Не можна дозволити, щоб і сюди дійшла війна…

21 листопада 2024 р. 14:42

21 листопада 2024 р. 14:42

Вони не вміють давати інтерв`ю. Красномовність і багатослівність – це не про них. Ставати героями цієї війни вони не планували, але саме вона, жорстока, кривава і безжальна, змусила простих українських чоловіків одягнути однострій і взяти до рук зброю.

У бойовому війську України багато і наших земляків-золотонісців. Кожен з них – особистість. Здається, зовсім нещодавно ми знали їх як вправних господарів, професійних спеціалістів, майстрів різних профілів, завзятих спортсменів чи рибалок, зразкових чоловіків і батьків. Сьогодні їх об`єднує одна спільна професія – захисник. Хочеться, щоб кожен з нас, жителів Златокраю, знав, завдяки кому ми зустрічаємо сонце і бачимо уночі зірки.

Написати нині про наших героїв непросто. Треба дочекатися, поки у них відбудеться ротація (і чи відбудеться?), знайдеться вільна хвилина, відновиться зв`язок, дасть «добро» командування... Але нам пощастило. Короткий вердикт командира підрозділу в/ч А-7323, який входить до складу 157-го батальйону, Максима Данчишена: «Напишіть про Руслана Короля. Він, як ніхто інший на це заслуговує», завершився зустріччю віч на віч - Руслан на кілька днів приїхав у Золотоношу у військових справах.

Ми сидимо за столиком одного з місцевих кафе і мені ніяково від того, що через кілька днів цей молодий чоловік, якого не старить навіть густа чорна борода, повернеться туди, де щодня відбуваються бої і гинуть люди. А тут, за вікном кафе, повним ходом ідуть роботи з облаштування території закладу, сміються діти і до запаморочення пахне ваніллю.

• - Так, тут немає війни, - говорить Руслан, - і не можна дозволити, щоб вона сюди прийшла. Коли щось будують – це добре. Значить люди сподіваються на краще і вірять в нашу Перемогу.

Які вони, золотоніські захисники? Ті, що третій рік підряд дають по зубах «першій» армії світу? Прості трудівники війни, мовчазні і скромні. Саме таким мені здався Руслан Король, молодший сержант, командир другого відділення безпілотних авіаційних комплексів . Цікаво, що в цю, військову, професію, яка з`явилася і стала актуальною саме під час цієї війни, він прийшов … з кухаря.

Після закінчення 9 класів СШ №1, Руслан з друзями («чи мода тоді така була?») дружним колективом вирішили вступити до місцевого ліцею. До того ж спеціальність обрали нетипову для хлопців – кухаря-кондитера. Проте, відпрацювавши на практиці в Одесі, Руслан розчарувався у справі «каструль та тістечок» і пішов з професії. Де тільки себе не шукав! Розвозив хліб на фургоні, працював в аеропорту Борисполя, а найбільше, майже десять років, - слюсарем-налагоджувальником лінії розливу на золотоніському підприємстві «Роял Фрут Гарден». Хто б міг тоді подумати, що професія кухаря ще може ой як знадобитися!

Як сьогодні пам`ятає Руслан перший день війни:

• - Прийшов вранці, як завжди о 6-й, на роботу, хоча вже прочитав в інтернеті, що почалася війна, бомбили Київ та інші міста України. Нас відразу розпустили по домах і я пішов у штаб сил територіальної оборони міста. Він почав працювати ще за два тижні до початку війни, мабуть, у військкоматі вже щось знали заздалегідь. Я служив в армії, тож не сумнівався, що нас у першу чергу призвуть до війська.

Спочатку тероборонівці патрулювали вулиці Золотоноші, чергували на блокпостах, дорогах та на підприємствах. Це була нова, страшна дійсність для кожного золотонісця. Ми поступово звикали до сигналів тривог, перебування у підвалах, повідомлень про диверсантів, намальованих на асфальті та дахах будинків хрестів, прощань з мобілізованими біля військкоматів. Не вірилося, що це відбувається у наш час, з нами, дітьми та онуками тих, хто, здавалося б, назавжди поставив жирну крапку у питанні розв`язання війни у цивілізованій Європі.

Саме у рядах золотоніської тероборони Русланові довелося згадати навички своєї справжньої професії – його призначили кухарем. Та що там було згадувати?! Страви польової кухні винаходити не доводилося, як говорять у народі: «Борщ та каша – страва наша!»

• - Був і компот, - сміявся Руслан. – Що його там варити? Кинув сушку й цукор і готово!

