова про Сергія Павловича Шелухіна – відомого учасника політичних процесів початку ХХ століття. В радянський період про політичного діяча, правника, дипломата, поета, історика не згадувалось в жодному підручнику.

1883 рік - студент фізико-математичного факультету Київського університету, у 1885 перейшов на юридичний факультет. Мріяв про професію правника. Сергій Павлович ще під час навчання підтримував і захищав ідеали незалежної соборної України.

Апогей політичної діяльності Шелухіна припадає на роки Української революції 1917-1921 років. В «Енциклопедії українознавства» згадується як «член Центральної Ради, генеральний суддя УНР, міністр судових справ уряду Всеволода Голубовича». У 1918 році після проголошення гетьманату Скоропадського Шелухіна призначено генеральним суддею у гетьманському уряді. Поразка українських визвольних змагань змусила Сергія Шелухіна, аби не бути знищеним більшовиками, в 1921 виїхати за кордон. Тернистий шлях емігранта приводить Сергія Павловича до Праги. Він був професором права в Українському вільному університеті, деканом юридичного факультету цього ж закладу. Викладав теорію та кримінальне право, історію України. Друкувався у закарпатській пресі. Писав історичні праці про походження назв Русь, Україна, державну символіку.

Помер Сергій Шелухін 25 грудня 1938 року в Празі, похований в Ржевніце під Прагою.

Пам'ятник Сергію Шелухіну у рідному селі Деньги.

Наш музей відвідувала родичка Шелухіна - Сусанна Черненко (журналістка одного зі столичних видань), яка повідомила, що: «У 2009 році в газеті «Українське слово» вийшла велика стаття про земляка, в якій згадується про золотоніський період Сергія Павловича перед еміграцією: «… незадовго до виїзду в Прагу Шелухін зупинився у своїх родичів Баранникових (нинішня вул. Січова, зараз на цьому приватному будинку розміщена меморіальна дошка, присвячена Олексієві Баранникову, відомому вченому-індологу). Саме в цей будинок були привезені архів та цінні книги Сергія Павловича з дарчими підписами Миколи Куліша, Олени Пчілки, Миколи Костомарова та інших відомих письменників…»

Рішенням сесії депутатів міської ради у Золотоноші вулиця Ватутіна перейменована на честь земляка Сергія Шелухіна.

Факсимільне видання «Української Музи» 1908 року . Унікальна поетична антологія явила світові повну картину розвитку української поезії, історію української поетичної творчості. Окремі випуски заарештовува царська цензура, після 30-х років їх знаходили у спецфондах бібліотек.

(мовою оригіналу, скорочено)

Сергій Павлович Шелухин

На українську літературну ниву виступив у 1887 р., надрукувавши в «Зорі» поезію «Весна». Далі містив свої твори в «Зорі», «Батьківщині», «Кієвск. Стар.», «Раді» і инш… Шелухин крім поезій, пише і прозою: популярні росправи (статті) по українські і по російські) і публіцистичні статті (по рос.) Твори підписує або власним имьям, або псевдочинами: Сергій Павленко, Денезський, С. Полтавець, Подорожній… Шелухин, син небагатого офіцера поміщика, родився 6-го жовтня 1864 р. в селі Деньгах, золотоношського повіту в Полтавщині. Скінчивши народню школу, вчився в добродія І. Ф. Бойка, сина рідної сестри Т. Г. Шевченка, Орини….

У 1905 році прочитав українською мовою в Одесі перед двохтисячною авдиторією лекцію про злучення України з Москвою – це була перша в Росії лекція українською мовою. 7 серпня 1908 року прочитав на археологічному зьїзді в Чернігові по українські доклад « про похорони голосіння.»

Убогий

Дощ холодний хлюпотить,

Лист пожовклий шелестить,

Виє вітер в димарі,

Чорні хмари угорі…

Літо швидко пролетіло,

Холод. Мерзне схудле тіло;

Нічим печі прокурити,

Нічим діточок прикрити.

Вже два роки недорід:

Ні з чого зварить обід,

Де не кинешся – біда!

Скрізь убожество, нужда…

Обтоптав усі пороги –

Не знайшов ніде спромоги…

Де ж ти , де, моя надіє,

Що ще сонечко пригріє?!...

Вітер виє в димарі,

Зімньої ночі

Що за дивная ніч!

Місяць срібний горить

І промінням рясним

Сонну землю сріблить.

Дрібні зорі тремтять

Де-не-де в вишині,

Сяє ніжна блакить

У своїй глибині.

Тиша. Лютий мороз.

Заніміло все – спить,

Тільки сніг на шляху

Під ногами рипить.

Все скувала зіма!

Побіліли поля,

Ліс посивів, замовк,

І замерзла земля…

Тільки неба блакить

Легко дише й живе,

І велично по ній

Срібний місяць пливе.

За матеріалами Золотоніського краєзнавчого музею ім. М. Ф. Пономаренка

підготувала Віта Ямборська.

***

Черкаські