Вчитель, порадниця, психологиня: її життєвий урок триває

29 вересня 2026 р. 08:07

29 вересня 2026 р. 08:07

У неї давно немає шкільного щоденника. Немає того зошита в клітинку, куди колись записували домашнє завдання, і вже важко пригадати, скільки років минуло відтоді, як вона востаннє сиділа за тією самою партою біля вікна…

Але варто Людмилі Ніцак (випускниці 11-Б 1992 року). лише почути ім’я Катерини Рябчун — і пам’ять повертає її туди майже без запрошення. У клас. На урок. До голосу вчительки, який колись здавався звичним, а тепер, через роки, виявляється одним із тих голосів дитинства, які нікуди не зникають.

• - Ми її всі дуже любили. І зараз любимо. Вона для мене особисто як ікона якась була. Завжди уважно слухала її на уроці, неначе вловлювала кожне слово, і, мабуть, вчителькою стала тільки через те, що в нас Катерина Михайлівна була, - зауважує Людмила Іванівна. - От завжди хотілося бути схожою на неї, розповідати вірші так само, як вона, вивчити все на пам'ять, все знати.

Пані Людмила зізнається, що не кожен вчитель міг так, як Катерина Михайлівна -побачити особистість у кожному учні.

• - Підтримати нас, повірити в кожного, надихнути кожного. Вона завжди помічала сумні очі, відразу підтримувала. Або навпаки - раділа, якщо у когось щось вийшло. Щиро раділа, не просто там сказала: «О, молодець».

• - Знаєте, навчила нас Катерина Михайлівна багато чого. То, скажімо так, українську літературу і мову ми знаємо добре. Зараз так дивишся, пишуть в чатах де-небудь, і одразу бачиш, там коми нема, там неправильно записане слово, і одразу кидається в очі, отак. І тепер я вже себе не можу перелаштувати. Одразу бачу вже помилку, - зауважує Наталія Вовк. - Хочеться побажати нашій вчительці ще довгих років життя, щоб ще не одні зустрічі в нас були. Сподіваюсь, що цього року ми зустрінемося, хочемо привітати її особисто. Звичайно, нині через війну ми майже і не бачимося, вже років 10 не організовували зустрічі, попри те, що раніше кожні п’ять років збирались. Головне, щоб мир настав!

Діти рідко розуміють, що саме запам’ятають із дитинства. Вони думають, що пам’ятатимуть великі події — випускний, перше кохання, канікули. А потім минають роки, і раптом виявляється: у пам’яті живе зовсім інше. Чиясь інтонація. Погляд. Фраза біля дошки. Рука на плечі.

«Вона була нам як рідна мати — тільки в школі». Так згадує Катерину Михайлівну її колишня учениця Віра Величко. І в її словах — не просто вдячність учительці, а пам’ять.

• - Кожному з нас вона подарувала частинку свого серця. Вона кожній дитині приділяла хоч маленький, але свій час — щоб зрозуміти нас, дітей, — розповідає жінка.

Катерина Михайлівна не обмежувалася шкільними уроками. Вона приходила до учнів додому, знайомилася з їхніми родинами, намагалася зрозуміти, в яких умовах вони живуть і що може зробити сама, аби допомогти дитині розвиватися.

• - Діти ж різні, у кожній родині своє бачення, своє виховання. А вона до кожного ставилася з теплом. Хотіла зрозуміти кожного, - зауважує пані Віра.

Особливо яскраво в пам’яті залишилися моменти, коли клас вирушав за межі школи. Наприклад, традиційні походи до лісу, де 19 травня варили піонерську кашу, брали участь у спортивних змаганнях і просто проводили час разом.

• - Ми всі ходили у ліс — разом нашою Катериною Михайлівною. Варили кашу, змагалися. І вона нам завжди в усьому допомагала, наскільки турбувалася про кожного.

Не менш важливою частиною шкільного життя була творчість. Учні співали, виступали на тематичних вечорах, брали участь у постановках. Одного разу Катерина Михайлівна поставила «Кайдашеву сім’ю». Роль Мотрі хотіли зіграти одразу кілька дівчат.

