Забрали з інфарктом, привезли з іншими мізками

07 березня 2026 р. 08:23

07 березня 2026 р. 08:23

Я завжди пишався своїм шлюбом з Наташею. Усі друзі мені заздрили. Познайомилися в інституті. Кураторка завжди її у приклад ставила. Навіть якось організувала виховну годину-диспут «Де взяти 25-у годину в добі?» Своїм досвідом «скрізьвстигання» ділилася Наташа. З того часу я й став приглядатися до проворної однокурсниці.

Наташа – була ідеальною дружиною. Гарна собою, що й перед людьми не соромно, завжди охайна. У домі – ідеальний порядок, а на кухні – завжди свіжі, власноруч приготовлені страви. Не знаю, о котрій їй доводилося прокидатися, але на сніданок у мене були завжди гаряча свіжа страва. Переважно суп на бульйоні з домашньої курки. Живності ми не тримали, але я й не задумувався, де щодня береться свіжа курятина.

- Між люди не гоже йти з порожнім шлунком, - керувалася вона законами ще своєї бабці і доки я уплітав запашний гречаний суп, Наташа наливала свіжозаварений чай та клала на блюдце щойно випечені домашні булки з корицею.

- Якщо затримаюся на роботі, знай: у мультиварці капусняк із свинними копченими реберцями, а в холодильнику – тушкована риба з овочами. Там же й узвар, - ознайомлювала з меню на день і йшла збирати дітей до школи.

Наминаючи суп із свіжою зеленню та молодою цибулькою, чув як Наталя перевіряє вивчений донькою вірш. Заплітає кісники і поправляє наголос у словах та підказує початок стовпчика. Коли вона його вчила?

Дружина слідкувала за навчанням дітей і звичайно ж вона підтримувала зв’язок з вчителями, ходила на батьківські збори та ремонти класів.

Переді мною завжди стояла тільки одна ціль – робота. Іншого клопоту я в житті не мав. З усім справлялася Наталя. Ще й на завод встигала, де працювала головним бухгалтером. А на вихідних ми усією сім’єю гостювали у наших батьків – одну суботу в моїх, наступну – у тещі з тестем. Діставав сумки з гостинцями батькам, навіть не підозрюючи, що в них встигла наготувати-напакувати дружина, і коли? Мама завжди раділа, як мала дитина: «Наточко, доцю, ти мені ватрушок привезла! Пам’ятаєш, що люблю та й по зубах моїх. А дідові? Пива світлого».

Допоки старі з малими розпаковували гостинці, Наталя вже починала прибирати у кімнатах. Моїм завданням було винести-занести домоткані ряднини, які вона витрушувала сама. Коли в хаті був лад, бігла на город. Картоплю батьки пололи самі, а вся городина була на Наталчиних руках. Діти теж бралися за сапи. Мені якось завжди не вистачало інструменту.

- Сину, мо’ ти б бур’ян попід забором викосив? – питав батько.

- Та можна було б, але ж у вас коса не клепана. Та й хто вдень косить? Треба зрання, доки роса на траві…

Згодом діти наші виросли. Вже й онуки є. Наталя молодим з малечею завжди допомагала. Мало не щотижня діти онуків до нас привозили. Аж поки три роки тому не сталася біда.

Дружина повернулась з роботи, поставила м’ясо на газ приварити та заходилася знімати постільну білизну у спальні. Аж раптом я почув грюкіт. Прибіг – а вона лежить на підлозі. Викликав швидку. Медики приїхали вчасно, бо станція за два квартали від нашого будинку. Фельдшерка хутко оглянула: інфаркт, термінова госпіталізація. Дружину прооперували. Все обійшлося.

Що стало причиною хвороби – не втямлю. Але цей день пам’ятаю дуже чітко, бо відтоді наше життя кардинально змінилося.

Місяць Наташа лежала в лікарні. Мої дні були один чорніший іншого. Донька навідувалася до мене. То їсти приготує, то поприбирає, то пральну машину завантажить. Але що мені снідати, обідати і вечеряти – я не знав. Як прасувати сорочки і штани – теж вища математика. Та й хіба це чоловіче заняття? В кімнатах панував безлад. Я час від часу розсовував випране по полицях, але ж потім не міг знайти необхідного… Не міг дочекатися, коли закінчиться ця чорна смуга, цей бардак. Я ж ніколи сам не жив! Ні, доньку я не виную. Їй і так не солодко: своя сім’я, прооперована мама в лікарні, вчителювання в школі, ще й я до всього.

