Донецька земля така тверда, наче вугільна стіна у шахті

09 липня 2025 р. 16:46

09 липня 2025 р. 16:46

«Окопи рили здебільшого вночі, - згадує воєнні будні на Донецькому напрямку наш земляк, солдат Максим Великий. - З нами на зв`язку постійно перебував снайпер, який контролював ситуацію навколо позицій. Сидиш на землі і лупиш кайлом по ній разів двадцять, потім саперною лопаткою відкидаєш грунт і «по-новій». Снайпер подає сигнал - «небезпека», лягаєш і чекаєш, а потім повідомлення – «чисто», сідаєш і починаєш знову кайлом працювати. Укриття копали усі, не було різниці солдат ти чи офіцер, бо на цій війні кожна людина на вагу золота. До того ж, донецька земля така твердюча, що вже через годину рук не відчуваєш, тож «риття» окопів можна було назвати швидше «довбанням».

Максим Великий – і справді великий. Високий, міцний богатир, молодий батько трьох дітей: 13-річного Сергія, 10-річного Дмитрика і 8-місячної Юлі. До знайомства з ним я думала, що Великий – це тільки його позивний, яким він користувався на фронті. Але ж ні, це, виявляється, його рідне прізвище, тож і військового псевдоніма вигадувати не довелося – Макс Великий. Яким був життєвий шлях простого хлопця робітничої професії, якого не оминули дороги війни у прямому і переносному розумінні? Про це читайте у матеріалі.

Після школи Максим, як і багато інших випускників нашого краю, вступив до місцевої «кузні кадрів» - Золотоніського ліцею, де отримав спеціальність тракториста-машиніста с/г виробництва. Тільки-но встиг його закінчити, як прийшла повістка з військкомату про проходження строкової служби. Вирішив заключити контракт. Спочатку служив в одному з навчальних центрів на Вінничині, де опанував ще одну потрібну професію – водія і отримав посаду – старшого водія. Як жартує сам Макс: «Навчився управляти усім, що котиться чи рухається». Далі проходив службу у зенітно-ракетному полку в Золотоноші, а після його розформування – у бригаді тактичної авіації на Київщині. Саме там, під час війни, виконували героїчні завдання зі знищення ворога, пілоти-аси, які увійдуть в історію України, як прототипи збірного образу Привида Києва. У 2013 році Максим Великий закінчив службу і повернувся у рідне місто.

Слід зазначити, що дух патріотизму, націоналізму, бунтарства, бажання кардинально змінити життя українців був притаманний Максиму завжди. Тож не дивно, що він перебував у рядах тих золотонісців, які бачили початок згаданих змін у поваленні пам`ятника Леніну. А потім – у будівництві блокпоста біля заправки WOG і перехопленні автобусів з «тітушками» та прибічниками влади, які з`їжджалися з усіх куточків країни на Майдан у Київ, аби підтримати Януковича і його банду. І тоді, і тепер, Великий віддає перевагу золотому правилу: краще побачити усе на власні очі, ніж вірити розмовам і пліткам. Саме тому їздив на Майдан один, не приєднуючись до жодної групи. Допомагав розбирати бруківку, будувати барикади, займався будь-якою «майданівською» роботою, яка була потрібна. Не забував і про сім`ю: працював на будівництві і в організації з прийому металобрухту (згодилася професія, яку набув у ліцеї).

У березні 2014 року, після анексії Криму, у Золотоноші було вирішено організувати роту охорони міста. Резервістам запропонували заключити контракти з військкоматом. У вільний від роботи час, люди збиралися гуртом, щоб обговорити алгоритм подій у разі вторгнення, їздили на військові навчання, засвоювали навички тактичної медицини, займалися на стрільбищах. Максим Великий з першого дня став у ряди резервістів. Чутки про можливість повномасштабного вторгнення тоді ще тільки почали з`являтися, більшість думала, що, скоріше за все, обійдеться Донбасом і Кримом, з яких загарбників скоро «попруть».

У 2015 році в родині Великих народився ще один син – Дмитрик. Життя тривало і воно обіцяло бути щасливим.

Звістку про війну їм принесла теща Максима – Любов Іванівна, яка зателефонувала рано-вранці. «Мамо, вимкни телевізор і лягай спати», - порадила їй Люда, не повіривши, що таке могло статися. Мабуть, щось наплутала чи не зрозуміла. Але душа була не на місці, тож і самі увімкнули телевізор і телефони. І справді війна!!!

• - Я відразу поїхав у військкомат, - згадує Макс. – У роті охорони почали формувати списки, розподіляти людей по підрозділах, взводах. Ми почали готуватися до оборони, рили окопи за містом, зводили блокпости з мішків, набитих піском, залишали між ними вікна-бійниці. Поновлювали знання щодо ведення бою. Жили у казармах. Інколи виривалися додому. Ми з дружиною зібрали синам тривожні портфельчики, бо я хотів відправити сім`ю на Західну Україну. Але Люда категорично відмовилася кудись їхати. Через деякий час прийшов наказ: відібрати людей для поповнення бойових бригад на фронті, війна вже принесла перші криваві жертви. Так, у травні 2022 року, я потрапив у пункт збору на Житомирщині, де наші хлопці стали основою для формування 1-го стрілецького батальйону 30-ї Окремої механізованої бригади. Люди з`їжджалися з усієї України. Ми отримували нові, ще радянські автомати зі складів, машини, які довгі роки перебували на зберіганні, усе це потрібно було перевірити, відремонтувати і підготувати.

