Між сумнівом і фіналом: історія, де віра сильніша за страх

13 травня 2026 р. 15:21

13 травня 2026 р. 15:21

У якийсь момент вона була впевнена, що це не про неї.

Не її предмет. Не її мислення. Не її шлях.

А потім – фінал Всеукраїнської економічної олімпіади.

І лише 1,5 бала до десятки найкращих в Україні.

Це історія Поліни Пономаренко – учениці Золотоніської гімназії, яка навчилася сумніватися… і йти далі. І її вчительки Світлани Заєць – людини, яка не тисне, а тихо веде вперед.

Поліна не з тих, хто з дитинства мріяв про економіку. Навпаки – довгий час вона була переконана, що це зовсім не її напрям.

- Якщо чесно, я ніколи не задумувалася про економіку серйозно, – розповідає вона. – Мені здавалося, що в мене немає математичного мислення. Я навіть не розглядала це як щось своє.

Усе почалося у 8 класі, коли з’явився новий предмет – фінансова грамотність. Неочікувано для себе Поліна відчула цікавість.

- Мені просто почало подобатися. Без якогось тиску чи зусиль. А вже в 10 класі, коли з’явилася економіка, я ніби побачила ширшу картину: це не тільки про гроші, а про бізнес, стратегії, взаємозв’язки. І тоді помітила одну річ: я витрачаю небагато часу на підготовку, але маю гарні результати. Це мене дуже зачепило і навіть трохи здивувало.

Те, що для неї було відкриттям, для її вчительки стало очевидним значно раніше.

Світлана Іванівна пригадує, що ще під час занять із фінансової грамотності вона звернула увагу на ученицю, яка мислить інакше:

- Я помітила, що це дитина, з якою можна працювати. Але найбільше вона розкрилася вже у 10 класі. Є учні, які роблять лише обов’язкове. А є ті, хто береться за складніше – за ті самі «задачі із зірочкою». Поліна майже завжди їх виконувала. І не тому, що треба, а тому, що їй було цікаво.

За словами педагогині, ключ до цього – не просто знання, а мислення.

- У неї дуже хороша логіка. Якщо вхопив одну ниточку, ти можеш розмотати весь клубок і зрозуміти процес. І ще одна важлива риса – вона дуже відповідальна і спокійна в роботі. Вона не створює зайвого шуму, просто тихо йде вперед. І саме це часто дає найкращий результат, - розповідає досвідчена вчителька.

Але шлях до цього результату був далеко не простим.

Найскладнішим, як зізнається сама Поліна, виявилися не завдання і навіть не конкуренція. «Однозначно внутрішній тиск. Я завжди вимагала від себе найкращого. І думка про те, що можу підвести – себе чи вчительку – іноді дуже тиснула».

- Усі ці графіки, терміни… іноді здавалося, що я не справляюся. Починалася паніка. Але в такі моменти дуже допомагала підтримка – друзів, родини, вчителів. Вона ніби повертала мене в стан, де я знову могла рухатися вперед.

Цікаво, що навіть тоді, коли вона вже була на етапі виконання олімпіадних завдань, вона не дозволяла собі повірити в успіх.

«Коли писала тест, бачила, що він не такий вже й страшний. Але я свідомо не дозволяла собі думати, що в мене все правильно. Мабуть, це був такий внутрішній захист».

І саме тому момент результату став настільки емоційним.

- Я була дуже здивована. Навіть трохи розгублена. Спочатку просто не могла повірити своїм очам. Потім почала думати: як це буде – їхати в Київ, писати фінал… А вже потім прийшла радість. Хоча, якщо чесно, мої рідні раділи за мене навіть більше, ніж я сама.

За цими емоціями – велика і системна робота, яку часто не видно.

Підготовка відбувалася переважно онлайн: через обмежений час у гімназії більшість занять переносилися на вечори.

- Ми працювали регулярно, – розповідає вчителька. – Спочатку кілька разів на тиждень, а потім – практично щодня. Це були вечірні заняття, розбір складних тем, велике навантаження. Нам потрібно було не лише опанувати програму 10 класу, а й пройти матеріал 11-го. До того ж конкуренція була серйозною: поруч – учні спеціалізованих ліцеїв і навіть студенти коледжів.Завжди після занять казала: «Дякую, що ти погодилася на це». Бо це справді велика праця.

При цьому, за словами вчительки, важливо не лише накопичувати знання.

- Знання самі по собі нічого не варті, якщо людина не розуміє, як їх застосувати. Вони мають поєднуватися з мисленням і з цінностями. Бо інакше вони можуть привести зовсім не туди.

Можливо, саме такий підхід і сформував у Поліни нове бачення світу.

Сьогодні вона дивиться на гроші зовсім інакше.

- Коли заходжу в магазин або читаю новини, автоматично думаю: чому змінилася ціна, як це впливає на економіку. Гроші для мене – це вже не просто щось, що можна витратити. Це ресурс. Це можливість інвестувати, примножувати. Я завжди думаю перед покупкою, бо розумію їхню цінність.

На її думку, одна з найбільших проблем серед підлітків – це легковажне ставлення до фінансів.

- Багато хто просто не замислюється, звідки беруться гроші. І через це в майбутньому їм складно буде правильно ними управляти.

Світлана Заєць говорить про це ще ширше: «Фінансова грамотність потрібна не тільки підліткам – її бракує багатьом дорослим. Але для дітей це особливо важливо, бо вони вже зараз користуються грошима, банківськими послугами. І важливо, щоб вони робили це свідомо, а не хаотично».

Окреме місце в цій історії займає взаємодія учениці та вчителя.

- Саме Світлана Іванівна відкрила для мене економіку, – каже Поліна. – Вона пояснила, що стоїть за грошима, чому не можна просто «надрукувати більше». Вона завжди підтримувала, направляла, витрачала на мене багато часу. І найважливіше – я не боюся відповідати на її уроках. Мене навчили, що не треба боятися, якщо ти думаєш логічно.

У свою чергу, наставниця говорить дуже просто: «Є діти, з якими хочеться працювати. І це найбільша мотивація. Ти бачиш, що можеш щось дати – і є віддача. Поліна саме така».

Цей шлях привів до національного фіналу.

І хоча до топ-10 не вистачило зовсім небагато, цей результат звучить зовсім не як поразка.

«13 місце і 1,5 бала до десятки – це не випадковість. Це результат нашої праці, нашого часу і нашої віри. І я справді радію цьому».

Світлана Іванівна додає: «Я ніколи не налаштовую дітей тільки на перемогу. Уже сам вихід на такий рівень – це велике досягнення. Важливий сам шлях».

І, можливо, саме цей шлях дає найбільше.

Бо це не лише про формули і рейтинги.

Це про впевненість, яка з’являється поступово.

Про страх, який не зникає – але вже не керує.

Про досвід, який робить сильнішим.

І про віру. Спочатку – чужу. А потім – свою власну.

Іноді до перемоги не вистачає 1,5 бала.

Але цього достатньо, щоб зрозуміти: ти вже набагато ближче, ніж думаєш.

Євгенія ВАСІНА.

***

Черкаські