Золотонісці на війні – це завжди мужність, відвага і гордість

31 липня 2025 р. 16:57

31 липня 2025 р. 16:57

«Мої рідні протягом довгого часу не знали, де я служу, думали у Дніпрі, в теробороні, - розповів наш земляк, ветеран війни, сержант Михайло Льова. – Друг «підвів» – поставив у соцмережі фото, де ми стоїмо під вказівником «Авдіївка». Хоч батько давно здогадувався і допитував: «Це ти можеш жінкам казки розказувати, а я знаю: ти точно на передовій!» Дуже сердився на тих, хто уникає мобілізації. Болить у нього душа через таку несправедливість.

У кожного з них своя війна і своя історія, яку життя тепер пише на сторінках долі сумними словами, малюючи ілюстрації темними фарбами. Але, зігріті любов`ю рідних і близьких людей, шаною і вдячністю друзів та знайомих, усієї України наші славні воїни відважно перегортають ці сторінки, наближаючи Перемогу і залишаючи нащадкам неоціненний скарб – книгу свого героїчного життя.

Михайла Льову у Золотоноші хто тільки не знає. Здебільшого тому, що крім основної професії далекобійника, він працював ще й таксистом у компанії «Пілот». Доброзичливий і привітний, веселий і простий у спілкуванні Михайло Віталійович має багато друзів і високий авторитет у місті. Написати про нього попросили товариші, вони не забувають Мішу і вважають його справжнім героєм цієї війни, який сповна відчув на собі усі її жахи, але не зламався і продовжує захищати рідну Україну.

Ми зв`язалися з нашим земляком. На початку розмови Михайло Льова, перш за все, попередив: «Тільки героєм мене не називайте, бо ми тут, на війні, добре знаємо, хто такі справжні герої. А я - один з тих військових, які просто щоденно виконують свою роботу: «пояснюють» оркам, що їм тут не раді і допомагають знайти дорогу назад у рашку. Бажано, у чорному пакеті».

Він дуже цікавий співрозмовник, пересипає оповідь жартами і дотепними народними слівцями, але зрозуміло, що за цим стоїть велика сила волі і вміння пристосуватися до нелегких воєнних буднів, вижити у пеклі війни, на якій Михайло перебуває з перших днів повномасштабного вторгнення.

17 лютого 2022 року він повернувся з рейсу і відсипався, коли рано-вранці зателефонував друг з Переяслава, який служив у Василькові: «Брате, війна почалася! По-справжньому! Вже обстрілюють Київ і не тільки!» Того ж дня Михайло Віталійович пішов у військкомат. Але наплив бажаючих був великий і йому відповіли: «Чекайте! Водії поки що непотрібні». А у нього, як назло, були «відкриті» усі водійські категорії, міг керувати чим завгодно: від мопеда до фури з тралом. «Спалю к бісу ті права!» - пронеслося у голові. Ходив у військкомат, як на роботу, якось навіть полаявся із самим військовим комісаром. 8 березня, нарешті, дійшла черга і його запитали: «Умієте керувати автобусом?» Ще б пак! На той час вже встиг вивезти дружину Тетяну і молодшу доньку Анастасію у безпечне місце. Старша, Юлія, яка проживає у Черкасах, служить у ДСНС, тому невиїзна, але доньку Полінку батькові не віддала. Та через півроку його дівчата вже повернулися додому.

Військова служба для Михайла почалася з того самого автобуса, про який його запитали. Коли приїхав по нього у Коробівку, і уявити не міг, що автобус… шкільний. Діти зібралися попрощатися зі своїм рідним транспортом. Стояли розгублені і сумні. Одна дівчинка подарувала Міші ляльку, яку притискала до грудей. «Виїжджав звідти зі сльозами на очах, - признається він, – і дітлахи плакали. Ніколи не зможу цього забути і пробачити! Приїхав у Білозір`я, де формувалася 110 бригада ОМБр, був призначений у 1-ий батальйон 2-у роту і через п`ять днів ми вже були на Донбасі, поблизу Авдіївки. Тільки висадив людей, як почався обстріл і по автобусу вгатили з міномета 120-го калібру. Повилітали вікна, боки зрешечені, у дірках, тож я позабирав з кабіни свої торби і пішов в окопи. Так і став піхотинцем.

Слід зазначити, що протягом війни Михайло опанував кілька професій, як мирних, так і військових, став майстром на всі руки, ще й інших навчав.

