Осиротів єдиний син, у сльозах мати: прощання з Олександром ЯНЧЕНКОМ

29 жовтня 2026 р. 10:52

29 жовтня 2026 р. 10:52

Олександр Олексійович Янченко народився 2 вересня 1976 року у Золотоноші. У рідному місті минули його дитячі та юнацькі роки. Закінчив школу №6, здобув вищу освіту у Полтавському кооперативному інституті з спеціальністю інженер-технолог. Упродовж трудового життя працював у різних установах і на підприємствах, зокрема у ПП «Агроспецпроєкт» та Золотоніській спеціальній школі.

Олександр був доброю, чуйною людиною, мав багато друзів, умів знаходити спільну мову з людьми. Мабуть, це найголовніша причина велелюдності на церемонії прощання із захисником.

Поза основною роботою займався підприємницькою діяльністю, яка приносила йому не тільки фінансове підґрунтя, а й задоволення. Саме він організував у парку культури і відпочинку дитячі атракціони з електромобілями, даруючи маленьким золотонісцям радість і незабутні щемливі миті дитинства.

Найважливішою справою його життя був син Олександр. Від трирічного віку батько самостійно виховував хлопчика, був поруч, дбав про нього, ніс відповідальність за його майбутнє. Усі ці роки батьківська любов і турбота були основою їхнього життя. Коли хлопець підріс, він став допомагати батькові у його діяльності: ремонтувати автомобілі, допомагати малечі опановувати ази кермування, відновлювати акумуляторні батареї.

Але війна не обирає…Солдат Олександр Янченко, вірний військовій присязі на вірність українському народові, загинув 21 жовтня 2026 року поблизу населеного пункту Отруба Глушківського району Курської області рф під час виконання бойового завдання із захисту Батьківщини, її свободи та незалежності у складі військової частини А7046.

Загинув у день народження своєї матері. Його серце прошила куля. Справжня. Її серце прошила страшна чорна звістка. Тільки у вересні Олександру Олексійовичу виповнилося 50. Тільки місяць тому він отримував вітання з півстолітнім ювілеєм.

Сьогодні особливо боляче усвідомлювати, що син, який ще не досяг повноліття, залишився без батька. Попереду в нього дорослішання, важливі рішення, мрії та випробування, у яких так потрібні батьківське слово, підтримка й мудра порада. І цей біль неможливо виміряти словами.

-Олександр, як і всі справжні чоловіки, став на захист своєї країни, своєї землі, - сказала у прощальному слові секретар міської ради Наталія Сьомак. – Він не сховався за довідкою, за пільгами, а взяв до рук зброю. Пишаємося тобою, Олександре. Рідні, тримайтеся.

- Осінь – пора прощання з журавлями, але навесні вони повернуться до нас знову, - сказала голова квартального комітету, сусідка Любов Артеменко. – Загиблі воїни схожі на журавлів: піднімаються в небесну вись, але не повертаються! Важко усвідомлювати, що Саша вже ніколи не проїде велосипедом рідною вулицею Київська. У пам’яті – маленький чорноокий хлопчик, якого дуже любила мама. Вона купувала йому найкращі іграшки. Любила тримати його на руках, казала: «Своє не обтяжує».

2 липня Золотоніська громада прощалася із Сергієм Підручним – кращим другом Олександра. А нині Сергій з банера вдивляється в змучене болем обличчя свого товариша. Відтепер вони завжди будуть разом. У Небесному війську.

У глибокій скорботі залишилася мати Олександра - Віра Євдокимівна, син Олександр, рідні, друзі та всі, хто знав і поважав його.

Життя людини має свій земний відлік, але добрі справи, щирі стосунки та пам’ять про неї продовжують жити в людських серцях.

Ми прощаємося з Олександром Олексійовичем Янченком. І разом із болем утрати залишаємо в пам’яті все добре, що він устиг зробити, усмішки дітей, яким дарував радість, і любов, яку віддавав найдорожчій людині - своєму синові.

Свій вічний спочинок золотоніський воїн знайшов на Алеї Героїв Центрального кладовища.

***

Черкаські