Привіт, пропажо, а ми тебе не чекали

15 лютого 2026 р. 08:03

15 лютого 2026 р. 08:03

Ольга повернулася до рідного села в Україну з далекої Вірменії. Туди її закинула доля за направленням технікуму здобувати вищу освіту у профільному інституті. Там вона вийшла заміж за Мнатика. У далекому краї народилися її обидва сини.

На початку 90-х тотальне безробіття змусило Олю з Мнатиком переїхати на її квітучу батьківщину. Сільчани відразу нарекли чоловіка на український манер – Михайло. У селі промислових підприємств не було, тож Мнатик-Міша пішов на підсобні роботи до колгоспної комори. Робота так собі, не бий лежачого. Аби день до вечора: там підмести зерно, там рукав-хобот на вантажівці зав’язать, щоб збіжжя для посіву не висипалося передчасно, там підмести протруєну кукурудзу, аби вона з кормовою не змішалася. Оля ж була вдома з дітьми, бо молодшому Нельсону ледь виповнився рік. Куди з ним? І в садочок ще не беруть, і вдома лишити ні з ким. Мама Галя ще працювала на фермі, а батько Григір помер давно, років 12 тому, коли ще була школяркою. Він потрапив під колеса колісного трактора і йому пошкодило хребет. Так 27-річним опинився в інвалідному візку. Дівчинка свято вірила, що тато зведеться на ноги. Треба тільки розгонити йому кров, щоб краще циркулювала. Як тільки наставала весна, вона рвала на узбіччі жалку кропиву і стьобала нею батькові ноги. Її руки завжди були в червоних шипахах від злючої трави. Втім, дива не сталося. Кремезний чолов’яга щороку вгасав. Відійшов, коли ледь перевалило за 30.

Нельсону легше приживалося на новому місці. Він відразу почав говорити українською. А вже старшому Атанасу було набагато складніше. 4-річний хлопчик став мовчкуватий, бо рідною його не розуміли, а по-новому він не знав як сказати.

Оля працювала у рільничій бригаді. Важко давалася молодиці виснажлива ручна праця на колгоспних полях. Та ще й домашнє господарство завели чималеньке. Так у селі було прийнято: щоб і корова з телям, поросят двоє, кілька десятків курей, качок, квочка з курчатами. І городу соток сорок. Спочатку мешкали з Олиною матір’ю, а потім дали будиночок від колгоспу як молодій сім’ї.

Хлопці підростали, вже й школярами стали. Ольга крутилася, як білка в колесі. Ще тільки світає, а вона вже на ногах. Треба й худобу нагодувати, й хлопцям своїм сніданок встигнути. Як не як три чоловіки у сім’ї! Мнатик у домашнє господарство дуже не вкидався. Так собі, дотично. То води корові принесе, то може буряків свиням натерти. Решта – на Ользі, а в нього – спина. «Мабуть диски випали, так болить, так болить!»

Щонеділі їздили до міста на базар. Сільська земля та дбайливі Ольжині руки давали такий урожай овочів, що надлишок конвертували у гроші. Та й молочні продукти були у місті в ціні. Домашнє свіже, аж просилося покупцям у торбу. Там на міському ринку й познайомилися з людьми із сусіднього села – батько з донькою торгували карасями. Здружилися, стали одне одному місце займати. Можна було й торгівлю довірити, а самим збігати-скупитися для дітей, для господарства. Бувало, що обмінювалися товаром: за рибу – сир. Чоловік – Павлович, донька – Ірина. Він добрий господар, усе в нього по-хазяйському: ваги, пакетики, ємкості для риби. Вона завжди була у воді, плюскалася і вабила покупців. Ніхто не міг дорікнути, що несвіжа. Ірина мало допомагала батькові, все більше базаром бродила. Надивиться якусь обновку і приходить, гроші канючити. Дівчина відразу не припала Ользі до душі. Та й стала вона помічати, що рудоволоса пускає бісики в сторону її Мнатика. Подумала, що здалося, бо завжди вірила своєму чоловіку.

- Проїду я до Павловича, візьму нам риби на вечерю, - мовив якось серед тижня Михайло. І не чекаючи Ольжиної згоди, що доїла корову, стрибнув у машину.

