Кабінет №6: Там, де допомога стає реальністю

15 січня 2025 р. 15:28

15 січня 2025 р. 15:28

«Сидіти вдома і варити борщі – це не про мене» - говорить господарка кабінету номер шість, що в управлінні праці і соціального захисту населення (вул. Шевченка, 70) Світлана Володимирівна Гнатченко. Вона керує у нашому місті представництвом відомої волонтерської організації ГО «ВПО України». Невеличка кімната стала справжнім центром допомоги і підтримки для тих громадян, які через ворожу навалу змушені були покинути свої домівки з одним чемоданом у руці.

Хтось називає їх переселенцями, хтось біженцями, хтось ВПО (внутрішньо переміщеними особами), а я – гостями нашого міста. Абревіатура – це неприпустимо по відношенню до живих людей! Тож нехай вона залишиться тільки в документах. Страшно уявити через що пройшли ці сім`ї, ці діточки!

Світлана – мініатюрна жіночка із серйозним поглядом, жвава і ділова. В її характері відразу відчувається міцний стрижень, стриманість і вміння говорити по суті. Життя змусило швидко приймати рішення, брати до рук ініціативу, робити певні висновки і діяти не по-жіночому рішуче.

У Золотоношу вона з родиною переїхала у квітні 2022 року. Рідне містечко Золочів, на Харківщині, де проживала сім`я, одним з перших в Україні відчуло на собі гарячий подих війни. Розташоване на прикордонній території, за 25 км від росії. Майже поряд – контрольно-пропускні пункти Тимофіївка і Гоптівка, які знаходяться ще ближче до кордону. Бойові дії у цьому районі були відчутні у перший день війни. Гупало вже о 4-й ранку так, що земля двигтіла. У місті почалася паніка, люди скуповували ліки і продукти, біля магазинів тягнулися величезні черги. Ніхто не знав куди тікати і що робити. Люди не чекали, що війна і справді почнеться, та ще й так раптово.

• - 8 березня був сильний обстріл, - згадує Світлана, - з`явилися перші руйнування і перша жертва – загинула сестра мого чоловіка. Це був такий страх, такий розпач, такий біль! 12 березня обстріли посилилися, було зруйновано три трансформаторні підстанції, багато будинків. Наша сім`я, восьмеро осіб, серед яких мій онучок, дворічний Кирилко, сиділи у погребі серед консервації і картоплі. Простий, непристосований погріб не витримував випробувань, перекриття на ньому тряслося, тож нашвидкуруч набили на нього залізо. Утрьох тримали двері, які раз за разом відкривалися. Після обстрілу позбирали у дворі безліч уламків, за 50 м від погреба згоріла хата маминого брата.

Не допоміг і переїзд у село до родичів за 13 км від Золочева. Щодня над головою літали ракети і літаки, гучно було від розривів снарядів десь зовсім недалеко. Добрі люди порадили виїхати у Золотоношу, куди, за Програмою «Прихисток», вже перебралися їхні родичі. І ми теж наважилися. У вашому місті нам надали безкоштовне житло, тож почали потроху налагоджувати побут. Головне що тут, слава богу, безпечно.

Влаштуватися у Золотоноші на роботу Світлані Володимирівні не вдалося до цього часу і не дивно, адже вона – державний службовець зі стажем більше 20 років, магістр державного управління. Працювала начальником організаційного відділу у Золочевській РДА. Таку професію затребуваною назвати важко. Пошуки роботи, яка б додавала страховий стаж, продовжуються, допомагають працівники Центру зайнятості, а поки що Світлана Гнатченко знайшла себе у волонтерській діяльності на громадських засадах, де їй дуже згодився досвід роботи з людьми і документацією. ХАБ (центр) волонтерської організації ГО «ВПО України» у Золотоноші був створений, як інформаційно-консультативний пункт, місце, де людям завжди допоможуть з комунікацією, соціалізацією, інвалідам можуть надати засоби самообслуговування, матеріальну допомогу. Усі ці питання Світлана вирішує за підтримки колег з головного офісу ГО «ВПО України» у Києві. Люди, яких доля закинула далеко від дому, приїхали у Золотоношу, можна сказати, ні з чим.