Як виявилося, серед дванадцятьох ротних піхотинців найстаршому було 24 роки, тож до 45-річного Міші швидко «приклеївся» позивний «Дядя».

• - Сидимо ми у бліндажі два дні, а світла немає, - продовжує розповідь Михайло Віталійович, - я не втерпів і пішов шукати поломку. А що там її шукати? Два дротики – чорний і білий, плюс та мінус. Візьмешся відразу за обидва – вдарить, за один – нічого. Та ще й на мені були тактичні рукавиці. Скрутив швиденькодроти і на сім позицій дав світло. Ротний у нас молоденький, 19 років пацану, Андрій з Вінниці з позивним «Бульдог». Побачив мої успіхи і каже: «Будеш електриком!» Так я отримав ще одну «посаду». Через три дні перебило провід польовогозв`язку, перестав працювати телефон ТА-57, «тапік», як у нас його називають. На війні без контакту – хаос, бардак, не знаєш, хто у тебе справа, хто зліва. Тільки обстріл закінчився, бо оркам теж треба їсти і відпочивати, я пішов і налагодив зв`язок. Ротний знову: «Будеш зв`язківцем!» Дав мені ще двох хлопців на підмогу. А я почав вчити пацанву зачищати і скручувати дроти. Виростив електриків, так би мовити. А що робити, коли у роті одна молодь?

Якось в окоп принесли «трубу», ручний протитанковий гранатомет «Матадор» і сказали: «Ось, вчіться! У ютубі усе розказують і показують». Михайло зібрав бійців, увімкнув телефон, подивилися. Треба ж потренуватися. До ворожих позицій 150 метрів. У бінокль помітили, як на одному з дерев «підстрибує» листя, ага, значить хтось щось копає і викидає угору землю. Туди й жахнули! Влучно! Наступного разу, під час такого ж «тренування», спробували знову поцілити по ворожих окопах, але тепер вже з міномета. Чи долетить? Досвіду було мало, тож промазали і снаряд перелетів далеко за вороже укриття, але при цьому (це ж треба!) вразив, замаскований позаду окопів, командно-спостережний пункт противника! Отак Дяді довелося стати ще й гранатометником, а потім освоїти міномет.

Та найбільш відповідальною і небезпечною стала для Михайла посада коригувальника.

• - Займатися корекцією нанесення ударів доводилося уночі, - пояснює досвідчений боєць. - Підповзаєш якнайближче до ворожих окопів і тихо лежиш. Коли наші починають мінометний обстріл рашистських позицій, повідомляєш: перелетіло, недолетіло, правіше, лівіше. Треба бути дуже обережним, бо, по-перше: може і тобі дістатися від своїх же, по-друге, орки не беруть у полон снайперів і коригувальників.

З 27-го березня до 8 серпня 2022 року Михайло Льова з побратимами тримали оборону на одній з найскладніших ділянок фронту - позиції «Зеніт». Так називався опорний пункт, який знаходиться на південно-східній околиці Авдіївки, на схід від селища Опитне Донецької області. Це, приблизно, за 1800 м від аеропорту, який 242 дні героїчно обороняли українські військові, названі «кіборгами» за їхню стійкість та незламність у боротьбі з ворогом. Саме 8 серпня, поночі, Михайло повертався із завдання по коригуванню через степ, лісосмугу та залишки зруйнованих будівель, повзком і пішки. Вже майже дійшов, коли потрапив під мінометний обстріл і отримав поранення. Уламки зачепили плече і ногу, проте до своїх таки добрався. Ушкодження при огляді здалися незначними, тож хлопці просто обробили побратиму рани і перебинтували їх, як могли. Михайло продовжив службу ще до 12 серпня, але якось вранці раптом відчув, що відмовила ліва рука. Довелося евакуюватися до лікарні Мирнограда (Покровський район на Донеччині), де йому витягли з лопатки п`ять дрібних уламків величиною з голівку сірника. Саме вони перебили зв`язки і знерухомили руку. Лікування Михайло продовжив у Києві, змінивши три шпиталі.

Побратими (зліва-направо): Бурка, Повар, Дід, Тезка, Святий і Бурундук. Сидять: Дядя (Михайло Льова) і Борода.

