33 літери, 38 звуків і безліч секретів

18 жовтня 2026 р. 13:01

18 жовтня 2026 р. 13:01

Йдеться як ви вже зрозуміли із заголовку про наш алфавіт. Він у нас з вами приховує чимало несподіванок, які допомагають не лише краще знати рідне слово, а й чути його по-новому. До прикладу, чому букву «ї» називають свічечкою, куди зник твердий знак і чому слово «факт» — не зовсім наше? Розберімося далі.

Чи знали ви, що наша абетка майже відповідає мовознавчому уявленню про ідеальну? У такій абетці кожній літері мав би відповідати окремий звук. Українська має 33 літери, але звуків у ній більше — близько 38. Тож деякі звуки не отримали власних літер, а певні букви можуть позначати різні звукові поєднання залежно від позиції у слові. Навіть звичний алфавіт міг би виглядати інакше. Свого часу мовознавець і громадський діяч Михайло Драгоманов пропонував вилучити з української абетки букву «ю». Пропозиція не прижилася, і сьогодні ми маємо звичну нам систему літер — зі своїми особливостями, які роблять українське письмо впізнаваним.

Є в нашій абетці особлива літера — «ї». Тринадцята за порядком, вона давно вийшла за межі мовознавчих підручників і стала символом українського слова. Завдяки дитячому віршу Івана Малковича «Напучування» крилатим став вислів «свічечка букви “ї”».

Історія цієї літери справді цікава. Поєднання звуків [й] та [і] було властиве живому мовленню на території Русі ще багато століть тому. Літера «ї» трапляється у стародруках Івана Федорова, а Григорій Сковорода вже активно нею користувався. У XIX столітті письменники нерідко вживали її непослідовно, а остаточно своє місце в українській абетці вона закріпила у XX столітті.

Ще одна цікавинка української абетки — буква «ф». Вона трапляється значно рідше, ніж багато інших літер, і має переважно іншомовне походження. Слова «факт», «телефон», «філософія» прийшли до нас з інших мов, а звук [ф] увійшов до української разом із запозиченнями.

У питомо українській лексиці на місці, де в іншомовному слові може бути «ф», нерідко зустрічаємо сполучення «хв»: «хвіртка», «хвала», «хвацький», «хвилина». Подібні форми колись уживали й у запозичених словах — наприклад, «хвабрика», «хвігура», «хварба». Сьогодні вони звучать незвично, але нагадують про давні особливості вимови.

Мовні правила, однак, не стоять на місці. Український правопис 2019 року унормував варіантне вживання «ф» і «т» у частині слів грецького походження. Тому, залежно від конкретного слова, нормативними можуть бути форми «ефір» та «етер».

А ось із «хвірткою» та «кватиркою» варто розібратися раз і назавжди. Хвіртка — це невеликі дверцята в паркані, через які заходять на подвір’я. Кватирка — маленька частина вікна, яку відчиняють для провітрювання. Різниця начебто очевидна, але в побутових розмовах ці слова іноді плутають.

М’який знак — одна з найдивовижніших літер української абетки. Він не позначає окремого звука, проте без нього чимало слів виглядали б і звучали зовсім інакше. Великої літери «Ь» в українській абетці немає, адже жодне питомо українське слово не починається з м’якого знака.

Колись у нього був своєрідний напарник — твердий знак. В українському письмі його використовували до XX століття, але згодом вилучили з абетки. Водночас він і досі зберігається в деяких інших слов’янських мовах. Як же запам’ятати, де потрібен м’який знак? Допоможе коротка примовка: «Де ти з’їси ці лини?» У ній зашифровані сім зубних приголосних, після яких за певних умов пишемо «ь»: д, т, з, с, ц, л, н.

Є звуки, які українська вимова ніби закликає не пом’якшувати. Це передусім «ч» та «щ». Ми кажемо «часто», а не «чясто», «чути», а не «чюти», «щастя», а не «щястя».

Особливо твердим є звук, який позначає літера «щ». Після неї м’який знак не пишемо. Та й сама ця літера має цікаву історію: колись її називали «шта», а в давніх формах вона мала інше графічне оформлення. Її назва й розвиток пов’язані з історичним поєднанням звуків, які з часом змінилися. Втім, українська вимова має й свої винятки. Звук [ч] може пом’якшуватися перед «я», «ю», «є», «і» — наприклад, у словах «обличчя», «річчю», «чіабата». Тож і тут усе не так просто, як здається на перший погляд.

Українську можна вивчати роками й усе одно відкривати в ній щось нове. Вона зберігає сліди минулих століть, запозичує, змінюється, сперечається сама із собою та часом підкидає такі загадки, що хочеться негайно відкрити словник.

***

Черкаські