З притаманним їй неспішним та виваженим ентузіазмом Світлана Володимирівна взялася до роботи, за якою, насправді сказати, вже скучила. З власної ініціативи перетворила ХАБ з інформаційно-консультативного у такий собі острівок всебічної допомоги гостям нашого міста. Спочатку разом з чоловіком зробили у виділеній для центру кімнатці косметичний ремонт аби створити хоч якийсь затишок.На поличках, столах, у ящиках, компактно розміщених попід стінами, з`явилися одяг, взуття, побутові речі, посуд, підгузки, іграшки для малят та інші потрібні речі.

За словами Світлани, вона не ділить своїх відвідувачів на гостей міста і корінних жителів, допомагає усім, хто потребує підтримки. За сприяння керівництва вищеназваної волонтерської організації, люди, які перенесли інсульт, отримали, наприклад, безкоштовні тонометри, а ті, хто погано бачить – окуляри з різними діоптріями. А щодо обміну ліками, то їх теж організувала вже сама Світлана, заохотивши відвідувачів ділитися пігулками, спреями, мазями та іншим, якщо термін придатності не вийшов. Мало того, вона створила групу в соцмережах, і тепер кожен з бажаючих може щоденно читати новини центру. А ще невтомна волонтерка налагодила співпрацю з Міжнародною міграційною організацією аби забезпечити гостей нашого міста новими непродуктовими товарами: білизною, посудом, ліхтарями, термосами, відрами та ін. Її підопічні мають змогу раз на місяць безкоштовно відвідати басейн, побувати на святкових та інших заходах, які відбуваються в місті. Постійно перебуваючи на зв`язку з головним офісом у Києві, Світлана Володимирівна активно співпрацює і з місцевою владою Золотоніщини. Вона – голова ради ВПО при Золотоніській РДА і член такої ж ради при місцевому органі самоврядування. Вагому підтримку отримує її ХАБ від депутата Верховної Ради, одного із співзасновників ГО «ВПО України» Віталія Войцехівського.

Свєта для них своєрідний коуч (особистий радник і наставник) і це – чи не найцінніший «товар» в її «магазинчику» підтримки й добра. Не дивно, що його господарка часто знаходить листи подяки то у дверній ручці, то на поличці біля іграшок, то на своєму робочому столі під стосом паперів. Світлана Володимирівна підтримує зв`язок навіть з тими, хто вже виїхав із Золотоноші, тепер допомагаючи їм добрим словом онлайн. Вона зберігає в душі багато щемливих історій з життя своїх підопічних під час війни. Пан Микола - сивочолий, самотній чоловік з Херсонщини, зі сльозами на очах розповів про молоду сімейну пару, своїх сусідів, які допомагали йому виживати у тяжку годину. Вони загинули під час обстрілу, не встигли виїхати. Тетяна - активна жіночка з Дергачів, що на Харківщині, мало не втратила сина і дорослого онука, яких тяжко поранило осколками снаряда, що залетіли у хату. Виходжувала сина вже у Золотоноші, але не втратила сили духу і віри у Перемогу.

Серед них: Галина Чайка та Раїса Максимова, які поповнюють ХАБ необхідними речами, заохочуючи до цього своїх рідних та знайомих. Вони – часті гості кабінету номер шість.

• - Люди на Золотоніщині переважно доброзичливі і привітні, - ділиться Світлана Гнатченко. – Саме містечко – компактне і затишне. Нашій родині дуже полюбилися локації біля фонтану, на Алеї троянд, на дитячому ігровому майданчику біля річки. Хотілося б, щоб такий же був і у парку ім. Шевченка, бо не кожному по кишені оплатити приватні атракціони по 200 грн. Дуже подобаються красиві клумби у теплу пору року, а букет біля пам`ятника «Танк» - просто неперевершене диво дизайну! А от цивілізованої стоянки Золотоноші дуже не вистачає. Любимо ми з онуком годувати голубів на площі Героїв Майдану, хоч я знаю, що вони вже стали для міста справжньою проблемою.

Світлана та її колеги з київського офісу ГО «ВПО України» вже протягом двох років займаються питанням виділення приміщення для проживання осіб, які виїжджають з окупованих або небезпечних територій. Чимало їх, протягом вже довгого часу, проживають у неналежних умовах, навіть якщо вдалося тимчасово знайти таке-сяке житло. Зараз, наприклад, стоїть питання про виділення для цієї мети приміщення колишнього дитячого будинку у Кропивні.

• - Сьогодні це моя найзаповітніша мрія, - признається Світлана Гнатченко. – Якщо питання зрушить з мертвої точки, я зрозумію, що недарма живу на цій землі.

Лариса Гайова

***

Черкаські