• - Кандидатів було дуже багато, - пригадує Віра. - Ми навіть сперечалися, хто буде грати. Але вона знала наші характери, бачила кожного і тому обрала тих, хто, на її думку, найкраще впорався б із роллю.

А в іншій постановці — «Лісовій пісні» — сама учениця зіграла Мавку.

• - Я дуже це запам’ятала. Коли ми виходили на сцену, було надзвичайно хвилююче. І всі до цього відповідально ставилися.

• - Коли ми працювали на полях, між дівчатками і хлопчиками не завжди була згуртованість. А вона вміла нас здружити. Пам’ятаю, як ми всі сідали на одній галявині, ділилися тим, хто що приніс із собою, перекушували разом. Вона вміла створити це відчуття, що ми — всі разом.

Минуло багато років. Діти виросли, у кожного склалося власне життя. Та спогади про Катерину Михайлівну залишилися напрочуд теплими: «Тільки я з вами говорю — і в мене одразу ці спогади. Про неї можна багато говорити, але все одно згадуємо її з теплом». Є й ще один промовистий наслідок її роботи. Частина колишніх однокласників учениці сама обрала педагогічну професію. Серед них — Людмила Ніцак, яка стала вчителькою, та Оксана Івженко, яка нині працює директоркою школи. Мабуть, це один із найточніших способів виміряти вплив учителя: не кількістю проведених уроків і навіть не шкільними нагородами, а тим, скільки його учнів одного дня самі захотіли передавати знання далі. Бо шкільні роки минають. Забуваються оцінки, контрольні й навіть окремі уроки. А люди, які свого часу подарували дитині увагу, підтримку і частинку свого серця, залишаються з нею набагато довше. Не дарма Альберт Ейнштейн говорив: «Освіта — це те, що залишається після того, як забувається все, чому нас учили в школі».

Для Ірини Зінченко спогади про Катерину Михайлівну — це передусім не окремі шкільні історії, а відчуття, яке залишилося на все життя.

• - Це людина з великої літери. Людина дуже високої культури. Як педагог і просто як людина вона була прекрасною. І досі, коли ми, однокласники, згадуємо її, неможливо говорити без тепла.

Навіть у часи, коли шкільне життя мало значно більш формальний характер, вона, за словами колишньої учениці, ставилася до дітей демократично — як до людей, чия думка має значення.

• - Усе виносилося на обговорення. Кожна думка враховувалася. Навіть коли ми були ще зовсім малими, багато питань вирішували колективно. Ставилася до нас як до рівних.

Вона вміла бачити в дитині більше, ніж те, що було на поверхні. Знайти підхід до кожного, зрозуміти характер, не нав’язуватися, але бути поруч — саме це Ірина особливо згадує тепер, коли сама давно стала дорослою: «Вона вміла розгледіти людину за таким, можливо, не зовсім привабливим фасадом. І знайти підхід до кожного. Виховувала в нас найкращі почуття — щоб ми були дружними, щоб один за одного».

Сама Ірина зізнається: читати в школі особливо не любила. Учителька це помічала і навіть говорила про це батькам. Проте з роками учениця зрозуміла: любов до української літератури, яку прищеплювала Катерина Михайлівна, залишилася.

• - Є ця любов — і до її професії, і до її роботи. Навіть зараз я стежу за нею у Facebook. Якщо бачу, що Катерина Михайлівна прочитала якусь нову поезію і щось рекомендує, я обов’язково відкрию й перечитаю. Навіть на роботі, якщо мені це підкидає стрічка, я одразу дивлюся.

Таке цікаве дзеркало часу у нас виходить. Колись учні пані Катерини приходили до неї дітьми. Хтось — із розкуйовдженим волоссям і двійкою в щоденнику, хтось — із мріями стати космонавтом, лікарем чи водієм. Вони виросли. У когось уже власні діти, у когось — кар’єра, у когось за плечима десятки рішень, яких не навчить жоден підручник. Але коли вони говорять про Катерину Рябчун, дорослі голоси на мить стають дитячими.

