“Я роблю свою справу, що ще треба для щастя”, - Євгенія Шихова

16 квітня 2026 р. 15:29

16 квітня 2026 р. 15:29

Щодня вона бачить біль, який не сховаєш за словами, адже його доволі важко описати. Не кажучи вже про втому, виснаження і чужий відчай. Але разом із цим — вона бачить і силу. Силу тих, хто після війни вчиться жити заново. А вона допомагає їм зробити цей шлях можливим.

Її руки пам’ятають біль. Не власний — чужий. Той, що відлунює у зламаних кістках, напружених м’язах, у перших кроках після важких поранень, у скупих сльозах чоловіків, які вчаться заново жити після війни.

Молода, тендітна на вигляд, із тихою усмішкою і спокійним голосом. Але за цією зовнішньою м’якістю — сила, яку не виміряти словами.

Її професія відновлювати. Фізична терапія — це більше, ніж набір вправ чи медичних процедур. Наша героїня відразу просить не плутати фізичних терапевтів та реабілітологів. Пояснює, що такого поняття як реабілітолог наразі не існує, адже це стара назва, не актуальна нині.

Звичайний день Євгенії розписаний ледь не по хвилинах, адже її досвід вкладається у щоденну працю там, де біль і виснаження стали буденністю.

• - Для пацієнтів ти не лише терапевт. Ти і психолог, і мама, і тато, і друг, який підкаже що і як робити. Якщо раніше до нас на терапію зверталися переважно люди старшого віку, орієнтовно сорокарічні, то наразі це і двадцятилітні пацієнти. Навіть в такому віці вони вже з ампутаціями, травмами, - розповідає Євгенія.

Для мене особисто фізична терапія — це мистецтво переконати людину, що вона зможе. Що підведеться. Що піде. Що житиме далі.

• - В першу чергу людина це робить для себе, - зауважує Євгенія. - Вони бачать результат і саме це їх мотивує. А це в свою чергу мотивує мене рухатися далі.

Євгенія додає, що наважилась працювати у цій непростій сфері після власної травми. Мовляв було цікаво, як допомогти собі, згодом це бажання зросло у поклик.

Навіть вчить інших і планує вступати на аспірантуру.

• - Це так круто, коли ти можеш передати комусь свої знання, - зауважує Євгенія. - Стати таким собі ментором, допомогти, підштовхнути до правильного рішення. Для мене дуже цінно бути такою підтримкою для інших, молодших колег.

Адже працювати у військовому госпіталі — означає щодня бачити справжню ціну свободи. Тут немає випадкових історій. За кожним пацієнтом — фронт, втрата, поранення, побратими, яких уже немає поруч. Не кожен із тих, хто сюди потрапляє — вмотиваний, хтось потребує значно глибшої за фізичну терапію.

• - Якось до мене приїхав пацієнт із іншої області після ампутації, який до цього не був на реабілітації. Він був досить насторожений, але я прийшла і почала чітко розповідати йому що і як ми будемо далі робити. Зараз він вже відкритіший, активніше займається. Інший же пацієнт приїхав вкрай мотивований — у нього була чітка ціль: “хочу на Говерлу”. І ми почали роботу. Гуляємо з ним до Дніпра, адже робота в залі — це робота в залі, а йому треба адаптуватися до реального навколишнього середовища. І я вірю, що колись він обов’язково побіжить, головне не зупинятися.

.

Саме так народжується нова сила. Сила тих, хто після найстрашнішого знаходить у собі мужність починати спочатку.

• — Ми стараємося облаштувати для них максимально комфортну, майже «домашню» атмосферу”. Мотивуємо і своєю витримкою, часом гумором, заряджаємо бажанням боротися навіть тоді, коли неймовірно важко. І лікарям складно, ми виснажуємось, але це наш обов’язок. Якщо ми не з військовими пліч-о-пліч, то ми для військових: у госпіталях, терапевтичних залах, на заняттях, — зізнається фізична терапевтка.

Її робота — бути поруч у найважчий момент. Реабілітація — це шлях не на день і не на тиждень. Це часом місяці болю, напруги, виснаження і маленьких перемог. І дуже часто саме фізичний терапевт стає людиною, яка бачить ці перемоги першою. Перший згин руки. Перший рух пальцями. Перша спроба стати на ноги. Перший крок.

