Місто з телефоном у руці

29 серпня 2026 р. 13:15

29 серпня 2026 р. 13:15

• Малий
• Середній
• Великий

А що, якби наше місто мало власний характер, звичку сперечатися і окремий акаунт у соцмережах? Можливо, в його дописах ми впізнали б самих себе.

Я інколи думаю: а що, якби Золотоноша була людиною? Не картою, не табличкою при в’їзді, не набором вулиць. А реальною людиною. З настроєм, принципами, своєю думкою про все. І телефоном, який ніколи не розряджається.

Мені здається, вона була б дуже активною в соцмережах. От прям дуже. Прокидалася б не від будильника, а від сповіщень. І перше, що робила б зранку, - відкривала стрічку.

Почитала.

Зітхнула.

І написала відповідь.

Швидко.

Емоційно.

Іноді великими літерами.

Я навіть уявляю: сидить така Золотоноша на лавці в парку, тримає телефон і каже:

• - Ну все, зараз я їм напишу!

І пише.

Бо в нашому місті, здається, є невидимий чемпіонат із критики. Тут можна отримати золоту медаль за фразу «все пропало», срібну - за «а я ж казав», і почесну відзнаку за «це точно робиться для показухи».

І що найцікавіше - учасників багато, а переможця ніхто не бачив.

Маленьке місто - це взагалі окремий всесвіт. Тут якщо ти чхнув у центрі, то на околиці вже кажуть: «Будь здоровий». Якщо ти посміхнувся комусь двічі - це майже сенсація. Якщо ти посварився - це серіал на тиждень.

У великому місті можна загубитися. У нас - максимум сховатися на двадцять хвилин, поки тебе не впізнають.

І це іноді смішно. А іноді дуже правильно. Бо коли комусь справді погано, допомога тут теж приходить швидко. Просто про неї не завжди пишуть гучні пости.

Тиждень тому я їздила до родичів в Умань. Сніг ще не здався. Дороги були… ну скажімо так, пригодницькі. Машини рухалися обережно, люди вибирали, куди ставити ногу.

Я йшла і думала: цікаво, а в нас як?

Повертаюся додому - а в нас чисто. Не стерильно, не ідеально, але видно, що хтось працював. І не тоді, коли всі спостерігають, а вночі, коли ми спимо.

І я вперше задумалася: ми дуже швидко помічаємо, що не так. Але чи так само швидко помічаємо, що зроблено?

Бо написати «мало почистили» легше, ніж «дякую, що почистили».

І тут я знову уявила Золотоношу-людину. Вона дивиться у вікно на розчищену вулицю і бурмоче:

• - Могло бути й краще.

Так, могло. Завжди може.

Але ж і гірше могло.

Я не хочу ні на чий бік ставати. У нас у місті вже стільки суперечок, що навіть ми, підлітки, знаємо всі ці сюжети краще, ніж формули з алгебри. Хтось із кимось не погоджується. Хтось комусь щось доводить. І це тягнеться так довго, що здається - це вже традиція.

Іноді відкриваєш стрічку, а там знову баталії. І я думаю: якби Золотоноша була людиною, вона б уже трохи втомилася. Від того, що постійно доводить, замість того, щоб просто жити.

Бо жити - це не тільки сперечатися.

Жити - це ще й підгодувати безпритульного пса.

Допомогти сусідці донести сумки.

Вийти вночі чистити сніг.

Провести урок так, що в класі стане тихо, бо всі слухають.

І ці речі чомусь не збирають стільки вподобайок, як конфлікти.

Мені здається, якби моє місто було людиною, воно б було дуже різним. Трохи буркотливим. Трохи гордим. Трохи образливим. Але дуже своїм.

Воно могло б сваритися цілий день, а ввечері все одно прийти на допомогу.

Могло б казати «та що там доброго», а потім саме зробити щось добре.

Могло б написати гнівний пост, а потім тихо переказати гроші на благодійність.

Бо в маленькому місті все видно. І погане. І хороше.

І, чесно кажучи, хорошого теж багато. Просто воно не таке гучне.

Ми часто сваримо своє місто. Але спробуйте, щоб хтось із іншого сказав про нього щось погане. Ми одразу стаємо на його захист. Бо це наше.

І ось у цьому, здається, вся правда.

Ми можемо бурчати. Можемо критикувати. Можемо не погоджуватися.

Але ми тут живемо.

Ми тут ростемо.

Ми тут закохуємося, дружимо, помиляємося, мріємо.

І якщо вже уявляти Золотоношу людиною, то я б хотіла, щоб вона іноді відкладала телефон. Просто дивилася навколо. Помічала, як світиться сніг під ліхтарем. Як хтось іде додому після нічної зміни. Як діти бігають по двору. Не тільки недоліки, а й зусилля. Не тільки шум, а й тишу добрих справ.

І тихо казала:

• - Добре, що ми є одне в одного.

Бо місто - це не коментарі.

Місто - це люди.

І якщо ми трохи зменшимо шум і трохи збільшимо повагу, можливо, наша Золотоноша стане не тільки найактивнішою в інтернеті.

А й найтеплішою в реальному житті.

І мені дуже хочеться в це вірити.

Євгенія ВАСІНА

***

Черкаські