«Усього за рік я зміг стать «на ноги», - історія Дениса Іващенка, котрий здолав випробування долі

17 серпня 2026 р. 16:44

17 серпня 2026 р. 16:44

Для своїх неповних 27 років хлопчина з Деньгів переніс і подолав стільки викликів та випробувань, що декому вистачить на ціле життя. Сьогодні хочемо розповісти вам про молодого захисника Дениса Іващенка, який зумів перебороти страх і розпач, який виграв свою найголовнішу битву – битву із самим собою. І нині він – перший порадник для тих, хто тільки стає на шлях боротьби, який Денис успішно здолав.

Народився у Золотоноші. Перший клас закінчив у спеціалізованій школі №1. Після розлучення батьків разом з мамою переїхали у Деньги до бабусі. Тут продовжив навчання у місцевій школі. Із захопленням і вдячністю згадує своїх учителів разом з директоркою Людмилою Буркацькою. Як і всі хлопчаки, дуже любив грати у футбол. Хотів навіть стати вчителем фізичного виховання. Тому подав документи до Черкаського університету ім. Б. Хмельницького. Але низькі бали ЗНО перекреслили його мрію. Приїхав до Золотоноші і разом з однокласниками вирішили вступати до коледжу ветеринарної медицини.

• - Під час навчання став підробляти офіціантом у ресторані, - розповідає хлопець. – Хотілося мати гарний одяг, фірмове взуття, крутий телефон і при цьому не напрягати маму. Бути фінансово незалежним. І це вдавалося. Здобувши диплом, за фахом не працював жодного дня, бо ще під час практики у ветеринарній клініці зрозумів: «не моє». Але без роботи не сидів і ніякої не цурався. Працював на приватному підприємстві у Благодатному, на будівництві приватної клініки у Черкасах. «Мені там дуже подобалося. Ми виготовляли і встановлювали вікна». Але довелося звільнитися, бо треба було доглядати за бабусею, яка після кількох перенесених інсультів вже не підводилася, - пояснює.

А за місяць дорога серцю людина, з якою прожив майже 2 десятиліття, відійшла у вічність.

Ще за її життя сім’я продала приватизовану ділянку пастору, який мав намір збудувати церкву для християн-баптистів. Майданчик під будівництво був напроти обійстя Іващенків, тож Денис часто туди навідувався. Він здружився з пастором, вони знайшли багато спільних тем для спілкування.

• - Я ніколи не приховував, що мав наркотичну залежність, - говорить прямо. – І саме ця людина допомогла мені позбутися цих пут. Я увірував у Господа і став дияконом цієї церкви.

Весна 2025 року. Денис отримав повістку з військкомату.

• - Я знав, що згідно із Конституцією маю право на альтернативну службу. Але релігійні переконання не звільняють людину від обов'язку захищати державу, - каже Денис. – Тому я того ж дня з’явився у військкомат для мобілізації.

Його направили в один з навчальних центрів Чернігівщини. Хлопці знайомилися, розповідали один про одного. «Я розповів про вірування, службу дияконом у церкві вже протягом 6 років, про свій шлях до Бога».

• - Будеш Капелан, - вирішили хлопці долю позивного. – Будеш нам про Бога розказувать.

Потім було навчання за Британською програмою за кордоном. Протягом 50 днів українські військові проходили вишкіл під керівництвом британських інструкторів. Отримав військову спеціальність – розвідник. Після повернення – 425-й окремий штурмовий полк «Скеля». Під час формування взводу майбутній командир звернувся:

• - Денис, будеш старшим. Кого візьмеш із собою?

Зрозуміло, що вибрав тих друзів, з якими носив берці з дня мобілізації.

Липень 2025-го. Перший бойовий вихід на Сумщині.

• - Перший і єдиний, - уточнює Денис. – У наш бліндаж прилетів снаряд. Я – 300-ий, поранення в обидві ноги. Побратими розрізали штанини, було багато крові. Стали якомога вище накладати турнікети, бо кінцівки дуже посічені, зачепило й кістки.

Військові доповіли про тяжкого 300-го, але протягом 4-х годин медики не могли дістатися для евакуації, їхній підхід відсікали ворожі російські дрони. Турнікети зняли через 12 годин.

• - Ще коли хлопці мені їх накладали, я зрозумів: ніг у мене немає, - зізнається Денис.

Перша операція була у Сумах. А потім ще 14 у Київському госпіталі. Спочатку ампутація, а потім кілька реампутацій, бо медики намагалися вберегти якомога більшу частину ніг.

У серпні стартував збір благодійних пожертвувань на протези для Дениса Іващенка. Оголошена сума – 1 мільйон 640 тисяч гривень. Відгукнулося дуже багато людей – колектив Золотоніської школи №1 на чолі з директором Віктором Горошочком, ветеринарний коледж з його очільником Іваном Жалом, Деньгівський навчально-виховний комплекс з директоркою Марією Поляковою, сільська громада, яку організувала староста Наталія Сергієнко.

• - Збір організувало об’єднання християн-баптистів в Україні, в усіх церквах проходили благодійні заходи: концерти, обіди, зустрічі, - каже хлопець. – А потім піднялася оця неймовірна людська хвиля. Були навіть банки в Деньгівських магазинах. Я був дуже вражений і зворушений. Оця ситуація зі мною так об’єднала людей.

Це була значуща мотивація! Він не міг підвести людей, які відгукнулися на підтримку. Денис не приховує: були моменти зневіри і розчарування. Особливо цінними були візити земляків, друзів у госпіталі. Приїздила Ольга Сергієнко, з якою росли з дитинства. «Уявляєте, до мене заходив Віталій Войцехівський! Народний депутат знайшов для мене час!» - дивувався у слухавку старості.

• - Це дуже мотивує! – зізнається. – Кожен, хто став на протези, витримує 2 дні, а потім вже боляче, напружує. Втім, розумію, що не можу підвести усіх тих, хто в мене вірить. Сьогодні ходив 2 (!) години. Гуляю Києвом, був у метро. Їжджу у Центр протезування. Радію, що за рік у нас все вийшло.

Він вже рік по госпіталях. Зізнається, важко бачити воїнів, котрі чекають протезів. Бо час грає проти них: атрофуються м’язи, міліє віра.

• -Мені ще не зняли шви після операції, а я вже пройшов консультацію і того ж дня був на протезах. Маю 2 комплекти: куксо приймач і 2 модулі – колінний і коротка трубка із стопою.

• - Ситуації різні: одним достатньо тільки глянути на мене і усвідомити: «він зміг, а я що – слабак?», іншим потрібна бесіда, а декому – довга розмова про Господні випробування.

Керівництво Центру запропонувало Капелану посаду – людина першого контакту. Денис погодився і працюватиме у Protez foundation, що на базі Золотоніського табору «Максимум».

Він водить авто, наїздив уже 20 тисяч кілометрів. У Деньгах його чекає мама Наталя. Вона – стійкий солдат невидимого сімейного тилу.

• - У мене неймовірна мама! Вона достойна найкращих слів!- захоплено каже. – Ви напишіть про неї. Вона заслуговує. Скільки всього в житті натерпілася і достойно несе свій хрест. Я нею пишаюся.

• - Бажаю, щоб ви насолоджувалися кожною хвилиною вашого життя, щоб насолоджувалися Богом, який є у вашому житті і який відповідає на ваші молитви, який присутній на усіх поворотах долі і якому є за що дякувати, - побажав нашим читачам Денис Іващенко – український воїн, який знайшов у собі сили вистояти і допомагає триматися тим, кого хоче здолати зневіра.

***

Черкаські