Родинні спогади: голосами тих, хто пережив Другу світову

23 вересня 2026 р. 13:19

23 вересня 2026 р. 13:19

Під час Другої світової війни родичі мого батька та матері опинилися в окупації. Кожна сім'я пережила війну по-своєму: хтось залишався в окупованій Золотоноші, хтось був примусово вивезений до Німеччини, а хтось згодом опинився на фронті та пройшов через полон.

Історії, які я зараз розповідаю, передавалися в нашій родині з покоління в покоління. Сьогодні, коли безпосередніх свідків тієї війни стає дедалі менше, особливо важливо зберігати такі родинні спогади.

Мої дядько Михайло й тітка Віра - рідні брат і сестра моєї матері Оришки Олексіївни, під час окупації були примусово вивезені з рідного хутора Дібрівка до Німеччини. Там вони працювали на сільськогосподарських роботах у німецьких фермерів-бауерів. Таких працівників нацисти називали "остербайтерами", що з перекладу, буквально, "працівник зі сходу".

За розповідями дядька, ставлення до таких робітників було різним. Працювати змушували всіх, однак деякі господарі поводилися з людьми більш-менш нормально: годували, не принижували та не застосовували насильства. Саме в цьому моєму дядькові, за його словами, пощастило.

Водночас він розповідав і про зовсім інший бік примусової праці. Один із фермерів, який жив по сусідству, знущався з працівників, погано їх годував і навіть бив. Коли прийшли радянські війська, працівники поскаржилися на нього радянському командирові. Той, за спогадами, без суду та слідства застрелив фермера на їхніх очах.

Моїй матері та батькові – Григорію Андрійовичу, вдалося уникнути примусового вивезення до Німеччини, проте життя вдома в час окупації також було важким. Окупаційна влада примушувала місцевих жителів працювати на різних роботах. За це іноді платили рейхсмарками. Однак самі люди практично не мали можливості розпоряджатися власним життям.

Основним джерелом їжі для багатьох залишалося власне господарство. Однак і його окупаційна влада могла забрати. У людей примусово вилучали домашню худобу на «потреби німецької армії». Інколи навіть видавали розписки, в яких обіцяли після війни відшкодувати її вартість.

Цікаво, що, за спогадами батька, безпосередньо німців у Золотоноші було дуже мало - можливо, один-два на все місто. Значну частину місцевого управління здійснювали золотоніські поліцаї, які, за хорошу плату, пішли служити окупаційній владі.

У 1941 році мій батько був шістнадцятирічним хлопцем. Його спогади починалися ще з перших днів війни, коли Червона армія відступала із Золотоноші. За його словами, відступ був хаотичним. Війська були деморалізовані, погано оснащені та озброєні. Основна стрілецька зброя - гвинтівки, які в народі називали «трьохлінійками».

У городі моєї бабусі Анастасії Федотівни залишилися дві вантажівки з боєприпасами, але без палива та автомобільних шин. Частина червоноармійців, близько двох десятків, не встигла відступити й заховалася у Вільхах, на болоті. Голодні та фактично без зброї, вони зрештою потрапили в полон.

Перед приходом німецьких військ особливо сильно бомбили залізничну станцію. Зенітна батарея, розташована на пагорбі біля станції, була знищена німецькою авіацією вже в перший день. Відступаючи, радянські військові підривали залізничні колії, стрілки, телеграфні лінії та мости. Бабусина хата була неподалік станції, тому наслідки цих вибухів відчули й там: шматок залізничної рейки від вибуху прилетів до будинку та пробив стіну.

Невдовзі після встановлення окупаційного режиму в місті були розклеєні оголошення про обов'язковий збір євреїв у центрі. Людям повідомляли, що їх мають відправити на історичну батьківщину, і наказували взяти із собою документи та цінні речі. Але їх вивели за місто в район Ярків і розстріляли.

Мій батько був тоді підлітком. Разом із друзями він спостерігав за подіями з укриття неподалік. Побачене залишилося в його пам'яті на все життя. За його словами, серед загиблих були цілі родини, зокрема маленькі діти.

