Усім сватам сват

01 лютого 2026 р. 08:12

01 лютого 2026 р. 08:12

Після закінчення педагогічного училища Павло отримав направлення у рідний район, щоправда в інше, більш перспективне від рідного, село. Директорка відразу допомогла з житлом, прилаштувала до самотньої бабусі – Галини Климівни, котра в минулому працювала сільською бібліотекаркою.

Педагогічний колектив був доволі молодим. За виключенням хіба що фізички Олени Яківни, якій перевалило за 70, та історика Миколи Дмитровича, який був перед пенсійного віку. Наймолодшими були вчительки початкових класів. Якось відразу зійшовся з Тетяною Павлівною.

- Я закінчувала теж саме педучилище в Умані, що й ти, - сказала молода вчителька. – Тільки на рік раніше. Працюю тут з минулого літа. І тебе чудово пам’ятаю. Ти із 46 групи, у вас курсовим був Симоненко Віктор Петрович.

Павла наче мокрим рядном накрили. Оце то так несподіванка. Ходили одними коридорами, сиділи в одних аудиторіях, тусувалися на спільних вечорах відпочинку, а познайомитися довелося у школі. Доля!

- А хто у вас історію викладав?

- Жиленко, - відповіла. – Ну такий вже строгий, беземоційний, навіть трохи нуднуватий. Куди веселіше було з ТЗНником-грузином. Завжди на його пари залюбки йшли.

Спільні знайомі, цікаві спогади, невмирущі цитати улюблених викладачів – усе це стало підґрунтям тривалих розмов, прогулянок, а згодом і побачень.

Колектив організував чудове молодіжне весілля. Керівник господарства вручив ключі від власного будинку, що спеціально зводили для молодих сільських спеціалістів. Цілу вулицю просторих білих сучасних осель з перспективою назвали «Молодіжна». На цій вулиці свої перші кроки робив їхній син Діма. Звідси топтав стежку й у дитячий садок, і в школу, де вчителювали обоє батьків.

Вчився хлопець добре. Втім, це більше заслуга Климівни, яка стала їхньою сімейною бабусею. Старенька горнулася до молодих, бо своїх діток не мала, а вже Дімчика просто обожнювала. Захворіє чи дорогу в селі замете – то виручала Климівна. Змалку малий знав багато казок напам’ять, та й читати саме бабуся його навчила.

- Мамо, а чого в усіх діток дві бабусі, а у мене три? - не розумів малий. – Климівна, тоді баба Наташа діда Васі і баба Наташа діда Паші.

- Бо у тих бабусь є дідусі, а у Климівни – ми! – намагалася пояснити дитині незбагненні життєві речі. Він розуміюче кивав головою, але в очах лишалася дивина.

- А як у неї з’явиться дідусь, вона від нас не відмовиться?- допитувався.

- Ні, бо вона дуже любить такого маленького всезнайку-питайлика, як ти. Навіщо їй дідусь!

Після школи Дмитро вступив до медичної академії у Полтаві. Навчався добре. Приїздив додому не часто, бо добиратися було незручно. Коли перейшов на четвертий курс, батьки придбали синові авто. Їздив разом з іншими сільськими парубками та дівчатами, котрі вчилися хто в Полтаві, хто в Кременчуці. Від цього вигравали усі: молодь скидалася на пальне, у дорозі було весело, економили час. Якось Дімин товариш Сергій попросив:

- На перший курс академії поступила дівчина із сусіднього села, це моя двоюрідна сестра Катя. Просила, щоб і її взяли до Полтави.

- Ти ж сам знаєш, уже сколотилася команда постійних попутників. Куди я її? На капот висаджу? – здвигнув плечима водій. – Хіба що хтось відмовиться…

Того разу Каті пощастило. Хоча й тіснилися втрьох на задньому сидінні, але місце в Дмитровому Ауді їй знайшлося. Хлопець потайки спостерігав за пасажиркою у дзеркало. Вона мала великі чорні, як намистини, очі. Мінімум косметики. А вставні репліки були напрочуд доречними і влучними. У четвер, коли домовлялися про поїздку додому, Діма запитав у друга:

- А Катя з нами?

- Не знаю, не казала. Та вона не їздить щотижня, гризе граніт науки, здобуває авторитет. А ти що, запав?

- Та тОркнуло, дай номер побілки.

Того тижня Діма попередив батьків, що буде приїздити додому двічі на місяць. В неділю повернувся у Полтаву рано, чим здивував усіх друзів. «Завжди їхали після трьох, а це на 10… І не виспалися!» Та він уже вибудував власні плани. А щоб вони були природними, змотав із Сергієм до Катиних батьків і взяв для дівчини сумку-передачу.

