Не «дивні», а просто «інші»: як живуть діти з аутизмом у нашому місті

01 липня 2026 р. 11:53

01 липня 2026 р. 11:53

Коли ми чуємо слово «аутизм», дуже часто уявляємо щось далеке й незрозуміле. Але насправді поруч із нами живуть діти, які просто трохи інакше бачать і відчувають світ. Вони можуть не любити шум, уникати прямого погляду в очі, говорити менше або, навпаки, захоплюватися чимось настільки сильно, що дивують навіть дорослих.

Під час підготовки цього матеріалу я поспілкувалася з фахівцями, педагогами та родинами, які виховують дітей з аутизмом. Майже всі батьки попросили не називати їхніх імен – бо це дуже особиста й чутлива тема для їхніх сімей. Але всі вони погодилися на розмову заради іншого: щоб підтримати тих батьків, які лише починають цей шлях і бояться звернутися по допомогу.

У кожній історії, яку почула, було багато втоми, тривоги й болю. Але ще більше – любові до своїх дітей. А ще зрозуміла одну важливу річ: про аутизм дуже багато говорять, але дуже мало – по-справжньому слухають самих батьків, дітей і тих людей, які щодня поруч із ними.

В Інклюзивно-ресурсному центрі я побачила не «страшний діагноз», як його інколи уявляють у суспільстві, а дітей, які сміються, хвилюються, втомлюються від шуму, люблять обійми або, навпаки, бояться дотиків. Побачила батьків, які вчаться бути сильними. І фахівців, які щодня радіють навіть маленьким дитячим перемогам.

Директорка Центру Оксана Кузнєцова говорить, що за останні роки ставлення до дітей з аутизмом справді змінилося. «Якщо повернутися на десять років назад, тоді таких дітей було значно менше, а педагоги рідко стикалися з подібними особливостями розвитку. На той момент у нас була фактично одна дитина з офіційним діагнозом. Сьогодні ж майже в кожному закладі освіти є діти з такими освітніми потребами».

Вона пояснює: разом із цим змінюються й самі люди. «Педагоги вчаться працювати з такими дітьми, знаходити до них підхід. І дуже важливо, що суспільство починає краще розуміти батьків. Бо без підтримки родини неможливо говорити про справжню допомогу дитині».

Пані Оксана каже, що досі одним із найболючіших моментів залишається нерозуміння. «Дуже часто люди думають, що це просто «невиховані діти», що батьки щось «не допрацювали». Але це - не питання виховання. Такі діти просто інакше сприймають світ, звуки, емоції, комунікацію».

Вона особливо наголошує: не існує двох однакових дітей з аутизмом. «Я завжди порівнюю аутизм із квіткою. У неї багато пелюсток, і кожна дитина – абсолютно особлива. Так, можуть бути схожі риси: комусь важко дивитися в очі, хтось вибірковий у їжі, комусь складно будувати комунікацію. Але коли починаєш працювати ближче – розумієш, що до кожної дитини потрібен свій ключик».

На її думку, без прийняття немає розвитку. Коли дитину постійно засуджують, порівнюють або намагаються «переробити», вона ще більше закривається у собі. А коли поруч є люди, які приймають її такою, якою вона є, – дитина починає довіряти світові.

Також директорка ІРЦ чесно говорить про страхи самих батьків.

• - Батькам дуже важко прийняти нову реальність. Вони одночасно хочуть підтримки й бояться відкриватися. Ми навіть організовували зустрічі для родин, де можна було поспілкуватися, поділитися досвідом. Усі говорили: «Так, нам це потрібно». Але коли доходило до самих зустрічей – приходили одиниці. Бо людям страшно.

Найголовніше, що вона хоче сказати батькам, які тільки почули діагноз: «Ви не одні. Є фахівці, які готові допомогти. Не потрібно закриватися у собі. І найважливіше – не втрачати час. Треба починати працювати з дитиною якомога раніше. Так, це важко. Але саме щоденна робота дає результат».

Фахівчиня Центру Яна Лущій переконана: найважливіше у роботі з такими дітьми – терпіння й щирість.

• - Дитині найбільше допомагає спільна робота всіх дорослих поруч, пояснює спеціалістка Центру Тетяна Кохно. - Коли співпрацюють батьки, педагоги й спеціалісти – у дитини значно більше шансів адаптуватися й розвиватися.

Вона впевнена: толерантності потрібно навчати ще змалку. Дітям потрібно пояснювати ще із садочка, що всі люди різні. І це нормально.

Фахівчиня Вікторія Лихенко усміхається, коли згадує своїх вихованців:

• - Спочатку дитина може боятися нового простору, бігати кабінетом, відкривати шухляди, усе досліджувати. Але коли ти не тиснеш, не свариш, а просто спокійно приймаєш її – поступово з’являється довіра.

Практичний психолог Анна Сірко зазначає, що найважливіше у її роботі – знайти підхід до дитини. «Без довіри не буде роботи. Не існує універсального способу для всіх дітей. Кожна дитина – окремий світ».

Вона також чесно говорить про втому фахівців.

Але саме маленькі дитячі перемоги дають сили рухатися далі. «Для когось помити руки – це дрібниця. А для нас це може бути величезний крок. Коли дитина починає дивитися тобі в очі, реагувати на звернення, сідати за стіл, довіряти – це найбільша радість».