Війна постійно вимагала нових свіжих сил і 157 батальйон, до складу якого і входили золотоніські хлопці, проходив навчання з тактичної і бойової підготовки у Кременчуці, Сумах, на Полтавщині, а згодом перебазувався ближче до зони бойових дій – на Харківщину, де відбувалося злагоджування роботи цієї бойової одиниці. Весь цей час Руслан Король годував побратимів.

У жовтні 2023 року він, разом з товаришами по службі, був прикомандований до вищезгаданого підрозділу в/ч 7323, який вже пройшов бойове хрещення у Вугледарі, де гідно тримав оборону з листопада 2022-го року по червень 2023-го. На той час підрозділ воював у районі селища Новодонецьке Великоновосілківського району на Донеччині. Тоді в особовому складі з`єднання склалася непроста ситуація: були поранені і хворі бійці, людей для несення бойового чергування не вистачало. Постійні атаки противника, обстріли вимагали ще й відновлення позицій, риття нових окопів, будівництва бліндажів. І хоч у Руслана Короля ще не було жодного виходу на бойові позиції, він без вагань погодився стати у ряди піхотинців, поповнив склад стрілецької роти і підставив плече побратимам у найтяжчий для підрозділу час. Спочатку було нелегко, довелося відчути на собі всі тяготи служби рядового піхоти, але Руслан швидко втягнувся (погодьтеся, що це не так легко після кухарських буднів). Згодом, набравшись досвіду, він вже долучився до підрозділу аеророзвідки, де теж був дефіцит кадрів. Це дало змогу створити додатковий екіпаж. На перших виходах, які небесні розвідники називають просто «польотами», завзятий кухар був ще помічником пілота. Тоді показав себе дисциплінованим, відповідальним, охочим до навчання. Неабияк зацікавився спеціальністю, яка стала однією з ведучих на цій «війні дронів». Тож не дивно, що у процесі бойової роботи, Руслан швидко опанував усі її плюси й мінуси і став оператором спочатку квадрокоптерів Mavic, а потім (найпершим у підрозділі) і ударних FPV-дронів. На його рахунку враження як живої сили противника, так і багатьох одиниць техніки.

• - Я не раз дивувався витривалості і відповідальності Руслана, - розповів Максим Данчишен. – У критичних ситуаціях він може працювати без відпочинку по дві зміни і ніколи не відмовляється чергувати понад норму. Пам`ятаю, як під час однієї з атак, ворог вивів на позиції танки, вони з`явилися майже поряд з екіпажем аеророзвідників, яким керував Руслан Король. Проте хлопці і не подумали відступати, продовжуючи бойове чергування. Ось так наш кухар перекваліфікувався на бойового пілота!

Сам Руслан щоденні виходи на бойові позиції називає буденно - роботою, яка потребує дисципліни, виваженості, уваги та терпіння. А ще, трішки хитрощів, аби вміти обдурити ворога і непомітно підкрастися до нього з повітря. Може саме тому Руслан і взяв собі позивний – Лис? Хоча, як стверджує сам, так у молоді роки друзі називали його батька, тому і запозичив у нього це «ім`я».

Лис вже давно не стоїть біля каструль та сковорідок, але побратими інколи просять його про це, адже забути чебуреки, які він так майстерно смажить, просто неможливо!

• - У нього колосальні здібності до кухарства! – зазначає побратим Руслана з позивним Льончик. – Але йому це нецікаво. Він знайшов своє справжнє покликання саме в аеророзвідці, бо це – одна з головних складових ведення війни, а для нього дуже важливо бути саме у перших рядах захисників.

Руслан Король – єдиний син і єдина дитина у моложавої і по-спортивному стрункої мами Олени. Нелегко їй чекати його з війни:

• - Не дзвонить довго – переживаю, задзвонить телефон – знову серце завмирає: хто, що, які новини. Поки дочекаєшся отих довгожданих слів: «Ма, та все нормально», то душа розривається. Кажу йому: «Синку, збрий бороду», «Як закінчиться війна, ма, зразу збрию» Він у мене завжди був таким самостійним, скупим на слова. Пішов воювати – ні слова не сказав, поставив перед фактом. Оце знову наплакалася, як проводжала. А що поробиш? Комусь треба виконувати і цю роботу, та не кожен хоче і може, а мій син зміг і я дуже пишаюся ним.

Що можна встигнути за час короткого відрядження? Побачитися з рідними, обняти сина Арсена і доньку Настю, проговорити до ранку на кухні з мамою… І знову туди, на Схід, боронити цей відрізок рідної землі. Наші золотоніські герої там, «на передку», не відчувають безпорадності перед обличчям війни, вони просто щодня виконують свою небезпечну роботу. І ми, тут, у тилу, теж повинні тримати стрій. Їм це дуже потрібно.

***

Черкаські