Сценарії життя. "Живий, але втратила назавжди"

11 січня 2026 р. 08:06

11 січня 2026 р. 08:06

Руслана мобілізували до війська. Отримав повістку ще у 22-му. Пройшов медичну комісію, кількамісячну підготовку у навчальному центрі і направлення до військової частини. Вдома залишилася дружина і 12-річний син Михайлик. Його стара мати жила у власному будинку. Він був її єдиним сином, якого народила у пізньому віці.

Коли Руслан одружився із Надією, вони стали винаймати квартиру у багатоповерхівці. Хотіли самостійності, як усі молоді сім’ї. Після мобілізації дружина із сином перебралися до її батьків: грошей на квартиру, продукти, одяг не вистачало.

Руслан спершу якось підсобляв копійкою. Але йому треба було то берці придбати, то шолом, то нову форму. Тож більше брав, ніж давав.

Надійка влаштувалася прибиральницею у супермаркеті. Так, це начебто й не престижно, але ж заробіток втричі більший, ніж у листоноші, де вона донедавна працювала. Та й не треба в дощ і сніг ту торбу з газетами і різним товаром таскати.

Після роботи чи не щодня забігала до свекрухи:

- Баба Оля, ви як? Я ось вам свіжого хліба половинку купила та молока.

- Дякую, дитино. Не клопочися за мною, - човгала ногами до столу. Скільки вже мені треба.

- А смоктунці (так називала льодяники) у вас ще є?

- Вже нема. Ото таке, що треба. Тільки різних - барбарисок, м’ятних. Таких ото, щоб був різний смак – то апельсиновий, то лимонний. Ну як раніше, монпансьє.

Баба Оля внадцяте починає тлумачити про різнокольорові льодяники у жерстяних коробках.

- Відкриєш кришку, а вони, як намистинки різнокольорові виблискують, - пояснює. – Зараз уже таких не роблять. Стараються, пнуться, а воно ж не те.

Потім спішить спитати за сина.

- Як там Руслан? Не дзвонив? Немає вісточки?

- Дзвонив, днів три тому, - відказує Надійка. – На Харківському напрямку вони. Казав, щоб ви не хвилювалися, вітання передавав. «У нього мало часу, щоб усім телефонувати». Так сказав.

Невістка не зізналася, що від чоловіка вже тиждень не було ніякого повідомлення. Втішала себе тим, що у соцмережах світився зелений кружечок. Отже, він є. Він живий. А дзвінки? Не на курорті. Це війна.

Вранці відкрила телефон, аж там сповіщення. Ще о третій ночі прийшло. «Скучив. У відрядженні. Не хвилюйтеся. Кілька днів не буде зв’язку!”

Зраділа і водночас розстроїлася: «Чому? Ну чому я спала?» Телефон же завжди поряд, на відстані руки, вже за інерцією його відкриваєш, о другій же дивилася… Хапаєш його напівсонна так, наче там вода, наче там повітря, наче без того Samsung забракне світла!

За тиждень Руслан видзвонився.

- Я в Німеччині. Командування відправило мене на навчання. Закрутився, вирішуючи купу організаційних питань. Все добре!

- Ну, дякувати Богу! - зітхнула полегшено. – Бо я вже що хоч думала-передумала…

- Ага, що ж тобі робить, як не дурницями страждать! Сказав же: «Все добре!»

- Знаєш, мамка твоя прихворіла, - повідомила. – Каже, що нічого не болить, але ж очі затягло-затуманило. Печеться вона за тобою. Ти б набрав її. Таки живий голос своєї дитини почуть… А не мною передані привіти.

- Хай наберу, - пообіцяв.

Не встиг. Згоріла баба Оля, як свічка. Похоронила її Надійка. Місце на кладовищі вибрали біля свого роду. Так вирішили з батьками. Плакала. Жаль було стареньку. Клята війна. Син не зміг провести матір в останню дорогу. Прийшла тільки її небога Галина. Надійчині батьки організували поминальний обід. Ще й другого дня на кладовище пішли. За всіма канонами.

Руслан приїхав через місяць. Відпустили зі служби на 10 днів.

- Я чула, що хлопці приїздять частіше: кожні три місяці - відпустка, - допитувалася Надійка.

- У кого це так? У нас такого нема, - відказав.

Пішов на кладовище. Постояв біля материної могили.

З Михайликом грався мало. Все більше сидів у телефоні. До роботи ніякої не брався. Та тесть його й не змушував. «Хай відпочине від війни. Та полежить спокійно на чистій постелі».

- Відвик він від сім’ї, від дитини, - хитала головою мама. – Якийсь інший став. Весь у собі.

До кінця відпустки лишалося ще два дні. Але Руслан почав збирати наплічника.

- Командир сказав повертатися негайно, - пробурчав якось невпевнено. – Я тепер при штабі, у мене відповідальна робота. Буду їхати.

Теща зібрала домашнього сала, ковбаси, встигла спекти пряників на дорогу. У наплічник поклала іконку Божої матері, ще й свяченою Стрітенською водою вслід побризкала.

Обійняв Надійку, чмокнув без емоційно в щоку. Скуйовдив чуба Михайлику.

- Бувайте!

За три дні на поріг їхнього дому стала тітка Галина. Вона була чимось аж надто стривожена.

- Надійко, свахо, біда! - прошепотіла знекровленими губами.

- Щось із Русланом? – кинулися до неї.

- Так! Тобто ні! Та ні ж таки – так! – Галина не знала з чого почати розмову. – Коли він їхав, я попросила, щоб подзвонив як дістанеться. Ми з чоловіком посадили його на попутню машину. Пройшло чотири години, а від нього – ні звуку. Знаю, що достатньо було трьох, щоб доїхати в частину. Виждала ще годину – тиша. Давай дзвонить сама, бо нерви ні к бісу. Набрала. Виклик йшов не довго. У слухавці – жіночий голос. Я їй кажу: «Ти хто?» А вона мені: «А ти хто?» Відказую: «Це номер мого племінника Руслана. Я його тітка!» Вона: «А я його дружина!» Як почула я це, у мене й ноги віднялися. Кричу: «Яка дружина! У нього дружина Надія і син Михайлик! Ти де взялася?»

- Ми з Русланом вже пів року разом, - розповідає вона. – Так я знаю, що в нього була дружина і син. Це його перший шлюб. Ще до війни. Він з дружиною розлучений. Хлопчику гроші висилає. Я з ним їздила за кордон. Ми щасливі. Не заважайте нашому щастю!

...Надійка звернулася до суду про стягнення аліментів. На розлучення ще не відважилася, але все до того йде. Михайлик не хоче спілкуватися з батьком. Каже: «Мам, не змушуй мене. Він щоразу питає одне й те ж: «Чим ти сьогодні займався?» Надійчина мама все більше плаче: «Я ж до нього, як до рідного сина…» А батько все більше мовчить. «Живий, а осиротив свою й мою дитину!» - якось у нього вирвалося.

***

Черкаські