«Ми Богу дякуємо! Скільки щастя маємо! За руку одне одного тримаємо!»

22 липня 2026 р. 12:50

22 липня 2026 р. 12:50

Існує на світі категорія людей, вперше зустрівшись з якими, відразу впускаєш їх у душу, бо відчуваєш: свої! Саме таким і є подружжя Гонзів – Олексія Івановича і Тетяни Андріївни. Живуть вони на Золотоніщині, у райському куточку затишного села Вільхи, серед розмаїття вишень і зелених городів, що вже набралися літнього соку дозріваючих плодів. Ця колоритна пара разом вже півстоліття, тож редакція не могла пройти повз таку визначну дату.

Під'їжджаючи до будинку Гонзів, ще здалеку побачили Олексія Івановича, який вийшов на дорогу і, як справжній регулювальник, вказував напрямок: сюди, сюди! З першого погляду і перших слів привітання відчувалося – люди хороші, гостинні, приємні у спілкуванні і прості, що відразу викликає добрі відчуття. У дворі – затишок і доглянутість, скрізь видно руку справжніх господарів. Великий стіл і лавки біля нього, схоже, не раз запрошували на сімейні свята дружну родину і гостей. Розмаїття квітів, що акуратними рядочками і мальовничими групками прикрашають дворище, вказують на любов до краси і старання господарки Тетяни Андріївни.

У хаті, як у церкві – тихо, прохолодно і затишно. «Молодята» чекали гостей, тож підготували фотографії із сімейного альбому, розклали на столі яскраві привітання із золотим ювілеєм, надіслані рідними та друзями. Їхня розповідь про подружнє життя – бальзам на душу! Слухав би - не переслухав!

Олексій – корінний вільхівчанин, Тетяна – кединогірська, але вже 50 років прожила у Вільхах, тож можна вважати вона у селі теж своя, рідна. Вперше вони зустрілися у Коробівській школі, де навчалися у старших класах. Початкові Олексій закінчував у рідному селі.

• - Була у мене спершу гармошка, - згадує Олексій Іванович, - я з нею і в школу щодня ходив, на одному плечі ранець, на іншому – гармошка. Грати сам навчився, на слух. У мого тодішнього «конкурента» Миколки Лущія – малинова «Марічка», у мене – зелена «Україна». На перервах ми сідали на протилежні кінці довгої лавки і починався концерт. Репертуари у нас були різні, як і слухачі. А на свята ми на сцені удвох грали, то «Коробочку», то «Яблучко». Колись я прийшов до школи з однією гармошкою, а ранець дома забув.

• - Він у мене «естет», - приєднується до розмови Тетяна Андріївна, - це йому від природи дісталося, змалечку любить музику і все, що з нею пов'язано. Спочатку була гармошка, потім баян, а з часом – бобінний магнітофон. Так що Олексій завжди був «першим хлопцем на селі», а на шкільних вечорах – і поготів, усіх заводив і настрій піднімав. Він за мене старший на три роки, зрозуміло, що мені була дуже приємна увага такого хлопця. А ще ж і гарний до всього!

• - Мені Таня відразу сподобалася, - посміхається Олексій Іванович. – Дивлюся на шкільному вечорі на дівчат: і та гарна, й інша, а Таня – найкраща. У неї волосся знаєте яке було? Густе, шовковисте! У школу, зрозуміло, коси заплітала, а на вечори як розпустить по спині, то наче хвилями збігало, так і хочеться рукою провести. Почали з Танею дружити. Після вечорів возив її на велосипеді додому, на Кедину Гору, лісом, по піску, об`їжджаючи коріння дерев, повз брудера з качками. А потім повертався додому о 2-3-ій ночі. На побачення до Тетянки я ніколи не ходив без її улюблених цукерок «Фантазія» або «Червоний мак». Де брав гроші? Візьму вдома кілька порожніх пляшок і кілька яєць у курнику і несу в магазин здавати. Такий собі «бартер».

• - Кохання у нас було дуже романтичне, як у кіно, - сміється Тетяна Андріївна, - гуляли понад Дніпром, під місяцем, каталися на човні по місячній доріжці, милувалися здаля вогнями Черкас. Мир, тиша… Разом зустрічали усі свята, Олексій завжди брав з собою баян, де б ми не були, у лісі «на майовці» чи у когось дома святкували. Все життя був душею компанії!

Таня ще вчилася у школі, коли її коханий вступив до Канівського культосвітнього училища, на факультет «Музичне мистецтво», вирішив стати хормейстером, що й не дивно при його любові до музики. Розлука не стала перепоною для їхніх почуттів. Зустрічалися щовихідних. Інколи Олексій таємно тікав з навчання і приїжджав до свого Таньочка, щоб батьки не знали. Сумку заривав у «людську» скирту поблизу села. Якось ішов з Кединої Гори додому у Вільхи, втомився, не виспався, тож вирішив прилягти на хвильку відпочити. Нагріб сухого хмизку на підстилку і заснув. Прокинувся – а навкруг нього сільські собаки сидять і виють. Ох і злякався тоді!

