«У кожного з них — частинка мого серця, і від цього я щаслива»

06 жовтня 2026 р. 16:20

06 жовтня 2026 р. 16:20

Вихователь — професія, у якій немає чіткого сценарію. Сьогодні ти артист, який тримає увагу цілої групи, завтра — психолог, що допомагає дитині подолати тривогу, дизайнер, організатор, дослідник, переговорник. А ще — людина, яка щодня вчиться бачити за поведінкою дитини її потреби, страхи, емоції та маленькі перемоги.

Саме такою є Валентина Приходько, вихователька закладу дошкільної освіти «Ромашка» у Золотоноші. Вона прийшла у професію не за планом. Але з часом зрозуміла: це саме та справа, у якій хочеться залишатися.

Ще у школі Валентина дуже любила математику. Тому професійне майбутнє здавалося очевидним — учитель математики. Після закінчення Трушівської школи на Чигиринщині вступила до Черкаського національного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького на математичний факультет.
Після університету працювала вчителем математики у Черкасах, згодом — у дитячому садочку. Після одруження родина переїхала до Золотоноші, звідки родом чоловік.

Саме тут і розпочалася історія Валентини як виховательки закладу дошкільної освіти «Ромашки».
Спочатку вона не дуже хотіла погоджуватися на цю роботу. У центрі зайнятості запропонували вакансію вихователя, але Валентина мріяла про школу. Вільних місць у школах не було, тож на повторну пропозицію вона таки погодилася.

Сьогодні, через вісім років, зізнається: добре, що тоді не поспішила відмовитися.

У 2018 році її зустріла завідувачка «Ромашки» Ірина Веремієнко. А вже через 2 роки заклад очолила Ніна Коновал.

• — З Ніною Іванівною розкрився мій хист вихователя, — говорить Валентина. — Це саме той керівник, якого не хочеться підвести. Вона сама великий трудоголік, тому й ми намагаємося відповідати цьому темпу. Саме за її керівництва наша «Ромашка» вийшла на новий професійний рівень і здобула довіру батьків. Першими наставниками Валентини стали колеги Наталія Кононець та методист Павліна Удовенко.

За вісім років через її групи пройшло багато дітей. Точної цифри Валентина не назве — ніколи не вела такої статистики. Але своїх вихованців пам’ятає. І впізнає на вулицях Золотоноші.

Сьогодні у групі є діти навіть від півтора року. І для виховательки питання не в тому, чи вміє дитина самостійно їсти, одягатися або проситися на горщик.

• — Усього цього можна навчити. Головне — щоб дитина йшла на контакт.

А далі починається найважливіше — адаптація. Для когось достатньо знайти цікаву справу вже з порога:

• — Андрійку, я так тебе чекала! Знаю, тільки ти допоможеш мені знайти ведмедика.

Для когось працює гучне «Доброго ранку!» та обійми. А ще є «чарівне віконце», звідки дитина махає мамі чи татові, які «як супергерої летять на роботу».

У групі Валентини багато обіймів. І багато розмов. Є навіть «скринька вражень», де можна розповісти все, що хочеться: кого зустрів, що сталося вдома, як почувається дідусь, які пиріжки спекла бабуся, що нового у брата чи сестри.

Для дорослого це може здатися дрібницею. Для дитини — можливістю бути почутою. Особливо важливо це сьогодні, коли багато дітей живуть у реальності війни.

• — У групі є діти, чиї батьки на фронті, у гарячих точках, у госпіталях після поранень. Їм потрібно говорити про свої переживання. І наше завдання — не відмахнутися від цих розмов, а почути дитину.

Валентина переконана: сучасного дошкільника неможливо виховувати старими методами. Домовлятися — так. Пояснювати — так. Чути — обов’язково. А от крик, погрози та примус залишаються у минулому.

Окрема тема — гаджети. Валентина розповідає про те, наскільки рано вони входять у життя дітей.