1 червня батальйон відправили маршем на Соледар, а 2-го він вже перебував у зоні бойових дій, де став на захист держави, замінивши на бойовому посту славетну 47-му роту «Магура», яка понесла значні втрати. Під час розподілу обов`язків, виявилося, що у батальйоні вистачає спеціалістів з обслуговування ЗРК «Бук»: водіїв-механіків, механіків-навідників, механіків-помічників, а простих водіїв – обмаль. Так Максим Великий потрапив до логістичного підрозділу, який відповідав за постачання найголовнішого матеріального засобу війни – зброї. Хто думає, що йому неабияк пощастило, бо це ж таки безпечніше, ніж на «передку» в окопі воювати, дуже помиляється. «Логістика на війні – є критично важливою складовою проведення будь-якої військової операції, забезпечуючи безперебійне постачання всього необхідного для ведення бойових дій і підтримки особового складу» (з вікіпедії). Додайте до цього ще й той факт, що мчати машиною по калюжах, вибоїнах, сніговій каші чи льоду на машині, забитій ящиками зі снарядами й мінами – це така собі «безпека». Швидкість зашкалює, адже логісти, не менше, ніж оператори дронів, «ласий шматок» для ворожих БПЛа чи шахедів. На КамАЗах і МАЗах виконувати логістичні завдання дуже небезпечно, тут більше підходять невеликі машини, які можна сховати серед дерев або кущів. Уяснивши це, Макс пригнав з дому власний «бус» з причіпом. Як згадує тепер, підготувати і перефарбувати його допоміг безкоштовно механік, власник СТО «Під стоп» Олександр Єфіменко. Машину (і заразом «бронік») освятили у церкві ПЦУ ім. Луки Кримського. Священник дав Максу, як оберіг, чотки з хрестиком, а дружина і мама – освячені ладанки.

За два роки на війні Великий став справжнім «менеджером» логістичної справи і досконало вивчив усі її плюси й мінуси. Адже логістика включає в себе планування, управління та контроль за постачанням військового майна, техніки, озброєння, боєприпасів, продовольства та медикаментів. Максим деталізує, як і де можна було поміняти снаряди, яких у батальйоні вистачало, на дефіцитні, як їх швидко доставити об`їздними дорогами і непомітно сховати поблизу мінометного розрахунку. Маршрути мінялися чи не щодня, тож повноцінно відпочивати доводилося нечасто. Працювали у парі з колишнім поліціянтом на пенсії, Андрієм з Малина (позивний «Батя»). У телефонній галереї Максима є відео, де вони з напарником розвантажують «бус» з боєприпасами, а навкруги чути вибухи такої сили, що волосся стає дибки. Оце вам і «безпечна» логістична робота на війні. Такого не витримують ні люди, ні техніка.

• - Усі гроші фронту, залишаються на фронті, - розповідає Великий. – То «розвідоси» (розвідники) втратили дрон за 300 тисяч – усі склалися і купили новий. Його тут же «пустили» в роботу. То колеса у машини пробило, то шлангочка у моторі лопнула. То заселилися у покинутий будинок, а там вікна повибивало. Про відкладання грошей на «чорний день» там не думаєш.

Інколи доводилося мати справу з місцевими жителями, серед яких, на Донеччині, так званих «ждунів» було хоч греблю гати (зі слів знайомих працівників відповідних органів, «наловили» близько 3 тис.). Частково Максим їх розумів. Люди жили без газу, води, без світла, давно втративши свою фінансову «подушку», тож хто не хотів іти на співпрацю з ворогом за дві тисячі, за десять – погоджувався. І чому зараз у орків великий ресурс мобілізації? Бо у деяких районах (у тому числі окупованих) – тотальна бідність. Наші військовослужбовці нерідко підгодовували місцевих і допомагали їм.

Вона нещодавно поховала єдиного сина, а раніше і чоловіка. Наші військові жили по-сусідству з нею.

Жінка прикипіла душею до Великого і щодня вранці, не побачивши диму над дахом їхнього будинку, гукала через робите вікно: «Максиме, дитино, у вас усе добре?» Якось, після чергового обстрілу, він зайшов її провідати і був у шоці: бабуся, як завжди, сиділа на дивані, а позаду неї, на килимі, утворивши «німб» над головою старенької, залишилися напівколом дірки від осколків. Бог вберіг. Зате її сусід щиро вважав, що «це ваші обстрілюють місто з отого лісочку» і переконувати його у протилежному не було сенсу.