…Зустрічалися майже 2 роки. Весілля відгуляли, коли Катя закінчувала третій курс академії, а Діма вже мав стаж роботи в обласній хірургії. Через рік молода сім’я поповнилася Єгором Дімичем – так жартома називали його щасливі дідусі з бабусями. Про академвідпустку молоді свати не хотіли й чути. Тетяна Павлівна разом зі свахою дійшли згоди, що Катюші не варто втрачати рік. Єгорка народився у травні, а вже у листопаді юна мама повернулася до навчання. Онука бавила переважно бабуся Люда. Тетяна з Павлом намагалися щовихідних відвідати сватів, допомогти по господарству, посадити город, викосити. Особливо здружилися свати - Павло з Віктором. Розуміли один одного з напівслова. Знали, у них спільний онук, а значить спільні діти, спільні плани. Гуртом спромоглися молодим на власну квартиру у Полтаві. Коли Єгорці виповнилося 1,5 року, батьки забрали його у місто. Ох і сумували за малим нащадком одні й другі «бабця» з «дідом». Тішилися коротенькими відеосюжетами, що присилав Дмитро.

Що вже сталося між Дімою і Катею, яка чорна кішка пробігла, - достеменно Павло з Тетяною не знають й донині.

- Я з нею жити не буду! – приїхав Дмитро і категорично відрубав. – Це моє остаточне рішення і вмовляти мене не треба, я його не зміню.

- А пояснити нам з батьком причину можна? – спитала у сина Павлівна. – Гадаю, нам варто знати.

Але Дмитро тільки заперечно похитав головою.

Вчителі сіли в машину і поїхали до сватів.

- Ви вже знаєте, свахо? – не знімаючи пальта, ще з порогу почала стурбована свекруха. – Розходяться! Що? Чого? Чому? Діма нічого не каже. Ні мені, ні батькові.

- Про негаразди підозрювала, - присіла край столу Людмила. – Але щоб діло до розлучення… У нас он з Віктором теж не все гладенько було, але ввечері посварилися – вранці помирилися і за діло. А тут вперлися рогом обоє!

-Ви вже, свати, не ображайтеся, але силувати її не будемо. Діму любимо, як рідного сина, Єгорчик –наша кровиночка. Але хай вирішують самі, - сказали батьки Катерини. – Ми їх не зводили, не нам їх і розводить.

Тоді на спільній сватівсько-родинній раді вирішили: хоч діти й розбіглися, а вони цуратися не будуть. Тим більше, у них один на всіх Єгорка.

…До Павла зателефонував однокурсник.

- 5 липня, у суботу, в училищі зустріч. Ти їхатимеш?

- Звичайно. Ще й Ігоря прихоплю по дорозі та Аліну з міста, пам’ятаєш вчилися у паралельних групах.

- Та як хочеш, більше народу – веселіше. Тим паче, не бачилися 25 років. Які вже стали, чи й впізнаємо один одного?

У піднесеному настрої Павло набрав Ігоря.

- Там наші зустріч організовують. Давай поїдемо. Машина твоя -ми скинемося. Аліну прихопимо.

- Добре, - погодився Ігор. Загітували й однокурсницю з собою.

Та напередодні, у п’ятницю ні Павло, ні Аліна не могли додзвонитися до Ігоря. Жінка нервувала:

- Вже обидва сиві, а такі несерйозні. Навіщо було обіцяти? Я на вас понадіялася… Була б звечора поїхала!

Як на зло, у Павла ще й власний автомобіль вийшов з ладу: щось забарахлила коробка передач. Морочиться з нею не було часу, бо проїздив із Дмитром по військкомату – йому прийшла повістка.

Пізно ввечері Павло набрав Аліну:

- З Дімою все владнав. Завтра вранці заберу тебе у центрі.

- З ким? З Ігорем?

- Та ні. Він поза зоною. Ми ж сьогодні у військкомат втрьох їздили. Я його дорогою розповів про зустріч однокурсників, про машину. А він каже: «То візьмеш, свату, мого Вольксвагена, та й їдьте». Так і вирішили.

А наступного ранку Аліну в центрі чекали 2 чоловіки.

- Це мій сват Віктор. Його пізно ввечері накрило: «Свате, так це ви поїдете з друзями молодості зустрічатися і чарку не перехилите, бо за кермом? Я вас відвезу».

Віктор не тільки був їздовим, він цілий день чекав, доки сват Павло нагуляється зі своїми однокурсниками. Дорогою додому слухав емоційну розповідь свого «родича» про долі 45-річних хлопців. А пізно ввечері Вольксваген загальмував біля обійстя вчителів.

- Свахо, зустрічайте свою долю! У свата трохи ноги болять, бо він добряче натанцювався… Хай відпочиває. Не так часто бувають зустрічі для душі. Наступного року вас повезу.

- Дякую доземно, - мовила Тетяна Павлівна. – Ми вже із свахою якось без вас доберемося, але гулятимемо 2 дні, заявляю зразу!

Такі вони, усім сватам свати!

***

Черкаські