«Це що? Вже старість стукає в вікно? Та ну її! Скажіть, мене немає вдома!»

23 серпня 2026 р. 10:29

23 серпня 2026 р. 10:29

Часом доля, відома своєю непередбачуваністю та любов'ю до сюрпризів, підносить нам такі дорогі подарунки, про які ми і мріяти не могли. Один з них – життя протягом ста років. Нам, дітям фастфудів, копчених смаколиків, шашликів, солодких газованих напоїв, електронних сигарет та усякого такого добра, про 100-річні ювілеї і думати зась. Хоч побажання: «До ста років дожити й не тужити!» залишається одним з найпопулярніших, без нього ніяк. Кожен з нас має у душі надію: а що, як доживу?!

Марія Харитонівна Бедуля із Золотоноші і не надіялася, і не чекала, просто жила собі день за днем і таки дожила – сторічний ювілей вона зустрічає 23 серпня. Дивлюся на цю милу, кругловиду, маленьку жіночку, з розумними очима і не можу повірити: невже їй ось-ось сто років?

Марію Харитонівну ця кругла дата аж ніяк не вражає: «Та що там ті роки? Якби ноги не підводили, то я б себе взагалі дівкою відчувала!» Не кожен у такому віці зберігає світлий розум, гумористичний настрій і вміння управлятися самостійно зі своїми потребами. Останні роки майбутня ювілярка проживає з донькою Тамарою і зятем Джованні. Війна внесла корективи чи не в кожну українську родину, тож молодші члени сім'ї влаштовують своє життя за межами Золотоноші.

Підготувати розповідь про те, як її мама, козачка з кубанських степів, потрапила у наше місто, допомогла саме Тамара Василівна, адже вона за освітою – мовник. І що цікаво, має записи матусиної біографії, які склала до одного з її ювілеїв, на які щорічно збирається вся велика родина. Якщо постаратися, то у майбутньому й книга може побачити світ. Спогади наших старожилів – це унікальний досвід з минулого, про який не дізнаєшся більше ніде, це такий собі словесний документальний фільм цікавий і повчальний до краю.

Сім'я Демиденків була багатодітною (з дев'яти дітей вижили тільки п'ятеро). Жили бідно. Як приклад: у школу діти ходили по черзі, бо мали лише одну пару чобіт. У люті морози й заметілі, що не рідкість у тих краях, на дорогу, по якій йшли школярі, виходили голодні вовки. Діти, навчені батьками, лягали ниць у сніг і лежали, поки хижаки не йшли геть. Як це допомагало, хтозна, бо взагалі-то така вовча реакція вважається вигадкою.

У Марії Харитонівни від таких «експериментів» на все життя залишилися приморожені пальці на ногах. Щоб якось прогодувати дітей, їхня матір Варвара терла повні ночви картоплі, з якої робила крохмаль. А із картопляної жмихи пекли оладки, додавали туди розтерті зерна лободи і трішки борошна. Діти ловили у полі ховрашків і здавали їхні шкурки, отримані гроші (20 коп. за штуку) віддавали батькам або купували цукерки. Завдяки старанням татка Харитона, у господарстві поступово з'явилися дві корови, телята, свині й вівці, сім'я трішки стала на ноги і батьки менше ламали голову над тим, як прогодувати і виростити дітей.

Червень 1941 року приніс страшну звістку – війна! Тата забрали на фронт. Опорою матері і її першою помічницею стала 15-річна Марійка, яка з дитинства була бойовою, завзятою і працьовитою. Уявіть собі невисоку, худеньку дівчинку, у куфайці, військовій шапці-вушанці, з-під якої задерикувато виглядали коси з яскравими стрічками. У радгоспі ім. Калайди її направили на роботу … в конюшню.

• «Коні були високі і страшні, - згадує Марія Харитонівна, - а ще - хворі на сап і коросту. Коли ми їх гнали до річки на водопій, частина дорогою помирала».

У ті важкі воєнні часи дівчинці довелося (після закінчення курсів) працювати трактористкою, кухарем у школі, обліковцем. Жінка і досі згадує зі сльозами на очах, якого страху їй, майже ще дитині, довелося натерпітися, коли поставили охороняти тік із зерном. Вночі туди прокрадалися жінки з торбинками, вони робили дірочку у стіні сараю і набирали зерна, аби прогодувати дітей. Марійка тремтіла від жаху, бо за це, не дивлячись, що вона дитина, могла отримати «розстрільну» статтю. Але ніхто свою рятувальницю тоді не видав.

Якось у двір до Демиденків прийшли так звані «сільські активісти», які «хазяйнували» по хатах, відбирали продукти харчування, начебто для нужденних. Вони хотіли не багато, не мало, забрати свиней і овець. Захистити сім'ю було нікому, мама працювала у полі, тож Марійка не розгубилася: схопила вила і вийшла до незваних гостей. Дивно, але троє дорослих чоловіків мигом здиміли з двору!