• — Я навіть не пам’ятаю, де поклала свій телефон. Але варто йому завібрувати — дитина вже хапає його і несе: «Вала, дзвонять!»

Дякую, ти дуже уважний. Але я відповім пізніше, це неважливий дзвінок. Так у дітей поступово формується розуміння: телефон — не центр світу, а лише один із його інструментів.

Виховательська робота — це ще й уміння помічати смішне. Наприклад, одного разу вихованець голосно повідомляв:

• — «Мама тупила в магазині! Моя мама тупила!»

Дорослі намагалися зрозуміти, що ж сталося з мамою. Виявилося, він мав на увазі автомобіль: мама «тупила» машину, бо дитина ще не вимовляла звук «к». Або інша історія: хтось із дітей раптом «зникав». Не тікав і не губився — просто ховався у шафі. Щоправда, таємниця довго не трималася: обов’язково знаходився той, хто приходив повідомити виховательці, де саме заховався Данилко.
А до свого імені Валентина давно звикла у найрізноманітніших варіаціях: «Апетрівна», «Вала», «Петївна», «Петлівна», «Ти», «Моя Валя».

• — Це все тимчасово, — сміється вона.

Навіть для боротьби з дитячою лайкою Валентина разом із колегою Надією Рибкою придумала власний спосіб — «сміттєве відро слів». У нього можна «викидати» матюки, вульгаризми та інші слова, які діти часто повторюють, навіть не розуміючи їхнього значення.

Найболючіша тема для Валентини — дитинство, яке змінила війна.

• — Душа болить за вкрадене дитинство моїх вихованців. Змінюються навіть дитячі ігри.

Вони будують не просто курінь — а укриття. Граються не лише «в магазин», а у волонтерів. Серед героїв — не тільки персонажі мультфільмів, а військові, лікарі, рятувальники.

І водночас діти залишаються дітьми: сміються, вигадують, сперечаються, обіймаються, дивують своєю безпосередністю. Саме це Валентина любить у своїй роботі найбільше. Але виховувати доводиться не лише дітей, окрема частина роботи — спілкування з батьками.

Для кожного з них його дитина — цілий всесвіт. І часом батькам складно прийняти, що в групі є ще 15–20 таких «всесвітів». Тому вихователь має бути не лише добрим, а й професійно витриманим.
Валентина використовує простий принцип: похвала — зауваження — похвала.

• — Ваш синочок сьогодні дуже гарно себе поводив, був активним на занятті, допомагав мені. Але в укритті штурхав дівчаток. Я вірю, що це випадковість, адже у вашій сім’ї чудові методи виховання. І ще одне правило — професійна дистанція. Бо хороші стосунки з батьками не означають відсутності меж.

Маленькі результати, які насправді великі. Для вихователя результат — не лише те, що дитина запам’ятала на занятті. Це коли вже не потрібен підгузок. Коли ложка нарешті опинилася в правильній руці. Коли дитина розуміє, що їсти потрібно зі своєї тарілки, а не пробувати з усіх сусідніх. Коли зранку вже не плаче біля дверей. Коли сама біжить обійняти. У такі моменти, говорить Валентина, забуваються втома, тривоги й усі життєві проблеми.Залишається відчуття: ти на своєму місці.

• — Любов до дітей — головний критерій вихователя, — переконана Валентина Приходько. — Немає любові — не допоможуть ні дипломи, ні категорії, ні звання.

Бо вихователь щодня впливає на майбутнє. Не обов’язково на майбутнє видатного науковця, винахідника чи відомої людини. Іноді найбільший результат — просто виростити добру, порядну, самостійну людину, яка вміє жити у злагоді з іншими, радіти життю й цінувати те, що має.

• — Навіть якщо мої вихованці не відкриють нових планет і не створять нових законів фізики, але будуть добрими й порядними людьми — це вже щастя. А я знатиму, що в кожному з них є частинка моєї праці й мого серця. І від цього я щаслива.

***

Черкаські