Золотонісець Мелес життя провів у монастирях, залишаючись справжнім козаком (Ярослав Звенигора)

31 січня 2025 р. 17:17

31 січня 2025 р. 17:17

З початком повномасштабного вторгнення, в Україні з новою силою продовжився процес «пам`ятникопаду», розпочатий ще у 2013 році. Цього разу дісталося не лише «вождю пролетаріату», а й Пушкіну, Катерині ІІ, Щорсу, Горькому, Суворову, Чайковському, Жукову і навіть Висоцькому.

Як вважає культурологиня Маріам Найєм, «пам`ятники та монументи пов`язують минуле із сьогоденням, демонструючи, які акценти та цінності були важливими для людей минулого, що вони цінували та чого прагли». Проте «жодна пісня, картина, назва вулиці чи монумент не можуть існувати поза політикою. Суспільство змінюється, акценти – також».

Найближчим часом у Золотоноші, в парку ім. Д. Неверовського з`явиться пам`ятник на честь цікавого історичного персонажу – Анатолія Мелеса (чернече ім`я – Анатолій).

З нагоди 300-річчя єпископа. Чому у нашому місті? Бо він – уродженець Золотоноші, «природний підданий Вашої Імператорської Величності, містечка Золотоноша, Переяславського полку», як доносили Катерині ІІ її чиновники.

Анатолія Мелеса у наш час можна було б назвати військовим капеланом, бо саме ним він і був протягом деякого часу для українського козацтва. Цікавий одначе чоловік, цей Мелес. Духовний бунтівник і навіть повстанець, який мав ще й авантюрну вдачу. Його ім`я нерозривно пов`язане з прагненням Запорізької Січі здобути церковну автономію, створити самостійну архієрейську кафедру. Як же потрапив архімандрит, який отримав свій сан у Свято-Георгієвському монастирі на Афоні до козаків? До цього він вже на раз побував у Росії з різними місіями, поки у 1758 році, Найсвятіший Синод (на свою голову)не дозволив йому відвідати Слобідську Україну та Вольності Війська Запорізької Січі. Там його і запросили служити у Свято-Покровській церкві. Через деякий час козацьке керівництво, всупереч існуючим правилам, запропонувало Мелесу назавжди залишитися на Січі і порядкувати духовними справами Війська Запорізького. Він взявся до правління з притаманною йому сміливістю і авантюризмом - провів богослужіння, не поминаючи імені митрополита Київського, Галицького і всієї Малої Росії Арсенія (Могилянського). За це Анатолія Мелеса позбавили архіреєйського сану та ієромонашества і, як звичайного ченця, заслали до Сибіру в один з віддалених монастирів (під суворий нагляд). Дорогою він «к побєгу своєму способу іскал, і в караульного капрала, за чінімоє в том єму запрєщєніє, нож бросіл», доносили у царські верхи. Чим же так завинив єпископ перед московитами? А ось чим: «вів себе на Січі буйно, по царських днях молебни не правив, поводився, як наче на відокремлення Січі від Росії».

Пізніше Мелес побував в інших монастирях та навіть був духовною особою на флоті. У 1770 році рішенням Найсвятішого Синоду поновлений у сані єпископа, а через два роки, розпорядженням імператриці Катерини ІІ, отримав в управління «козацький» Глухівський монастир, на Сумщині. Але й там йому спокійно не жилося, тож не дивно, що на нього знову строчили кляузи: «ходить босим навіть у холоди, займається фізичним тренуванням, а ченцям наказав кілька дзвонів переплавити на гармати. Золотонісець хотів, щоб навіть у монастирі українці тренувалися стріляти. По кому саме, московські шпигуни не знали, але, враховуючи біографію єпископа, здогадувалися», - пише краєзнавець Ярослав Звенигора.

Цікаво, що Анатолій Мелес мав чотирьох рідних братів і, можливо, їхні предки й досі проживають на золотоніській землі, продовжуючи славний рід. Біографія, наприклад, Федора Мелеса (у чернецтві Феофілакта) не менш цікава, ніж його брата. Взяти хоча б той факт, що він мріяв збудувати літальний апарат і, будучи у засланні, навіть змайстрував крила для польоту. Думав обтягнути їх мішками з-під борошна і втекти, пролетівши з Сибіру до Золотоноші Переяславського козацького полку, при попутному вітрі, за добу. Але лютий холод завадив планам ченця, який не мав змоги навіть багаття розпалити.За наказом тобольського митрополита Павла, Федір потім отримував за свою нездійснену мрію сорок ударів батогами (або лозами) щоп`ятниці.

Інші брати Мелеси були: Семен – сотенним хорунжим, Василь – служив на морському флоті, а Іван був цольнером (митним наглядачем).

Автором макету монументу і його творцем є відомий у нашому краї скульптор і архітектор з Черкас Роман Турецький, який працює з каменем, деревом, глиною і металом. Скульптури та скульптурні композиції митця можна побачити, як в обласному центрі, так і в інших містах Черкащини, наприклад, у нас, в Золотоноші – пам`ятник Захисникам України. Абоу Трахтемирові, на Канівщині – пам`ятний знак гетьману Сагайдачномуі його козакам. А тепер нова зустріч із золотонісцями.

Слід зазначити, що спочатку пам`ятник збиралися поставити у Зорівці чи Мехедівці, бо Мелесовий хутір під Золотоношею, де, на думку багатьох вчених-краєзнавців, народився Анатолій Мелес, увійшов з часом до меж сучасного села Зорівка. Але краєзнавці народ прискіпливий і невгамовний. За словами директора літературно-меморіального музею ім. Старицького у селі Кліщинці (тепер Золотоніського району) Олега Ткаченка, один з київських науковців докопався в архівах до записів, в яких Мелес особисто називав місцем свого народження саме Золотоношу. Власником Мелесового хутора його батько став вже після народження Анатолія.

Спонсором виготовлення макету і самого монумента виступив приватний благодійник, один з найвідоміших у нашій області волонтерів, який протягом повномасшабного вторгнення невпинно і «по-крупному» донатить на ЗСУ. Передчуваючи розмови про те, що зараз «не на часі», хочу зазначити, що на думку вищезгаданих краєзнавців і волонтерів, такий пам`ятний монумент на часі саме тепер, бо несе у собі важливу, як ніколи, релігійну тему. Він стане частиною боротьби з московським патріархатом, який з такими потугами вдається витісняти з України. Своєю появою він символізуватиме від`єднання української церкви від росії, про яке мріяли ще наші далекі предки. Монумент на честь невгамовногокозацькогоєпископа буде своєрідним донатом його автора у справу праведної визвольної боротьби сучасних українців за свою незалежність і віру.

Як зазначає один з дослідників життя і діяльності Анатолія Мелеса, професійний історик і радіожурналіст, а нині – офіцер 3-ї окремої штурмової бригади ЗСУ Олександр Алфьоров: «… я ніколи ще не чув таких молитов, як на фронті, бо людина сама їх придумує, вони йдуть з глибини душі і залишаються у серці назавжди». Тож нехай такі звернення до Бога оберігають кожного з наших захисників і наближають Перемогу.

***

Черкаські