У вересні повернувся до рідної бригади, але вже обмежено придатним, виходити на позиції лікарі йому заборонили. Так Михайлові Віталійовичу довелося опанувати ще одну військову спеціальність - стати інструктором з вогневої підготовки. Та ще й яким! Адже був досвідченим стрільцем і міг навчити новобранців користуватися багатьма видами зброї, яка здатна ліквідувати ворога. А коли «затрьохсотили» заступника комбата, погодився взяти на себе його посаду та обов`язки. Тепер не лише навчав новачків, а й ходив з ними на полігон, виводив на позиції, давав завдання і перевіряв їх виконання. Досвідчений боєць - неоціненний скарб на війні. Михайло Льова повністю відповідає цьому визначенню. А ще своєму позивному, бо як старший товариш і друг, справжній рідний «дядя» умів піклуватися про молодих побратимів і новобранців. До того ж не боявся висловлювати власну думку і робити зауваження навіть старшим за званням, якщо вони слушні. Був такий випадок: Михайло почув, як один з інструкторів наставляв новобранця, мовляв, коли під час штурму чи зачистки закінчилися патрони в автоматі, перезаряджай його на ходу. «Ні, - сказав Дядя, - так робити не можна, падай на землю і вставляй новий магазин лежачи, бо орки не чекатимуть, поки ти це зробиш! Стоячи, ти будеш чудовою мішенню!» «В інструкції написано: стояти!» – наполягав недбайливий вчитель. «А я цих книжок із вказівками не читав, - відрізав Льова, - мене вчила війна!» Перепалку почув комбриг і погодився з Михайлом Віталійовичем.

• - Якщо ти – нетямущий буквоїд, позбавлений кмітливості, то який з тебе інструктор? - сердиться і досі Дядя, розповідаючи про цей випадок. - У мене свій інструктаж. Я, наприклад, ніколи не б`ю полонених, хоч вони на те заслуговують і руки часто чешуться. Якщо русняк навпроти мене зі зброєю, то я буду його гризти, доки не завалю. Але якщо він не викаблучується, сидить тихо із зав`язаними очима і зв`язаними руками, то навіщо його лупцювати? Це вже відпрацьований матеріал, мені він огидний і це все! Нехай забирають на обмін.

Війна багато чому навчила українців, особливо тих, хто на полі бою. Розсудливість і мудрість – це невід`ємні риси характеру досвідченого бійця Льови:

• - Як я ставлюся до ухилянтів? Дуже просто: не хочу, щоб вони стояли біля мене в окопі справа чи зліва і боялися. Зиску від такого сусідства мало, а небезпека реальна. То навіщо їх ловити і примусово сюди направляти?

Щодо так званого СЗЧ теж маю власну думку: спочатку треба встановити причину кожного вчинку, а потім шаблею махати.

Михайло Віталійович справжнє невичерпне джерело фронтових «приколів», книжку можна після війни видавати. З гумором і вигадкою у нього все в порядку. Нерідко і сам стає учасником подій, які ще довго обговорюють у його підрозділі. Після одного такого «розіграшу» отримав навіть жартівливе «звання» афериста.

Одного разу Дядя вирішив надурити русню, яка постійно обстрілювала «на нулю» наш СП (спеціально обладнане місце для спостереження за діями противника, своїх військ та місцевістю – з вікіпедії). Для цього він повісив маскувальну сітку на одне з дальніх дерев за окопами. Подіяло! Орки довго і старанно обстрілювали фальшивку. Протягом наступних днів Михайло «облаштував» ще кілька муляжів-«еспешок». І рашисти знову «повелися». За підрахунками наших військових вороги витратили тоді не менше 10 тонн снарядів!

І досі згадують побратими, як вдалося «затрофеїти» рашистський телевізор, який виявився робочим. Показував, щоправда, тільки російські програми. Ото вже хлопці наслухалися відвертої брехні про «подвиги» орків в Україні. Один епізод став у нагоді. У прямому ефірі рашики хизувалися: «Ми зараз знаходимося у четвертому ангарі Донецького аеропорту, вивантажуємо ракети. Скоро будемо «смалити» по укропах!» Але не встигли, бо вжарили по них самих! Скільки ж там було до того ангару від наших позицій?! Отож і подякували русні за інфу.