Після війни сім'я переїхала до родичів на Кубань. Там на той час жити було трішки краще. Голова родини, Харитон Демиденко, якого Господь вберіг на війні і повернув додому живим-здоровим, влаштувався на роботу – продавцем у магазин. «Це все одно, як сьогодні депутат,» - жартує Марія Харитонівна.

Сама Марійка працювала на ваговій, важила машини з зерном. На жнива у радгосп «Красносільський» приїхали на підмогу солдати, а серед них – золотонісець Василь Бедуля, який відразу примітив красуню-козачку. Зав'язалися стосунки. Свататися прийшов з двома капітанами, але «група підтримки» не допомогла, батько вигнав сватів з хати без будь-яких пояснень. Та наступного дня змінив таки гнів на милість і запросив хлопців повернутися, бо Марійка заявила, що любить Василя і все одно буде з ним. Наступного дня молодята пішли у сільську раду і розписалися. Наречена була у ситцевій суконьці і тапочках з мішковини, а її коханий – у військовій формі. Першу ніч разом провели у батьківській хаті на долівці. Через місяць Василь поїхав на службу, а після її закінчення вступив до військового училища в Баку. Свого первістка Анатолія він побачив тільки через два роки, коли забрав сім'ю на місце нової служби – острів, поблизу міста Владивосток. Там народилася донечка Тамара. Цікаво, що народжувати Толю, батько Харитон віз Марійку на возі «у район», а по доньку Василь з дружиною пливли на човні. Отаким екстремальним був колись шлях до батьківства.

Ще через п'ять років військову частину, де служив Василь Бедуля, розформували (війна закінчилася і така кількість людей військової спеціальності стала непотрібною).

Так Бедулі опинилися у Золотоноші, на батьківщині голови родини. Василь пішов працювати на завод, а Марія довго не могла влаштуватися на роботу, тому знайшла вихід: вишивала і продавала своє рукоділля на базарі. Вдома роботи вистачало, ще й підростала Тамара. Але тільки Марія почула, що організація «Червоний харчовик» набирає продавців, зразу влаштувалася у штат. Спочатку працювала на «виносному лотку», торгувала продуктами харчування, а потім перейшла у РайСТ, де проробила до самої пенсії, на яку вийшла у 1986 році. Останні роки була завідувачкою відділом одягу для дівчаток у магазині «Дитячий світ». Хто у нашому місті не знав колись Марію Харитонівну Бедулю? Привітна, усміхнена, завзята, вона могла знайти підхід до будь-якого покупця в усі роки своєї роботи.

Отакими вони були, життєві «університети» нашої майбутньої ювілярки, наука життя їй далася нелегко, але, схоже, саме тому таким міцним став її внутрішній стрижень, який дозволив дожити до сторіччя. Підтримкою і однодумцем завжди був чоловік – Василь Данилович (нині покійний). Разом виростили хороших дітей, які виправдали їхні сподівання. Анатолій пішов батьковою стежиною і став військовим артилеристом, має звання полковника, завідував кафедрою Вищого зенітно-ракетного училища у Полтаві. Тамара віддала своє трудове життя Золотоніському ПТУ-40 (зараз ліцей), де викладала українську мову і літературу. У Марії Харитонівни троє онуків, три правнучки і троє правнуків. Усі вони вже дорослі діти. Програма її життя виконана на 100 відсотків!

У чому ж секрет довголіття цієї унікальної жінки? Його нам (з маминих слів) відкрила донька Тамара:

• - По-перше, мама все життя дуже багато рухалася і фізично працювала. На обід примудрялася прибігати з центру міста додому на Петровську, щоб попорати господарство. Аби було за що будувати новий дім, батьки тримали по 4 свиней, мали великий город. По-друге, протягом усього життя вона ніколи не дозволяла собі їсти після 17-18-ї години. Хіба що, зрідка, штук 5 грецьких горіхів, пару чайних ложок меду і шматочок хліба. У період дозрівання овочів її обід складався з хліба і помідора. На ранок їла мед, тостер з сиром і каву в одноразовому пакетику. Та попри це, і досі обожнює яєчню і картоплю, смажені на салі. З самого дитинства мамі не вистачало солодощів, тож не може прожити без халви, зефіру, цукерок. А як же вона любила кіно! Як зараз бачу: ідемо ми з нею і татом (я у нього на плечах) у кінотеатр, який тоді був на другому поверсі гуртожитку військових. Дідусь Данило сміявся: «Сину, ти їй там розкладачку постав, нехай живе!»

У народі кажуть: «Життя прожити – не поле перейти!». Марія Харитонівна Бедуля, схоже, перейшла уздовж і впоперек не один життєвий лан, та ще й обробляла його на ходу. Засівала любов'ю, добром, злагодою, впорядковувала і доглядала з притаманною їй старанністю і відповідальністю. Тож нехай перший і всі наступні дні її другого сторіччя будуть наповнені теплом і турботою рідних, яких вже з нетерпінням чекають у дружній маленькій родині на вулиці Благовіщенська.
З роси Вам і з води, шановна Маріє Харитонівно!

Лариса Гайова

***

Черкаські