840 днів тривоги, печалі, боротьби, протестів і пошуків: як вона пережила його полон

06 червня 2025 р. 16:07

06 червня 2025 р. 16:07

23 травня ми зустріли звільненого з полону 25-річного Анатолія Козулю, котрий провів у російських в’язницях 37 місяців! Це була зворушлива зустріч, до країв наповнена емоціями. Та вже за 5 годин потому зателефонувала приятелька і сповістила ще одну довгоочікувану новину: у першій партії великого обміну «Тисяча на тисячу» є наш золотонісець Олександр Нітченко.

Поговорити з його дружиною Лілею і дізнатися, як вона жила ці довгі 2 роки і 4 місяці, вирішили за кілька днів, коли прийде чітке усвідомлення, що її чоловік таки на українській землі, на волі.

У лютому 2022-го Саша чекав візу для поїздки у Польщу, де він працював. Усі документи були зібрані, лишалася тільки віза. Звістка про початок повномасштабного вторгнення на світанку 24 лютого перекреслила всі плани. Пішов до військкомату. Добровільно. Строкову службу не проходив, військового звання та військової спеціальності не мав. Його зарахували до сформованого батальйону територіальної оборони. Тоді бійці ТрО сподівалися, що захищатимуть свій регіон. Події, що розгорталися, переформатували все абсолютно інакше.

41-річний Олександр Нітченко разом з побратимами тримав позиції поблизу Вугледару. 4 лютого він зателефонував, щоб привітати сина Ваню з днем народження. Тоді ж у телефонній розмові сказав дружині:

• - Вийшов з позицій, думав відпочину, але знову треба йти, бо нема кому!

Попередив, що днів зо 3 не буде на зв’язку.

Ці три днів були для Лілі відносно спокійними. А коли вони збігли, а від чоловіка ні дзвінка, ні мобільного повідомлення – почала хвилюватися. Так довго без зв’язку вони ще не були. Серце відчувало щось не добре. Почала телефонувати до усіх, чиї номери мала: командира, взводного, ротного. Усі в один голос: «Він на позиції».

• - Я вже усвідомлюю, що щось не так. Не може людина скільки бути на позиціях незмінно.

Їй вдалося додзвонитися до бійців, з котрими Саша був на позиціях. Вони поранені, контужені, говорили мало й неохоче. Доводилося по слову з них витягувати. «Не знаємо, де він подівся…»

Через 3 тижні з військкомату повідомили – зник безвісти.

• - У той день мій світ рухнув, - ділиться пережитим.

За тиждень, 28 лютого свого чоловіка Ліля побачила з-поміж інших українських полонених в одному з російських телеграм-каналів. Посилання скинула зовсім незнайома людина. Саме з цього відео жінка дізналася, що Саша потрапив у полон через поранення: була прострелена нога.

• - Відтоді почалися ходіння по муках, - продовжує. – Підключилася у всі можливі групи волонтерів, у всі пошукові спільноти, їздила разом з іншими золотоніськими жінками на акції до Києва та Черкас «Не мовчи, полон вбиває».

І чекала, не втрачала віру.

• - Чому тато не телефонує? – запитував 7-річний Ваня.

• - «Тато на важливому завданні», «Тато втратив телефон», «У тата нема зв’язку”, - вже не знала, що ще вигадати, бо від сина родина приховувала правду про полон.

Перша звістка від Олександра прийшла у липні 2024-го. Звільнений полонений, що був з ним у в’язниці Тореза і потрапив на обмін, знайшов її телефон у волонтерській групі і повідомив: “З ним все добре». Потім ще був дзвінок у лютому від хлопця, який сидів в одній камері з її чоловіком: «Саша просив вас знайти і передати, що у нього все нормально».

Саша приходив у сни до кумів, до кумової доньки Лєри. Снів витлумачити точно не міг ніхто, але «двадцяті числа» запам’ятали всі. А похресниця Настя нещодавно зізналася: «Я на Новий рік написала бажання: «Хай Ванін тато повернеться з полону!»

…23 травня 2025 року. Поверталася з роботи. Задзвонив телефон. Номер незнайомий.

Вона у ту хвилину не повірила співрозмовнику. Бо вже не сподівалася на прихильність долі. Адже у грудні 2024 їй скидали списки українських полонених на обмін. Там серед 630 бранців знайшла прізвище свого чоловіка. Але на новорічний обмін він не потрапив. Потім був іще лютневий-2025. Сподівалася, що буде для сина сюрприз – тато повернеться. Знову не судилося.

• - І коли цей Володимир сказав, що Саша вдома, я плачу і не вірю. Чую й координатор плаче, - до дрібничок пам’ятає події тієї п’ятниці. – Потім був дзвінок з СБУ з цією ж звісткою. А я не вірю!!! Потім прийшло сповіщення на телефон. Не вірю!

О дев’ятій вечора Саша подзвонив і каже: “Мамуся, я дома!». Так її називав чоловік. Тільки коли почула його голос, аж тоді прийшло усвідомлення: її митарства скінчилися!

Радістю поділилася з сином, який вже навчається у третьому класі. Зайшла здалеку:

• - Ваня, ти знаєш, що таке полон?

• - Знаю, це коли росіяни забирають наших військових у в’язницю.

• - Наш тато був у полоні, а сьогодні його звільнили.

Ваня, як справжній маленький чоловічок, не плакав, стримався. Він дуже радів.

• - Я вже на рибалку з дідусем їжджу, умію черв’яка на крючок наживлювати, - ділиться своїми досягненнями дитина. А потім додає: - Моя мрія здійснилася! Я й на Новий рік, і коли свічки на торті задмухував, і коли їв першу полуницю задумував бажання: «Щоб повернувся мій тато!»

Родина Нітченків ще не зустрічалася. Процедура карантину звільнених з полону строга і тривала.

• - Дуже хочу еклерів і кефіру, - зізнався Саша, який з 80-кілограмого чоловіка схуд до 50 з хвостиком.

Це перше, що Ліля візьме з собою на побачення після 840 днів розлуки.

***

Черкаські