• - А знаєте, що Андріївку звільнили усього четверо наших бійців? Цього у новинах не розкажуть. Чотири дні вони по-одному пробиралися уночі в це невеличке, але важливе у стратегічному значенні село, і маскувалися там. Коли з`явилися з три десятки орків, наші хлопці просто «покришили» їх з кулеметів. Допомогли й мінометники. Залишки тих трьох десятків, разом з підмогою, яка теж потрапила під роздачу, драпали, мов зайці! – пишається побратимами Михайло.

Михайло Льова із вівчаркою Мірою

Хотілося б згадати і про двох чотирилапих друзів Дяді – вівчарку Міру і тер`єра Міку. Перша - влетіла у бліндаж під час обстрілу, аж налякала хлопців! Худа, виснажена, зневоднена, ребра стирчать. За рік від`їлася, важить 50 кг, нічого не хоче крім «тушонки» і паштету. Міку попросили забрати люди, які евакуювалися з Мирнограда. У квартиру, яку їм вдалося зняти, собаку пускати не дозволили. Так і прижилися «дівчата» під боком нового господаря, люблять його до нестями.

• - Люди у Мирнограді різні, як і скрізь на Донеччині, - ділиться Михайло Віталійович. – Доводилося чути за спиною і таке: «Та у них же тепер не Дід Мороз, а Санта Клаус». Або бачити на паркані свіжий напис: «ЗСУ! Виїжджайте з міста! Залиште місто цілим!» А були й нормальні жителі, привітні і вдячні - ті, які добре розуміють: хто друг, а хто ворог. Та що там говорити за донеччан, якщо і у нас ждунів вистачає? Зараз ми воюємо на сумському напрямку. Спитали у жінки, яка живе поряд з хатою, де ми відпочиваємо після робочої зміни в окопах: «Можна біля вашого двору машину поставити, бо тут вже ніде?» У відповідь недоброзичливий погляд: «Не бажано». Та ми ж за ваше місто у тих окопах сидимо!

У цьому році невгамовний Дядя зібрав команду майстрів і взявся опановувати нову військову професію – хлопці збирають скиди на дрони. Деталі для цієї тонкої справи вилучають з ворожих літальних апаратів, чимала кількість яких не розривається і падає. Дістають з них бойову частину і виготовляють «подарунки» для рашистів з їхнього ж «товару»: «Робимо з лайна цукерочки», - шуткує Михайло. Жарти допомагають йому і товаришам підтримувати моральний дух у пеклі військових буднів. Переживши поранення, вихід з трьох котлів – Авдіївського, Курахівського і Великоновосілківського, втрату бойових побратимів, він зберіг у душі головне – віру у Перемогу і силу та мужність, щоб наближати її.

Говоримо з Михайлом Віталійовичем про серйозне і раптом: «А знаєте, як хочеться біляша? Отого домашнього, соковитого, не магазинного? Чи смаженої курочки? Чи чогось солоденького? Ось цю родзинку привносить у наше життя команда золотоніських волонтерів на чолі з В`ячеславом Назаренком. Ми завжди з нетерпінням чекаємо смаколиків від наших господарочок, завжди смачних і свіженьких. Моя мама, Любов Михайлівна, теж їх готує разом з усіма. Славик балує мене, як земляка, знає, що я найбільше люблю, дзвонить: «Везу тобі молозиво і тістечка «Картопля»! Тут у магазині можна купити і яйця, і ковбасу, але це все не те. Увага наших рідних золотонісців дуже нам потрібна, просто необхідна, ми відчуваємо: про нас не забули, нас чекають. Обов`язково згадайте і волонтера Віктора Грінька, який дуже нам допомагає. Купив я машину – повний мотлох! Якби не Віктор, не бігала б вона фронтовими дорогами, а довелося б здавати у «чермет». І 3D-принтер він для нас придбав – золотий чоловік!

Михайло Льова із золотоніськими волонтерами

Скільки ще буде тривати ця війна? Невідомо. Кожен з нас вірить, що скоро закінчиться і наші дорогі захисники повернуться додому. Серед них буде і Михайло Льова, адже вдома його чекає велика любляча родина, яка (ще й року не минуло) поповнилася маленьким Ярославчиком. Зігрівають серце воїна, заховані на грудях обереги: стрічка-вервиця з молитвою від мами і маленька лялька від онучки Полінки.

А тепер скажіть, чи можна назвати Михайла героєм, як і усіх золотоніських чоловіків, які зараз там, де іде війна? Я думаю: не можна, а треба!

Лариса Гайова

***

Черкаські