Макс Великий їздив військовими дорогами Донеччини, Харківщини, Херсонщини. У його розповідях зустрічаються назви населених пунктів, які, за часи війни, стали, на жаль, популярними не у кращому розумінні: Зайцеве, Хромове, Красна Гора, Часів Яр, Лозова, Бахмут, Ізюм. Останній запам`ятався тим, що, під час його визволення, досвідчений логіст, хазяйновитий Максим «затрофеїв» рашистський кулемет, який перейшов у власність його стрілецького батальйону.

Під час цих подій Макса перевели в окремий взвод забезпечення його підрозділу.

У серпні 2023 року, біля села Красна Гора, ворожий дрон таки вислідив бойових логістів і по них прицільно вдарили з артилерії. Це сталося у той момент, коли Максим з Андрієм переносили ящики зі снарядами у старий погріб, який дивом зберігся неподалік від лінії фронту. Там був замаскований склад боєприпасів. Вибуховою хвилею Макса відкинуло у «надри» підвалу, а зверху привалило ящиками і залишками даху. Мабуть, тоді його врятували обереги від рідних і богатирське здоров`я. Навіть свідомості не втратив. Отримані травми Максим описує так буденно, наче пальця порізав: контузія, мінно-вибухова травма, забій спини, гомілок, колін, хребта, голови. Вирішили заховатися у будинках поблизу, бо обстріл продовжувався. Але добігти не встигли, просто у дворі на Максима, зірвані вибуховою хвилею, впали залізні ворота, і він «відключився». Андрія врятувало те, що встиг залягти під машиною. Після усього пережитого, Великий так і не побував у медиків: «А з чим було до них іти? Із саднами? Випив «Німесилу і нічого». Служив ще пів року, доки те «нічого» не відгукнулося кровотечею. Дала про себе знати травма хребта. Вирок лікарів – компресійна травма хребта. Знадобилася термінова операція, а, як виявилося згодом, два серйозних втручання. Операції робили у Черкасах. До цього часу і Максим, і його рідні із вдячністю згадують військового лікаря Костянтина Георгійовича Ракіна, який буквально повертає наших захисників з того світу, «латає» їх і підтримує морально. За це хлопці зробили йому сюрприз: замовили, зареєстрували у МРЕО і подарували особисті номери на машину з написом «Док». Нелегко далося Максимові лікування, довго відходив від нього, навіть їсти не міг, таким нестерпним був біль. Допомагали рідні і медичні працівники. Тільки став на ноги – зібрався назад, до своїх, у рідний батальйон. Але його заяви поверталися назад з «резолюцією»: виведений з підрозділу частини у зв`язку з травмою і каліцтвом та переведений на службу у пункт дислокації. На Вінниччині Макс пройшов ВЛК і був визнаний непридатним до служби у бойовому батальйоні. Після цього була медична відпустка додому, лікування у санаторії Хмільника, знову повернення у військову частину на Житомирщині.

1 травня 2024 року Максим Великий повернувся у Золотоношу. На вигляд він міцний молодий чоловік, але насправді, має інвалідність ІІ групи, здоров`я його значно погіршилося, тож і досі продовжує лікування. Працює приватним підприємцем. Не так давно вони з дружиною дочекалися довгожданної дівчинки, про яку мріяли вже давно. Восьмимісячна Юлечка – щастя і радість усієї дружної родини. Щодо Людмили, то вона – справжня бойова подруга чоловіка: терпляча, мужня, не панікерка, оптимістично налаштована і, зрозуміло, в усьому його підтримує. Не раз приїжджала до Максима на прифронтову територію, добираючись на маршрутках і «попутках». Люда і діти – його міцний тил, надія і втіха. Саме заради них він два роки прокладав дорогами війни свої небезпечні логістичні маршрути, перевозив зброю, рив окопи, воював там, де був найбільше потрібний. Як ставиться молодий ветеран до ухилянтів?

• - Я не вважаю, що воювати повинні усі. Є багато причин того, чому чоловіки намагаються уникнути мобілізації. Не моя справа у цьому розбиратися. Але я не поважаю тих, хто на людях хизується, мовляв, як прийде бойова повістка, я піду і буду воювати. А насправді сидить дома і трясеться. Боїшся? То хоч сиди тихо. А ще неприємно слухати, як дехто мені натякає: «Та тобі ж пощастило» або «Та ти ж нормально «попав». А хто вам заважає? Ідіть, воюйте, моє місце у логістиці, на жаль, звільнилося. Якби ще я почув оте: «А я тебе туди не посилав!», то міг би і в носа дати!

Воєнні будні і бойових побратимів ніколи не забудеш, це вже назавжди. Сьогодні Максим намагається налагодити життя у відносно спокійному тилу, забезпечити гідне існування своїм трьом дітям. Війна все ще повертається до нього у снах і новинах, майбутнє невизначене, в Україні щодня гинуть люди. Тому Макс, в деякій мірі, продовжує логістичну роботу. Він активно співпрацює з волонтерами, зокрема зі Стасом Шабріним, і зараз намагається втілити у життя давню мрію: поміняти свій бус на евакуатор. Це дасть змогу швидше переправляти з фронту розбиті машини і ремонтувати їх.

Великі, вони і в тилу залишаються ВЕЛИКИМИ. Честь.

Лариса Гайова

***

Черкаські