Після цього окупаційна влада категорично забороняла місцевим жителям переховувати євреїв, червоноармійців або партизанів. За допомогу таким людям загрожувало суворе покарання, аж до розстрілу.

За розповідями моєї матері Оришки, ще до приходу німців частина людей намагалася евакуюватися. Проте не всім вдалося залишити територію, оскільки німецькі війська замкнули кільце оточення в районі Полтави, і люди були змушені повернутися.

Серед тих, хто повернувся, було багато представників інтелігенції, активістів та євреїв. Невдовзі місцеві колаборанти видали їх окупаційній владі. Людей заарештували, а згодом розстріляли у дворі комендатури біля міського парку. Серед загиблих був і секретар комсомольської організації Дібрівки - мій дядько, чоловік Віри Олексіївни.

Сьогодні про цих людей нагадує пам'ятник у Меморіальному парку Золотоноші.

Врешті-решт, у вересні 1943 року Золотоношу звільнили від німецьких військ. Проте для мого батька війна на цьому не закінчилася.

Мобілізація людей молодше 18 років була прямим порушенням міжнародної конвенції, проте Сталін на це не зважав. Саме тому мого батька призвали до армії, хоча йому було лише 17. Спочатку його направили не безпосередньо на фронт, а до резерву Ставки Верховного Головнокомандування на Урал.

Умови там були надзвичайно важкими. Солдати жили в бараках, переживали морози до 40 градусів і постійно голодували. За словами батька, деякі не витримували й намагалися втекти додому. Одного разу, щоб припинити втечі, одного з тих, хто повернувся добровільно, привели назад у частину. Перед строєм зачитали рішення трибуналу і розстріляли. Після цього випадки дезертирства припинилися.

Навесні 1944 року частину, у якій він служив, направили на фронт. Дорога була важкою. Солдатам видали сухпайок на три дні. Деякі зголоднілі бійці з'їли одразу надто багато, через що серйозно хворіли, а дехто, за словами батька, навіть помер. Їхали у товарних вагонах. Тато разом із деякими іншими солдатами їхав на даху, прив'язуючись ременями до вентиляційних труб, щоб уві сні не впасти. Батько воював у танковому десанті, призначеному для прориву першої лінії оборони противника.

У другій половині літа 1944 року, вже в Прибалтиці, під Ригою, їхній підрозділ пішов на прорив німецької оборони. Танки на великій швидкості, з піхотою на броні, подолали першу лінію оборони. Після цього піхотинці зістрибнули з танків, а машини рушили далі. Попереду був луг із копицями сіна, а за ним ліс. Німецьких військових не було видно. Але коли радянські солдати пройшли луг, із лісу та із-за копиць по них відкрили кулеметний вогонь. Батько отримав тяжке поранення в живіт: куля увійшла зі спини й застрягла в шлунку. Він упав і втратив свідомість. Прийшовши до тями, побачив навколо поранених і загиблих солдатів. Нацисти вбивали тих, хто не міг самостійно пересуватися, а інших змушували підніматися. Батько зрозумів, що треба встати. Спираючись на карабін, він піднявся на ноги. Німці розрядили його зброю і наказали йти, використовуючи її як опору. Попри поранення, він зміг дістатися до місця, де перебували інші полонені. Згодом його направили до шпиталю, де зробили операцію та видалили кулю. Хоч рана ще не встигла повністю загоїтися, його відправили допомагати на кухні. Він згадував, що німецькі військові говорили йому: «Ти ще молокосос, тобі б до мами, а ти пішов воювати». Після одужання батька перевели до табору. Кілька разів його та інших полонених перевозили з одного табору до іншого. Люди жили практично в повній ізоляції від зовнішнього світу, не знали, де перебувають і що відбувається на війні. Щодня їх змушували працювати.

Одного ранку полонені прокинулися й побачили, що охорони немає, а ворота табору відчинені. Вони одразу почали тікати та ховатися в лісі. Минуло кілька днів. Люди були голодними й виснаженими. Раптом вони почули гуркіт і звук моторів. Найсміливіші пробралися до лісової дороги й побачили колону військової техніки з білими зірками. Вони зрозуміли, що це американські війська і вийшли назустріч. Колона зупинилася. Саме від американців полонені дізналися, що війна закінчилася.

