Я – не просто дівчинка. Я прийшла за ідею і за свою родину

18 жовтня 2024 р. 16:14

18 жовтня 2024 р. 16:14

24 лютого вона штурмувала військовий комісаріат. У неї не було медичної освіти, вона не була військовозобов’язана. Але мала нестримне бажання – бути там, де важко, де потрібні її руки і молодеча витривалість.

Мова йде про медикиню Золотоніського 157-го батальйону територіальної оборони Олександру Салкуцан. У лютому 2022-го їй виповнилося 22 роки. Про дівчину з чоловічим характером, наполегливу і завзяту ми дізналися від Надії Лузан – медикиню батальйону, яка відповідно до вікового цензу демобілізувалася.

- Ця дитина дуже достойна, щоб про неї дізналися земляки і не тільки, - захоплено переконувала Надія Михайлівна. – Вона ж не мала ні найменших медичних навичок і всьому самотужки біля нас навчилася. Дуже пряма, чесна, відкрита. А ще беручка і безстрашна.

З контактами допоміг Олександр Пузєєв. Його характеристика була по військовому чіткою і лаконічною: «Достойна!»

Поговорити з Олександрою нам не вдалося. Через напружену ситуацію. На мою пропозицію вона відгукнулася схвально. Все ж спілкування відбулося. У письмовому режимі. Такі реалії клятої війни.

Все вірно, у перший день війни мене не хотіли брати, напевно, через сексизм та через мій вік,бо мені було лише 22 роки. А ще, думаю, це робили ще й з жалю, - ділиться дівчина. - Але я однак добилася свого і опинилася там, де я зараз є! І, навіть, завдяки цій війні познайомилася з надзвичайно хоробрими людьми, за побратимство з якими мені буде гордо сказати!

Народилася Олександра у Золотоноші. До 6-и років проживала в ерефії (дівчина лайливими словами називає країну-загарбницю). Її тато родом з Придністров’я, мама – українка. Познайомилися в рф, де були на заробітках. Коли дівчинці виповнилося 5 років, тато помер, і вони з мамою переїхали в Україну.

За шкільну парту сіла в Золотоніській гімназії. Свідоцтво про повну середню освіту отримала в загальноосвітній школі №5. Вчитися у двох навчальних закладах довелося через те, що спочатку мешкали у селі, а потім перебралися у місто. Житло було ближче до п’ятої школи.

- На початку війни доля звела з Олександром Пузєєвим та директором своєї пʼятої школи. Служили в одному підрозділі. Так буває у житті.

- Надія Михайлівна - золота жінка і дуже кваліфікований медик, яка багато в чому мені допомогла та поділилася досвідом, - мовить далі. - Мені довелося пройти купу навчальних військових закладів, ще купу приватних! Освоїти купу вузькопрофільних направлень медицини та працювати з людьми з-за кордону, щоб я могла хоча б чоловікам тут довести, що я чогось варта! Я - не просто дівчинка, яка, як більшість, прийшла сюди вийти заміж. Я прийшла за ідею і за свою родину, яку дуже люблю і не хотіла б, щоб руській мір постукав їм в двері. Відповідно і на війну вирішила піти, щоб стояти у лавах тих, хто замість пустити на пекельний самотік життя своєї родини - обрав її захистити і загородити.

Олександрі довелося звикати на фронті до того, що насправді не всі особи чоловічої статі гідні називатися чоловіками. Вона пройшла крізь зневагу і знецінення, витримала насмішки і недовіру. Ніхто не рахувався з нею, коли опинилася в складі евакуаційної групи, яка займалася пораненими. Тільки тоді, коли спустилася з чоловіками на позицію і на рівних з ними тримала оборону та боролася за виживання, у ній побачили бійця, побратима, щось набагато більше, аніж просто молода дівчина. Тільки тоді її прийняли у батальйонну родину.

- Дуже важко було, коли ти начебто ти з людьми на одній стороні, а вони сприймають тебе як венеричні війська, батальйон-губа… І ти кожного дня знаходишся під сексуальним і моральним тиском. Це все лише через те, що ти - жінка. Ну і звісно довелося звикати до того, що ти стаєш безстатевою істотою, а твоя нова домівка завжди там, де: грязь, земля, кров, запах трупів, щурі, миші, купа зброї… Кожного дня ти лише мрієш про те, якби вийти цілою з позиції, приїхати на дзвінок і написати мамочці: «Зі мною все добре. Мамуль, я так тебе люблю».