Скоро і Таня закінчила школу. Спеціальну освіту здобувала у Черкасах, в торговельному технікумі. На вихідні, як і годиться, їздила додому. Доїжджала до Чапаєвки, а там Олексій забирав її на мотоциклі. Якось була страшна ожеледиця, тож Таня вирішила додому не їхати, та й не всі автобуси на маршрути виходили. Увечері, в гуртожитку, її погукали: «Спустися на прохідну!» А там Олексій, власною персоною: «Ти чого додому не поїхала?» «Так не було ж як!» «А я ж якось доїхав!» Ну не міг він так довго не бачити своєї Танюшки.

Після закінчення навчання Олексій Гонза деякий час завідував клубом у Вільхах, а потім працював художнім керівником Коробівського будинку культури. Одружилися молодята у червні 1976 року.

• - Розписували нас у Коробівці, в новому Будинку культури, - згадує Тетяна Андріївна, - все було так урочисто і душевно, куди тому розпису у міському РАЦСі! А який був сценарій! Зал - повен глядачів, адже це дуже цікаве видовище. Був задіяний місцевий вокально-інструментальний ансамбль під керівництвом тодішнього директора Будинку культури Сергія Васищева. Участь у події брали й дітки. Хіба таке можна забути?

Слід зазначити, що і Таня, і Олексій були єдиними дітьми у своїх батьків, тож коли у молодій сім'ї народився первісток Женя – радості батьків і усіх бабусь-дідусів не було меж. Маля виховували гуртом і любили однією великою безмежною любов'ю!

• - Я вийшла заміж у 18 років, - згадує Тетяна Андріївна,- і потрапила у дуже хорошу родину, де мене зразу прийняли, полюбили, обігріли і багато чому навчили: і маля доглядати, і вареники ліпити. Батьки Олексія – Іван Дмитрович і Ганна Іванівна, завжди допомагали і моїй мамі – Ганні Андронівні. Не передати словами, які це сердечні, добрі люди і як я їм вдячна. Ми прожили разом з ними душа в душу двадцять щасливих років.

Родина Гонзів шанована і знана у Вільхах. Так склалося, що Олексій Іванович кардинально змінив в професію і все своє трудове життя працював 33 роки водієм у районному відділі освіти, «возив п'ять поколінь керівників», як говорить сам. Тетяна Андріївна обрала професію продавчині у місцевому магазині. Сім'я була творча. Олексій ні на день не забував про своє музичне хобі.

• - Радіола була і не одна, - сміється Тетяна, - платівки, баян, магнітофон, пісні - хата гула! Маленький Женя чув музику ще у моїй утробі, а тепер лежав у люльці з лози і слухав її «вживу».

Олексія у молоді роки називали у селі «людиною-святом», жодна урочиста подія не проходила без його участі. Як говорить він сам: «тягали мене, як того кота, з баяном на пару». Піснею і музикою усіх заводив, веселив і розважав. Не дивно, що син Женя пішов батьківською стежиною.

Вже багато років Євген Гонза – працівник культури, талановитий співак і музикант відомий у Золотоноші.

Через десять років після народження сина в родині з'явилася донечка Юля. Ім'я їй дав брат, хоч і домовилися тягти жеребки, та все було визначено заздалегідь. Природа зіграла чесно: Женя зовні – копія тата, Юля – мами. Дівчинка росла сором'язливою і тихою домашньою дитиною, як-то кажуть, улюбленицею всієї родини, великою радістю, яку рідним дарувало її маленьке серце. Такою і залишається у дорослому житті.

• - У чому ж секрет довголіття родини? - ставимо ключове запитання золотим ювілярам. – Що повинно бути дороговказом?

• - Любов, взаємоповага і велике терпіння, така моя думка, - впевнена Тетяна Андріївна. – Олексій любить поговорити, я – слухати. Мене ніколи не дратували його багатослівність, «кричалки», частівки. Він - весела людина, я – більш спокійна. Не буду стверджувати, що наша сім'я ідеальна. Були і бурі, і грози, але «сімейний човник хвилі гнав і від штормів нас рятував», як написала я у своєму вірші до нашого золотого ювілею. Ви знаєте, якось неочікувано почала складати поетичні рядки, дарую тепер свої твори рідним і знайомим.

• - Я – жартівник, - підтверджує Олексій Іванович, - така у мене натура. Я все життя любив співати і танцювати, веселити людей. У нас з Танюшкою завжди була гармонія і повне розуміння з цього питання. Великого багатства ми не нажили, але я ні про що не шкодую, адже у нас чудові діти, невістка Оля, виросли онучки красуні – Софія і Валерія. Усі вони по сто разів на день дзвонять, допомагають, приїжджають, ось гаджетами нас забезпечили, щоб ми не відставали від життя. А який сценарій придумали з нагоди нашого золотого ювілею! Як чудово ми його відсвяткували! Вони – наше продовження на цій землі і ми вдячні долі, що маємо такий безцінний скарб– наших дорогих дітей та онуків.

І навіщо люди протягом віків задаються питанням: що таке щастя? Так ось же воно, поряд, тільки руку простягни, обійми та притисни до грудей рідну людину, відчуй поряд стукіт її серця – оце воно і є…

Нехай же стелиться дорога золота і будуть світлими, щасливими літа, дорогі Гонзи! З роси вам і з води!

Лариса Гайова

***

Черкаські