«Нас б'ють, а ми крепшаємо»

10 квітня 2026 р. 12:10

10 квітня 2026 р. 12:10

Життя після випробувань і сила, яка допомагає не зламатися. Історія морпіха, який після трьох років полону повернувся додому і вчиться знову жити, знаходячи силу в простих речах.

Коли ми говоримо про свободу, то рідко замислюємося, що вона означає насправді. Для когось – це подорожі чи можливості. А для когось – просто вийти на вулицю і подивитися на дерево. Саме так відчуває свободу морпіх із Новоукраїнки Богдан Скупнєвський – військовий 36-ї окремої бригади морської піхоти, який провів у російському полоні понад три роки і повернувся додому 26 червня 2025 року.

І при цьому – жодного сонячного світла. У камері – лише маленьке віконце під стелею, до якого промінь так і не діставався. За три роки його вивели на прогулянку лише тричі. Він майже втратив зір.

– Я нічого не бачив… усе розпливалося від темряви, – каже Богдан.

Попри це, він вистояв. Вистояв тоді, коли ламали психіку, коли намагалися забрати не лише свободу, а й відчуття себе. Час у полоні ніби втрачав сенс, але внутрішня стійкість залишалася.

26 червня 2025 року, у свої 24 роки, Богдан повернувся додому – наймолодший серед звільнених того дня.

– Я плакав, коли нас везли. Я мріяв побачити зелені дерева… Але нічого не бачив– без сонця я майже втратив зір, усе розпливалося, – згадує він.

Повернувся виснажений, але незламний. І вже тут, удома, почав заново вчитися жити. Після повернення найціннішим стали речі, на які більшість із нас навіть не звертає уваги.

– Це свобода, коли ти можеш подивитися на дерево і на сонце. Це найцінніше… Просто відчуття, що ти можеш вийти на вулицю і подивитися на дерево.

Сьогодні Богдан поступово повертається до мирного життя. Оселився у Золотоноші, створив сім’ю і, як сам зізнається, саме вона стала його найбільшою опорою.

Сім’я, за його словами, приносить спокій і радість, допомагає відновлюватися і рухатися далі. Говорячи про свій шлях повернення, Богдан пояснює, що зараз для нього головне – рухатися вперед і не втрачати внутрішній орієнтир.

– Стремління в майбутнє, – каже він.

– Ти сам себе підтримуєш… підбадьорюєш, – ділиться він.

Сьогодні поруч із ним є ті, хто допомагає не зупинятися. Дружина, як зазначає Богдан, підтримує щодня – і це дає сили рухатися вперед.

Після повернення він не замкнувся в собі, а спробував знайти себе в нових заняттях. Одним із таких став адаптивний спорт.

У березні цього року в Черкасах відбулися змагання «Бійці духу» з веслування на тренажерах, які зібрали ветеранів з усієї області. Серед учасників був і Богдан. Для нього це був перший досвід – і одразу успішний: він посів друге місце.

Рішення спробувати, за його словами, було спонтанне – просто погодився на пропозицію і вирішив не відкладати.

– Перший раз побачив цей тренажер вживу… Думаю: нічого собі, – згадує Богдан.

Попри хвилювання, виклався на максимум і не приховує, що результат став приємною несподіванкою.

– Я погоджуюся на будь-який рух, – додає він. І підкреслює, що такі кроки допомагають відновлюватися не лише фізично, а й емоційно, повертають відчуття життя та впевненості.

Коли мова заходить про мрії, у його відповідях немає пафосу – лише прості й щирі бажання.

Говорить про роботу, стабільність і звичайні речі, які формують відчуття нормального життя. І навіть з усмішкою зізнається:

– Зараз мрію, звичайно, про комп’ютерне крісло, якщо чесно казати.

А потім додає слова, в яких – багато тепла і вдячності:

– Я щаслива людина. Все є. Будинок є, жінка, донька є. Що ще треба?

Наголошує: після повернення важливо дати собі час на відновлення, обмежити потік новин і поступово повертатися до реальності.

– Коли тільки повертаються з полону, то першим ділом потрібно відпочити. Хоча б тиждень. Мінімум інформації… – пояснює він.

Окремо підкреслює важливість психологічної підтримки – не замикатися в собі, а проговорювати пережите.

– Працювати з психологом потрібно. Поговорити, все висказати, – додає Богдан.

На завершення звертається до українців просто і щиро:

– Ми тримаємося. Ми не зламані. Нам потрібно ще триматися – це найголовніше.

І додає слова, які звучать як підсумок його досвіду:

– Нас б’ють, а ми крепшаємо.

Його історія – це не лише про випробування. Це про повернення до життя, про силу людини і про те, що навіть після темряви можна знову побачити світло.

І, можливо, почати з найпростішого – подивитися на дерево і на сонце.

Євгенія Васіна.

***

Черкаські