- То й хлопців з собою візьми! – кинула навздогін, та її вже ніхто не чув.

Повернувся годин за дві, хоча дорога в обидві сторони займала хвилин 30.

Ольга вклала хлопців, котрі повечеряли дерунами із сметаною, а сама чекала Мнатика.

Увійшов тихо.

- Ти не спиш?

- Та ні, чекаю рибу на вечерю, - піддьоргнула.

- Не піймалася, сказав Павлович, - пробурмотів і подався до спальні.

Візити до сусідів стали регулярними. Приводів знаходилося багато: сокиру наточити, косу поклепати, машину підремонтувати… Повертався за північ, або й під ранок. А якось склав сумку в обідню пору, доки хлопці були в школі, і сказав:

- Не можу, тягне мене до неї.

Просила, благала, хапала за руки. Молила отямитися. Пішов. Тільки курява за машиною здійнялася. Заїхала мати з обіднього доїння.

- Де це твій хазяїн? Корова в сараї реве, нема кому напоїть?

- Пішов, - сльози хлюпнули мимоволі.

- А ти плач за ним! Та таких хазяїв як твій ще світ не бачив. Дармоїд! Який з нього господар! До роботи – спина, а до гульок – вже й не болить.Тьху!

Атанас з Нельсоном нічого не розпитували про батька. Вони звикли, що ввечері його нема. Поцікавилися вранці:

- Мамо, а батько вночі не прийшов? Він де?

- Десь пропав... Мабуть, заблукав і не знайшов стежку додому.

- А хіба він маленький, що не знає дороги додому? – заокруглив чорні очі-сливи молодший. Старший тільки зиркнув на брата і сердито засопів над тарілкою з гречаним супом.

Того дня зі школи хлопці повернулися раніше. Вони не залишилися на футбольний гурток. Атанас напоїв худобу, вичистив у сараї, поклав накошеної мамою трави у жолоб. Молодшому загадав погодувати курей та качок. Хлопці підмели господарський двір і пішли полоти грядки. За ними був закріплений баштан. Повернулися до хати і сіли за уроки. Атанас начистив картоплі і цибулі, щоби мама швидше зготувала вечерю.

Так пройшов тиждень, потім другий. На базар Ольга не їздила, просила свій товар продати сусідку або торгувала молоком у селі.

У неділю біля двору зупинилася машина. Мнатик відчинив ворота і заїхав на подвір’я. Хлопці увімкнули телевізор і швидко всілися перед екраном. Ольга на кухні пекла улюблені пиріжки з яблуками.

Зайшов. Поставив сумку.

- Атанас, Нельсон, ви вдома? – гукнув від порогу.

Старший виглянув з кімнати.

- О! Пропажа наша явилася! А ми тебе не чекали! – повернувся і знову до телевізора.

Ольга вийшла з кухні.

- Пробач! Не зміг без вас...

- Це був твій перший і останній шанс. Другої спроби не буде. Вирішуй раз і назавжди, - видавила з себе, хоча душу рвало від образи і болю...

- Дурка ти, дурка! – сварила її мати. – Переступив раз, переступить і вдруге. Ото б раз переплакала і не жахалася решту життя: де він, з ким він!

- Ви, мамо, живіть, як вам краще. А я виросла без батька, знаю смак сирітського хліба. У мене двоє хлопців і їм треба чоловіча рука.

...Виросли хлопці, вивчилися, обидва одружилися, мають дітей. Щовихідних вони у мами Олі. Для неї – дарунки, смаколики. Шанують і батька. Придбали для них нове авто. Невістки вчаться у свекрухи готувати чурчхелу – східні солодощі: нанизані метелики волоських горіхів, здобрені загущеним фруктовим соком. Та як не стараються, у мами Олі цей смаколик – шедевр. Можливо, це досвід, а може вміння, а може часточка душі.

Чи пробачили сини свою «пропажу»? Це вже знають тільки вони. Але ніхто жодного разу не згадав і не обмовився про ту смугу у їхньому житті. Ніхто не відає, як то воно Ользі в душі… Але вона зберегла дітям батька, а онуки мають дідуся.

Скільки людей – стільки й доль. Навчитися на чужому досвіді не можна. Мудрієш тільки освоївши власні життєві уроки.

***

Черкаські