• - Катерина Михайлівна для нас просто класний керівник. Вона стала нашим другом, наставником і захисником, - додає Світлана Панасюк. - Вона вчила нас бути сильними, вільними, не боятися нікого й нічого, не прогинатися ні перед ким. Вчила бути справедливими. Можливо, навіть занадто справедливими, бо в житті не завжди буває легко відстоювати свою правду. Але саме вміння бути справедливим — це справжня риса характеру. Вона вчила нас відповідати за свої вчинки — передусім перед власною совістю, перед собою. І це були не просто красиві слова. Ми бачили це на її власному прикладі. Катерина Михайлівна завжди відстоювала нас — перед учителями, перед директором, перед усіма, хто міг нас несправедливо образити чи принизити. Пам’ятаю, якщо хлопці чимось провинилися і їх викликали до директора, Катерина Михайлівна неодмінно йшла слідом. Могла сказати: «Так, ви йдете до класу — і з вами буде серйозна розмова». А сама залишалася один на один із директором і, мабуть, вислуховувала все те, що мали б вислухати ми. А одного разу нам без попередження поставили директорську контрольну. Я вже навіть не пам’ятаю, з якого предмета, але пам’ятаю, як ми страшенно хвилювалися. І тут заходить у клас Катерина Михайлівна й каже: «Сьогодні ви її писати не будете. Писатимете – коли підготуєтеся». І так воно й було. Ми її дуже любили й поважали. Вона могла бути різною — могла суворо нас пожурити, могла насварити. Але вона завжди нас відчувала. Вона знала, де треба бути суворою, а де — просто поговорити. Якось ми поїхали з класом на помідори. Ну, зрозуміло, діти як діти — почали кидатися помідорами. Катерина Михайлівна спочатку робила зауваження, потім просила припинити. А потім вона просто почала сама нахилятися й збирати помідори. І тільки вона нахилиться — у повітрі одразу починається чергова «перестрілка». І ось у якийсь момент вона піднімається, а один із наших хлопців якраз прицілився, щоб кинути помідор. Катерина Михайлівна миттєво кидає свій — і влучає просто в нього! Тиша. Пауза. Ми всі завмерли. А потім почали так сміятися! Тоді ми зрозуміли: ого, а Катерина Михайлівна — ще той снайпер! Після цього до кінця дня ніхто більше помідорами не кидався. Ми зрозуміли, що трохи перегнули й таки довели нашу Катерину Михайлівну до краю. Але найбільше я пам’ятаю інше. Якщо в інших класах хтось провинився, могли одразу викликати батьків. А Катерина Михайлівна завжди намагалася спочатку достукатися до нас сама. І говорила вона так, що нам ставало настільки соромно, що хотілося сказати: «Краще б ви нас просто накричали або навіть стукнули!» Бо ти відчував: справді винен. І після такої розмови вже зовсім не хотілося повторювати свій вчинок.

Цікаво, що через роки майже ніхто не згадує оцінки. Не пам’ятають, скільки разів отримували свої «відмінно» і скільки — «двояків». Не пам’ятають контрольних, дат і сторінок підручника. Натомість пам’ятають людину. І, мабуть, у цьому є найточніша відповідь на питання, яким був учитель.

• - Катерино Михайлівно, ми дуже вас любимо, цінуємо і щиро бажаємо вам многая літа, здоров’я, радості, любові та ще багато-багато щасливих років! І знаєте, ви для нас були не просто класною керівничкою. Ви були нашою найкласнішою керівничкою! З 70-річчям вас, наша Катерино Михайлівно! Дякуємо вам за школу, яку ми пам’ятаємо з теплом. За уроки, які залишилися з нами на все життя. І просто за те, що колись саме Ви стали нашою вчителькою.

У кожного покоління є свої вчителі. Одні залишаються у шкільних альбомах, інші — у старих фотографіях. А є ті, хто непомітно переходить разом зі своїми учнями у доросле життя.

Їхні голоси вже не звучать у класі. Їхні уроки давно закінчилися. Але одного дня доросла людина опиняється перед складним вибором і раптом згадує: «А вона колись казала…»

І робить крок. Можливо, саме в цей момент урок Катерини Михайлівни триває.

***

Черкаські