• — Іноді пацієнту потрібна дисципліна, інколи розмова і переконливе “у тебе вийде”. І ти кажеш це доти, доки він сам у це не повірить. Я бачу динаміку: тут людина у стресі, а ось за якийсь час вона змінюється на очах, з деякими пацієнтами я і до нині тримаю зв’язок.

Натомість на себе часу бракує, у ході розмови зізналась дівчина. Якщо і відпустка - то щоб поспати. Якщо необхідно розслабитись — то із коханою людиною, з друзями або у колі родини. Хоча любить грати у баскетбол і займатися йогою, та обставини не дозволяють виділити на це вільну хвилинку.

Прагнення вдосконалюватися та вчитися у найкращих привело Євгенію й до міжнародного професійного досвіду. Восени минулого року вона увійшла до складу делегації фахівців із Черкащини, які вирушили до столиці Данії — Копенгагена — для участі у міжнародному тренінгу з фізичної та реабілітаційної медицини. Протягом тижня Євгенія Шихова переймала досвід європейських колег, опановувала сучасні підходи до реабілітації та вивчала новітні практики відновлення пацієнтів після важких травм.

• - Якраз влітку мене перевели на нову посаду, а тут така пропозиція - я сприйняла це як подарунок від всесвіту. Це взагалі була моя перша поїздка закордон. Та мої страхи були марними, я жила в датській родині, з якими ми і наразі спілкуємось. Там привітні люди, медицина на високому рівні. Було б навіть логічніше, щоб вони приїхала і перейняли наш досвід, бо у нас унікальна історія травм.

Робота Євгенії — не про стерильну тишу кабінетів і спокійний робочий графік. Вона — про емоційне виснаження, про вміння триматися, коли серце стискається від чужого болю. Та вона не скаржиться. Бо знає: її праця — потрібна. Бо знає: у той момент, коли пацієнт після тижнів боротьби встає з ліжка і сам іде коридором — це більше, ніж результат реабілітації. Це перемога.

Євгенія Шихова з колегами

Фізична терапія не стоїть на місці, тож Євгенія постійно вчиться чомусь новому.

• — Нещодавно ми розпочали новий проєкт із використанням модуля віртуальної реальності для фізичної реабілітації. Це сучасний інструмент, який значно розширює можливості відновлення пацієнтів. Людина одягає VR-окуляри та занурюється у спеціально створене терапевтичне середовище, де може тренувати ходьбу, баланс, виконувати вправи для верхніх кінцівок, проходити когнітивні завдання на розвиток пам’яті, уваги й мислення. Окремий напрям — релаксаційні програми, які допомагають зменшити фантомні болі, тривожність і стрес. Незабаром поїду на навчання переймати досвід від колег, які активно застосовують технологію.

Попри молодий вік, Євгенія вже має за плечима досвід, який багатьом приносить ціле професійне життя. Її зрілість вимірюється не роками — а історіями людей, яких вона допомогла підняти на ноги.

• - У мене не вірили, прямо говорили, що у мене нічого не вийде. А зараз ті ж люди дійсно змінили свою позицію, дивуються і хвалять за наполегливість. Хоча мама і до нині жартує, що медицина — це моє хобі, - жартує дівчина.

Але жартувати у цій ситуація марна справа, адже Євгенія Шихова — одна з тих молодих українок, які не шукають простих шляхів. Які не чекають, поки хтось змінить країну. Які самі стають її опорою.

• - Я розумію, що не всесильна. Не все залежить від мене. Якщо пацієнт не захоче, то у нас нічого не вийде.

У військовому госпіталі Євгенія працює не лише з тілом. Вона працює з вірою. З надією. З людською здатністю починати спочатку.

Плани на майбутнє також чіткі і лаконічні:

• - Працювати на благо. Дуже багато військових, яким потрібна і буде потрібна допомога. Цивільне життя і травми теж ніхто не відміняв. Зараз фізичних терапевтів дуже не вистачає.

І, можливо, саме тому її історія — не просто про професію. Вона про покликання. Про вибір бути там, де найважче. Про силу молодої жінки, яка щодня допомагає іншим знаходити свою власну, яка щодня доводить: справжній героїзм інколи живе не на передовій, а в тихих лікарняних палатах, де хтось вчиться ходити заново.

***

Черкаські