Особливо щемливою для мене стала розмова з однією з відвідувачок Інклюзивно-ресурсного центру – мамою хлопчика з аутизмом. У її голосі було багато втоми, але ще більше – любові до своїх дітей.

«Любов до дітей – це і є моя сила. У мене двоє дітей з особливими освітніми потребами: у старшого сина – аутизм, у молодшої донечки – дизартрія. Але це мої діти, і я ніколи від них не відмовлюся».
Вона говорить дуже спокійно, хоча за цими словами відчувається ціле життя боротьби. «Я буду допомагати їм адаптуватися в житті стільки, скільки буде потрібно».

Жінка згадує, що ще змалку помічала: син відрізняється від інших дітей. «Він любив викладати машинки рядочками, бігав навшпиньки, повторював одні й ті самі слова. Я бачила, що щось не так».

Але коли вона починала ділитися про це з іншими людьми – їй не вірили. Казали, щоб не вигадувала, він звичайна дитина. Навіть після встановлення діагнозу багато хто переконував, що лікарі помилилися.

Найболючішим для жінки стало не саме слово «аутизм», а реакція людей. «Спочатку тобі кажуть, що все нормально. А потім, коли бачать особливості дитини, – починають сторонитися».

З роками різниця між хлопчиком та однолітками ставала помітнішою. Він не розуміє жартів. Сприймає слова буквально. Його могли образити чи зіпсувати речі, а він навіть не усвідомлював, що над ним насміхаються. Зараз син навчається індивідуально. «Йому так спокійніше. Він став більш врівноваженим. І для мене головне – що його ніхто не ображає».

Психолог дитячого садочка «Сонечко» Антоніна Колєснік каже, що найбільше у роботі запам’ятовуються саме маленькі перемоги.

Вона переконана: такі діти дуже тонко відчувають людей, вони вчать дорослих терпінню, уважності й прийняттю без умов. На її думку, довіра народжується лише там, де є спокій і безпека. Не можна тиснути на дитину або поспішати. Потрібно просто бути поруч і дати їй відчути, що її приймають.

Асистентка вчителя місцевої гімназії Альона Балута зізнається, що інклюзія важлива не лише для дитини з особливими освітніми потребами.

• - Найбільше торкає, коли діти самі допомагають, беруть особливу дитину в гру, захищають її. Без примусу. Просто тому, що так відчувають.

Поспілкувалася з родиною хлопчика однієї з місцевих шкіл. Вони усміхаються, коли говорять про свого сина. «Він особливий у всьому. Іноді здається, що його мозок працює зовсім інакше. Ще змалку хлопчик більше любив цифри, ніж іграшки. У чотири роки він уже міг у голові робити обчислення, які дивували навіть дорослих».

Батьки кажуть, що син має неймовірні математичні здібності. Він пам’ятає дати, цифри, сторінки з підручників, номери авто. А задачі розв’язує за секунди.

Та за цими здібностями люди часто не помічають труднощів. Коли чують про талант до математики, одразу кажуть: «О, геній!». Але мало хто бачить, як важко йому буває у звичайному спілкуванні чи шумному класі. Попри це, батьки розповідають про сина з величезною гордістю.

• - Коли він пояснює математичну задачу, у нього буквально світяться очі. І тоді ми розуміємо: він неймовірний.

Ще одна родина ділиться досвідом, який теж почався з невідомості та великої тривоги за дитину. «Ми не розуміли, чому дитина не говорить, не дивиться в очі, не реагує так, як інші діти». Батьки звернулися до спеціалістів дуже рано – у рік і три місяці. Багато читали й бачили інформацію про аутизм. І розуміли: потрібно діяти.

• - Нас дуже підтримали вихователі й керівництво закладу. Саме садочок допоміг нам найбільше – зрозумів, прийняв і створив для дитини комфортні умови.

Родина чесно говорить і про труднощі. «Це постійні заняття, спеціалісти, корекція, великі витрати. Це життя, у якому ти постійно тримаєш руку на пульсі».

Але поруч із втомою – велика любов до своєї дитини. «Він дуже добрий, ніжний, тактильний. Сам навчився читати, вчить англійську, дуже тонко відчуває людей».

Та попри всі труднощі, у голосі мами відчутні любов, захоплення і глибока прив’язаність до своєї дитини. На запитання, що найбільше її захоплює у синові, вона відповідає:

• - Найперше – те, наскільки він особливий і сильний. Ми щодня дивуємося, як йому непросто в цьому світі, але він усе одно старається, вчиться, розвивається. Він для нас щодня – як нагадування про те, скільки в людині може бути сили і любові. І ми просто не перестаємо дивуватися цьому.

Найбільше ця родина мріє про прості речі. «Щоб суспільство перестало боятися таких дітей. Щоб у них бачили не лише діагноз, а людину».

Після всіх цих розмов я зрозуміла: аутизм – це не про «інших» дітей. Це про дітей, які хочуть того самого, що й усі: бути почутими, прийнятими, у безпеці, серед людей, які не відвертаються.
Інклюзія починається не з програм і не з документів. Вона починається з погляду, у якому немає страху. З терпіння, яке не зникає після першої складності. З людяності, яка сильніша за упередження.
І коли поруч із дитиною з’являється хоча б одна людина, яка бачить у ній не діагноз, а особистість – у неї з’являється шанс.

Бо кожна дитина заслуговує не на співчуття. Вона заслуговує на світ, у якому її розуміють і приймають.

Євгенія ВАСІНА

***

Черкаські