Нарешті виписали Наталю з лікарні. Перший тиждень вона майже увесь час лежала в ліжку. Я їй на сніданок кашу варив, а обід з їдальні приносив. Думав, от-от все буде, як раніше. Але нічого не змінювалось. Згодом Наталя наче й одужала, але однаково за хатні справи не бралась. Натомість почала щодня кудись ходити. Регулярно – вранці і ввечері

- Куди це ти? Може борщу звариш? Так скучив за твоїми стравами? Скоро виразка буде.

– Я в парк, лікар сказав щодня гуляти!

– Як довго? Місяць, два?

– Ні, завжди! А ще додав: якщо не зміню денний графік – помру. Тому, дорогенький мій, вибач.

Я спочатку думав, що жартує. Але ж ні: на вечерю легенький салатик з курячим філе, ніякої випічки. Вранці - вівсянка і варене яйце та булка з маслом до чаю.

- Пообідаєш в їдальні, бо мені на відновлювальні процедури.

Борщ ми стали їсти не щодня свіжий, а по два-три дні.

І тут мені закралася думка, що у Наталі з’явився коханець. Вона завжди мені дорікала пузцем та жартувала, що я – вагітний слон. То може зустрівся стрункий кучерявий?

Як тільки вона виходила на вечірню прогулянку до парку, я назирці поміж дерева та кущами крадькома слідкував за нею. Вона йшла впевнено і прискорено. «Ну звичайно, запізнюється на обумовлене місце», - мелькало в голові. Але Наташа проходила коло, друге, третє, не збавляючи темпу, а до неї ніхто не підходив. «Ага, сьогодні не прийшов! - втішався я. – Нічого ось завтра все й випливе!»

Та проходив день, другий, тиждень, місяць, а мої підозри не справджувалися.

- Дивлюся, ти скинув вагу, помолодів. Став краще виглядати, - якось сказала після вечірньої прогулянки, коли я ледь встиг вскочити поперед неї до будинку і стрибнути на диван.

- Не доїдаю, - напівжартома напівсерйозно зібрався з думками. «Побігала б ти місяць між деревами у напівзігнутому положенні…»

- Доню, скажи, що з нашою матір’ю сталося в тій лікарні? Мені здається, що їй не на серці, а в голові операцію зробили! Їсти не готує, прибирати мене змушує. Це стільки триватиме?

- Думаю, що вже довіку. Їй діагностували невиліковну хворобу «Жити треба для себе!» Вона навіть тренінг із психологом пройшла «Як навчитися казати НІ!» Так що, татку, вирішуй як тобі далі бути – плакати в кожну жилетку чи жити по-новому! До речі, в суботу заїдемо, провідаємо маму і хочу дуже побачити тебе. Кажуть, ти маєш молодечий вигляд?!

- За місяць поїду в санаторій. Так вирішив син. Він вже й путівку оформив. Зять відвезе машиною, - новий сюрприз від Наталі наступного ранку. Я аж заскавчав, але куди мені подітися? Треба терпіти Божу ласку.

За три тижні хазяйнування я навчився готувати суп. Пройшов у доньки майстер-клас з випікання сирників. Виявляється, це не так вже й складно. У будинку невістка навчила прибирати поетапно: сьогодні одна кімната, завтра друга. Не втомливо і результативно. Найбільша підмога була від онуків.

- Дідусю, - сміялася з моєї недотепності 14-річна Ліза. – Дивися, це ж так просто зайти в Гугл і знайти найпростіший рецепт, де вказані усі необхідні інгредієнти.

Одним словом, приїзд Наташі із санаторію ми відзначали за святковим столом, де майже усі страви, за виключенням запеченої риби донькою та спеченого торта невісткою, приготував сам. Дружина була вражена! Ще більше був вражений я! Наташа мала чудовий вигляд. Зникли її синці під очима. На щоках палахкотів рум’янець. Вона жартувала, часто посміхалася, багато розповідала, ділилася враженнями та новими знайомствами.

Кульмінацією родинного святкування став підготовлений мною сюрприз. Я дістав із шафи два пакети. Один простягнув дружині. Вона з цікавістю розгорнула: новий спортивний костюм її улюбленого бірюзового кольору. Очі Наташі наповнилися слізьми.

- А в другому що? – поцікавилася, проганяючи непрохані емоції.

Я розгорнув пакет і показав чоловічий спортивний, придбаний для себе.

- Для вечірніх і вранішніх прогулянок, - пояснив усім. – Разом!

***

Черкаські