Своє довге розкішне смоляне волосся Олександрі довелося обрізати. На позиції, коли лягала в нору відпочивати, лежала без шапки, а миші в ньому кублилися…

Їй довелося звикати, що плакати не можна. Немає поняття "мені холодно", "я боюсь", "хочу їсти". Є задача, біля тебе люди, про життя яких ти також маєш дбати і не має нічого більше.

Чи можна звикнути до постійного холоду, морозу, калюж, у яких доводиться стояти? Над головою літає, всім навколо страшно, але ніхто ніколи не признається. Через постійні переохолодження - запалення, все болить, пече… «Критичні дні почалися і тобі навіть не має куди піти, щоб застосувати засоби гігієни, бо ти в оточенні мужиків стоїш там так 6 днів, доки тебе не змінять…»

Олександру слухають найсуворіші чоловіки. Бо в них немає вибору. Вони розуміють, що якщо медик сказав робити так, нести туди, подати щось, то це потрібно виконувати моментально, бо кожна хвилина і гаяння часу на сварки може комусь коштувати життя.

- У нас немає проблем в підрозділі з почуттям такту і субординацією. Кожен з цих чоловіків був зі мною в роботі і знають, що мені можна довіряти і треба слухати. Я їм напівжартома-напівсерйозно кажу: «Не потрібно дратувати медика, бо тільки він знає, що в нього в шприці».

У перші дні війни до військкомату пішла й мама нашої героїні - Ірина Салкуцан. Оформляючи документи у військкоматі, жінка познайомилася із Василем Склярем, який теж прийшов добровольцем. Між дорослими людьми спалахнуло кохання. У червні дорослі виважені люди зареєстрували шлюб. На церемонії був фотокор «Златокраю».

Тоді, у липні 22-го ми написали: «Вибір мами схвалила доросла донька Ірини», не підозрюючи, що доля зведе з цією донею на ім’я Олександра через 2 роки і 4 місяці.

Щодо медичної справи у дівчини взагалі специфічне ставлення. Вона ніколи не поставить себе на рівень хірурга, анестезіолога, людини з вищою медичною освітою. Але що стосується її профілю роботи, впевнено називає себе фахівчиком, бо дуже багато над цим працювала і ситуації змусили багато чого знати і робити.

- На війні ніколи не звикнеш до смерті і до того, якою цинічною тварюкою ти миттю маєш стати, щоб якісно надати допомогу своєму другу. Працюєш і знаєш, що більш за все він може не дотягнути до стабіка…

Серед бойових виходів - Вугледар, Старомайорськ, Новомайорськ, Сіверськ. Після кожного виходу - ротація, де підрозділ виконує спеціальні завдання в тилу.

- Чоловіки для мене тепер тільки ті, хто гідний носити військову форму. Усі інші -домашні хлопчики, які не створені для війни. На моєму фоні - це просто Даші з рожевими наплічниками. Ухилянти хай ухиляються, але пам’ятають, що війна закінчиться і ми повернемося додому.

У колі спілкування медикині Салкуцан залишилися тільки ті цивільні чоловіки, які волонтерять, усі інші просто не існують.

Вона щиро зізнається, що набридло бути військовою, сильною, незалежною, безстрашною. Мріє про той день, коли зможе дозволити собі бути слабкою дівчинкою.

- Сумую за життям в цілому, бо тут воно зупинилося і як би це банально не звучало, але живу заради всіх тих, хто спить у своїй домівці. Не можу собі дозволити нічого, навіть особистого життя, бо є устав і є завдання, які ми постійно маємо виконувати. А шукати собі чоловіка серед побратимів - я тут не для того.

Олександра стверджує, що ніякі риси характеру, ні вроджені, ні набуті, не допомагають бути сталевою. Тримається через присягу, на останній нервовій клітині та на ненависті до тих, хто забрав життя побратимів.

***

Черкаські