Учителька, яка й на пенсії розв’язує НМТ

12 жовтня 2026 р. 13:11

12 жовтня 2026 р. 13:11

«Я НМТ 26-й рік дорозв'язую», - сміється вона. Нові завдання з’являються, їх потрібно розібрати. І хоча чоловік, який теж має стосунок до точних наук, уже не хоче цим займатися, Тетяна Іванівна не може залишити нерозв’язаною задачу: «Не можу, щоб я її не зробила». Мабуть, саме в цьому і є її ставлення до професії - якщо вже взялася, потрібно розібратися.

Тетяна Іванівна народилася у Чапаєвці (нині Благодатне) 1954 року. Тут закінчила середню школу - у 1971 році, із золотою медаллю.

Вибір професії багато в чому визначила родина. Обоє батьків були вчителями: батько викладав історію та географію, мама - математику. Тож після школи донька вступила на математичне відділення Черкаського педагогічного інституту. Навчання тривало чотири роки - диплом вона отримала 1975-го.

Того ж року разом із чоловіком, з яким одружилися на третьому курсі, поїхала працювати за направленням до Миколаївської області - у Шевченківську обласну школу-інтернат Жовтневого району. Там молоде подружжя пропрацювало чотири роки.

Початок професійного шляху Тетяни Іванівни був зовсім не схожий на подальші роки роботи у рідній школі. У школі-інтернаті були діти з непростими життєвими обставинами, зокрема з багатодітних родин, яким часто бракувало уваги дорослих. Молодим педагогам спочатку було складно звикнути до такого середовища. Але поступово вони знаходили підхід до дітей - допомагали не лише на уроках, а й залишалися з ними після занять, проводили додаткові заняття, допомагали підготуватися до наступного дня.

• Ми зважали на їхні обставини, старалися допомагати не тільки в навчанні, - згадує вчителька.

Діти, за її словами, тягнулися до педагогів. Серед них були й дуже здібні учні, яким просто не вистачало підтримки.

У 1979 році за сімейними обставинами Тетяна Іванівна повернулася до Чапаєвки. У місцевій школі саме звільнилося місце - вчитель-пенсіонер залишив роботу за станом здоров’я. Так розпочався найдовший етап її професійного життя - робота у Чапаєвській середній школі.

Тут вона викладала математику, була класною керівницею, організовувала вечори для дітей, готувала учнів до конкурсів та математичних олімпіад. Математика в її школі не обмежувалася формулами й задачами біля дошки. Проводили вечори цікавої науки, ставили невеликі сценки, говорили про життя видатних математиків, шукали цікаві факти, які могли зацікавити навіть тих дітей, для яких точна наука не була улюбленою.

Бо, переконана Тетяна Іванівна, дитину передусім потрібно зацікавити.

• Треба дітей підтримувати, другий раз і підхвалювати. Тоді вони проявляють цікавість і будуть старатися краще навчатися, - говорить педагогиня.

Серед багатьох випусків особливо пам’ятає один клас, у якому із двох дев’ятих класів сформували один десятий, і в результаті в ньому було семеро дітей, які претендували на золоту медаль.

• Діти старалися як могли, - пригадує Тетяна Іванівна. - Працювали не лише у школі. На вихідних учні приходили до мене додому, сідали навколо столу й ми разом виконували завдання.

У результаті більшість успішно склала іспити з математики і отримали свої заслужені відзнаки.

Сьогодні колишні учні роз’їхалися різними містами й побудували власні професійні шляхи. Серед них - лікарі, стоматологи, науковці. Деякі випускники Тетяни Іванівни працюють у Києві та Черкасах. І саме такі історії, мабуть, є для вчителя найважливішою професійною нагородою - побачити, як діти, з якими колись сидів за одним столом над задачами, виростають і знаходять себе у дорослому житті.

За десятиліття роботи змінилася не лише школа, а й сам світ навколо неї. Коли Тетяна Іванівна навчалася в інституті, комп’ютерів не було. Вивчали програмовані калькулятори. Згодом технології почали стрімко входити в освітній процес.

Педагогиня регулярно проходила курси підвищення кваліфікації - зазвичай раз на п’ять років, а іноді й частіше. Їй було цікаво опановувати нове. Навіть досвідченому вчителеві не соромно іноді попросити допомоги в учня.

Сучасні діти можуть показати те, чого педагог ще не встиг освоїти: як працювати з новою програмою, електронною дошкою чи іншим цифровим інструментом. І в цьому Тетяна Іванівна бачить одну з особливостей нового покоління: діти не лише отримують знання від дорослих, а й самі стають для них учителями.

• Немає чого соромитися, - каже вона. - Якщо дитина знає, як щось зробити, вона із задоволенням покаже.

У 2017 році Тетяна Іванівна оформила пенсію і залишила школу. Здавалося, професійний шлях завершено. Але вже невдовзі її попросили повернутися: молода вчителька, яка прийшла на її місце, пішла у декретну відпустку.

Спочатку Тетяна Іванівна планувала повернутися лише на три роки. Та обставини склалися інакше - у школі знову виникла потреба в її роботі, тож вона продовжила працювати до 2024 року. На той момент їй уже виповнилося 70 років. Тоді вона і вирішила остаточно піти на пенсію.

• Мені вже було незручно, що я в такому віці працюю, - зізнається вона. Хоча, додає, діти її любили й поважали, та й школа не зникла з її життя разом із записом у трудовій книжці.

Після другого виходу на пенсію до неї почали приходити сусідські діти - готуватися до вступу та складання НМТ з математики. А колишні учні продовжують вітати свою вчительку зі святами. На День учителя приходять діти. Цьогоріч вони несподівано завітали навіть 1 вересня. Класний керівник Антон Миколайович Саєнко зателефонував і попередив: через 15 хвилин вони будуть. Не очікувано, але не менш приємно.

Що залишається після уроків? Сьогодні життя Тетяни Іванівни - це родина, город, велосипедні поїздки, спілкування з дітьми та оновлення власних математичних знань.

У родині професія теж передалася. Син має дві освіти, працює вчителем інформатики та фізики у Вознесенській громаді, а також викладає економіку. Донька свого часу закінчила університет за спеціальностями математика та економіка.

Тож учительська тема в родині не закінчилася разом із виходом Тетяни Іванівни на пенсію. За роки роботи вона отримала вищу кваліфікаційну категорію та звання «старший учитель», грамоти районного й обласного відділів освіти, а також грамоту Міністерства освіти.

Але, якщо послухати її розповідь, головне, що залишилося після десятиліть у школі, - не нагороди..., а діти. Ті, хто приходив до неї додому по суботах і неділях розв’язувати задачі. Ті, хто колись соромився математики, але після підтримки починав старатися. Ті, хто сьогодні працює лікарями, стоматологами, науковцями. І ті, хто просто через багато років пам’ятає свою вчительку та приходить привітати її зі святом.

Можливо, саме це і є найточнішою відповіддю на питання, що залишається після вчителя. Не лише знання, формули чи оцінки. А пам’ять про людину, яка свого часу сказала: «Старайся. У тебе вийде».

***

Черкаські