Вестерни вишикували звільнених людей у колону, призначили старшого та направили до табору для інтернованих. Частині полонених пропонували залишитися на Заході. Дехто погодився, але мій батько хотів повернутися додому. Тому його, як і інших, передали радянській стороні. Проте повернення додому не означало свободи.

Після передачі радянській стороні колишніх військовополонених помістили до табору особливого відділу. Їх по черзі викликали на допити. Людей звинувачували у добровільній здачі в полон і зраді Батьківщини, вимагали зізнатися у нібито співпраці з американською розвідкою. Приблизно через два місяці тих, хто не зміг довести свою невинуватість, засуджували до десяти років ув'язнення та відправляли до Сибіру.

Батькові пощастило. Його виправдали. Можливо, слідство підтвердило обставини бою та поранення, яке залишило шрами. Можливо, врахували його молодий вік. А можливо, справу вів порядний слідчий. Але навіть після виправдання батько не зміг одразу повернутися додому. Перебуваючи в радянській зоні окупації Німеччини, він був повторно призваний до армії. Служив у різних місцях: на військових аеродромах у роті охорони, водієм, возив старших офіцерів, працював електриком на військових базах та виконував іншу роботу. Демобілізувався він лише у 1952 році. За всі дев'ять років служби лише один раз побував у відпустці в Золотоноші.

Про війну батько не любив згадувати. Хіба що іноді - і то переважно тоді, коли був напідпитку. Все життя він побоювався, що йому можуть пригадати полон. Настільки сильно репресивна система залякала людей, що навіть через багато років вони продовжували боятися наслідків за те, що з ними сталося під час війни.

Навіть медалі могли стати причиною страху: пам'ятаю випадок зі свого дитинства, який добре показує, наскільки глибоким він був.

У середині 1960-х років на екрани вийшов популярний фільм «До мене, Мухтар!». Головний герой був міліціонером зі службовим собакою Мухтаром. Фільм мені дуже сподобався, тому свого собаку я також назвав Мухтаром. Тоді мені було приблизно 10–12 років. Я хотів наслідувати героя фільму. У батька були різні медалі, отримані під час служби, зокрема «За перемогу над Німеччиною». Я начепив їх на нашийник собаки, прив'язав мотузок і почав бігати з ним по двору, граючись у героя фільму. Для мене це була звичайна дитяча гра. Але батько, побачивши її, надзвичайно розлютився. Він сказав приблизно так: «Ти хочеш, щоб мені “пришили політику” і звинуватили у зневазі до державних нагород?!» Я тоді, звичайно, не міг зрозуміти, чого він так злякався. Лише значно пізніше усвідомив, що для людини, яка пройшла через фронт, поранення, полон і післявоєнні допити, навіть невинна дитяча гра могла викликати страх перед можливими звинуваченнями.

Війна полишила за собою багато спогадів. Одним із таких нагадувань були руїни колишньої будівлі залізничного вокзалу, розбомбленого під час війни. Він був розташований ближче до залізничного переїзду на село Згарі. Згодом від будівлі залишилися лише окремі фрагменти цегляних стін. Решту люди розібрали, використовуючи цеглу як будівельний матеріал. Пізніше територію остаточно розрівняли бульдозерами.

Не раз сліди війни знаходили й у нашому городі. Під час весняних робіт ми натрапляли на запали від гранат, які, ймовірно, повисипалися з покинутих червоноармійцями вантажівок, гільзи від гвинтівочних патронів, військову каску, з якої пили воду кури, та корпус мінометної міни, що лежав біля огорожі.

Але найважливішими свідченнями залишалися не ці речі, а спогади людей, які пережили війну. Існували й теми, про які в радянські часи було не прийнято говорити відкрито. Передусім це стосувалося всього, що могло кинути тінь на радянську владу та тоталітарну систему. Саме тому сьогодні так важливо говорити про родинну історію. Для того, аби повернути людські голоси тим, хто пережив війну.

Микола НІЦАК, записала Марія ГУРИНА

***

Черкаські